Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 56)
— Що ви кажете?
— Нічого, лише кажу, що не можна все ненавидіти.
Дівчина опустила очі. Їй уже було нецікаво. Чи незрозуміло.
Чоловік хотів сказати ще щось, але зарадити було важко, адже сум молодих людей завжди такий невтішний, а причина їхніх страждань — незбагненна.
Потім удалині почувся гуркіт автомобіля.
— Хтось їде сюди, — промовив він.
З боку Перегонів у бік бензозаправки на великій швидкості дорогою наближались вогні автомобіля.
Дівчина озирнулася, щоб поглянути хто там. Вона примружила очі, бо крізь сльози було погано видно.
— Певно, що ця автівка їде з Перегонів, — промовив чоловік.
Швидко наближаючись, два вогники фар видавалися парою зміїних очей, що повзла в нічній пітьмі.
— Біжи і поквапся, адже їм, певно, потрібне паливо.
Дівчина підвелася і побачила, як машина влетіла на залляту світлом бензозаправку і різко загальмувала біля колонки. Тож вона схопила черевички і, тримаючи їх у руках, побігла узбіччям дороги, мимохідь поправляючи зачіску. Вона пробігла вже кілька метрів, аж тоді спинилася. Помахала хустинкою.
— Не зважай, біжи, — прокричав чоловік.
Він здалеку зауважив, що то був чудовий сріблястий «Ягуар». А на капоті, червоним, був намальований дуже гарний номер — 111. І подумав, що хоч би той номер був дівчині на щастя. Він побачив, як вона підійшла до колонки. За мить дверцята відчинилися, і з машини вийшло двоє пілотів. Звідси, здалеку, вони видавалися чепурними, як паничі. «А хтозна, — подумав чоловік, — може, навіть вистачить і одного доречного слова, і дівчина вже не думатиме, що життя таке мерзенне. Проте ніколи не можна сказати, коли люди мають бажання говорити правильні слова».
Він кинув останній погляд на бензоколонку, а потім розвернувся й пішов у темінь. Дорога йшла прямо, зникаючи в цілковитому мороці. Чоловік почав рахувати свої кроки і, дорахувавши до 111, почав спочатку. Він робив це для дівчинки. Іноді такі хитрощі спрацьовували.
Чоловік помер чотири роки по тому, на узбіччі автостради в Південній Америці. Це був один із тих шляхів, що простягаються у безвість на сотні кілометрів без жодного вигину. Одна з тих доріг, про які насправді ніхто не знає, куди вони йдуть і де беруть свій початок. Позаяк чоловік жив тим, і саме там зупинилося його серце.
Епілог
Єлизавета Селер, удова Зарубіна, як і обіцяла, багато років шукала побудовану в невідомості автотрасу з вісімнадцятьма поворотами, яка, ймовірно, ніколи не була в ужитку. Вона вивчила кожний її сантиметр напам’ять і могла її відтворити з голови будь-де і будь-коли: у вільний час жінка часто малювала її на форзаці непотрібних книг чи на останніх сторінках тих, що залишилися недочитаними.
Зарубіна володіла нечуваним статком, хоч тринькати його на дивні речі не було найбільшим із її недоліків. Коли жінка підписувала чеки для своїх прислужників, що в усіх куточках світу витрачали час на пошуки інформації про загублену трасу, то полюбляла робити це під пильним оком своїх розлючених фінансових радників. Якось один із них, голландець, попрохав у неї дозволу порахувати всі кошти, що вона витратила на фінансування незвичних пошуків.
— Ви маєте такий дозвіл, — промовила Єлизавета Селер.
Голландець відкрив течку і назвав досить солідну суму.
Єлизавета Селер і оком не змигнула. Лишень попрохала голландця підрахувати, скільки ще часу вона зможе продовжувати пошуки, перш ніж зубожіє.
— Але ж справа не в цьому, — заперечив голландець.
— Прошу, обмежтеся підрахунком.
Виявилося, що коштів стане приблизно на сто вісімдесят два роки пошуків.
— Ми знайдемо її раніше, — впевнено мовила Єлизавета.
Єлизавета анітрохи не сумнівалася, що автотраса дійсно існує. Вона досить добре знала Ультімо і його світ, щоб зрозуміти, що такі люди мають терпіння мурахи і рішучість хижого птаха. В їхніх генах немає такої розкоші, як сумнів, і протягом поколінь ніхто з них навіть не припускав, що існує інше життя, окрім життя самітника і безумства в самотності. З такими нахилами, за умови, що маєш на своєму боці талан і щастя триматися на плаву, обов’язково досягнеш того, чого прагнеш. Відколи Флоренс віддала їй згорнений увосьмеро папірець, Єлизавета була переконана, що то було не швидкоплинне хлопчаче захоплення, а виважене рішення дорослого чоловіка. Люди, яким ставало терпіння століттями орати землю, з року в рік, не сумніваючись у вірності природи, ніколи не мріятимуть створити щось задля одного лишень задоволення це створити, чи через непритаманну їм слабкість до гри уяви. Вона була певна — Ультімо
Тож усе, що необхідно було робити, — це бути терплячою і шукати. Спочатку вона шукала в США, оскільки це видавалось найбільш закономірним. Потім відправила своїх людей до Європи і Південної Америки. Одного року, натхненна своїм невиправним романтизмом, вона навіть відправила посланців у Росію. Уряди-годи жінці приходили детальні звіти про дивні, безглузді, напівзруйновані траси, про які геть забули чи не зазначили на картах запустілих околиць великих міст. Вона ретельно, навіть з цікавістю вивчала кожен звіт. І дізналася, що, як це часто буває, якщо хтось має навіжену, але разом з тим геніальну уяву, то по світу завжди знайдеться чимало таких самих диваків. Навіть можна було знайти такого, який уже втілив у життя щось подібне чи навіть химерніше. Доповідали, що в Колумбії знайшли трасу, якою ще їздив Нуволарі.[18] А сьогодні вона, затоплена штучним озером, віднайшла спокій під двадцятьма метрами води, заселеної рибами. Тож жінка, задля розваги, відправила під воду водолазів, щоб вони огледіли й перемалювали трасу. Та на ній не було вісімнадцяти вигинів, і, порівняно з малюнком Ультімо, то були дитячі забавки.
— Залиште її під водою, — наказала Єлизавета.
Одначе пошуки вона вела не як несамовито одержимий колекціонер, а як терплячий і незворушний ремісник, що має за мету зібрати зі скалок розбитий глечик. Їй не було куди поспішати і не було конкурентів, тож вона отримувала задоволення від самих пошуків. У такий спосіб жінка знову була поруч з Ультімо, і це єдина річ, яку залишила їй на останок доля. Можливо, хтось інший обурився б і, поступившись спокусі, заспокоївся на досягненні будь-якого результату, а не проводив би безпідставні, тривалі й безрезультатні пошуки. Проте Єлизаветі і на мить не спадало на думку, що, може, значно легше було б знайти, власне, Ультімо, аніж його трасу. Колись, багато років тому, вона написала в щоденнику те, чого чекала від нього, і він скорився. Тепер прийшла її черга. У неї був лише малюнок, тому їй необхідно було зробити лише те, до чого він спонукав. Якщо, врешті, люди так і не зустрінуться — це не має значення. Головне — не зрадити.
Єлизавета Селер шукала заповітну трасу дев’ятнадцять років, три місяці і дванадцять днів. Потім з Англії прийшла телеграма, у якій сповіщалося, що посеред боліт маленького містечка Сіннінґтон, яке знаходиться в графстві Йоркшир, знайдено трасу, яка достоту відповідає малюнку, що їм надала Єлизавета. До телеграми додавалися знімки з повітря. Єлизавета на них навіть не глянула. Вона вилетіла того ж дня, маючи при собі сім дорожніх валіз, трійко слуг, крім того, її супроводжували красуня на ім’я Аврора і хлопець-єгиптянин. Гувернантці зі свого заміського маєтку вона сказала, що від’їжджає і не знає, коли повернеться. Проте приказала, щоб щодня у вазах стояли свіжі квіти, а зі стежок у садку змітали сухе листя. Жінка поїхала, не озираючись. Єлизавета мала шістдесят сім років, і, хоч протягом усіх цих років жінка пережила багато подій, вона ніколи не хворіла.
Агентом в Англії був худий-худющий чоловічок на ймення Штраус. У молодості, відразу по війні, разом із досить привабливим і не надто проникливим шкільним товаришем, він заснував детективну агенцію. Проте після кількох років співпраці товариш, прихопивши дві найменш корисні для фірми речі — сейф і секретарку, чкурнув світ за очі. Тож наразі на дверях фірми красувалася лише її назва — «Штраус».
У Англії автомобільних трас — хмара-хмарою, адже суворі обмеження швидкості завжди відбивали охоту ганяти вулицями. Пану Штраусу довелося об’їздити всю країну, зустрічаючись з надзвичайно дивакуватими особистостями і витримуючи нескінченні доповіді про автотраси, в яких він анічогісінько не тямив. Кермувати він не вмів, а в автівках його зазвичай вивертало.
Хай там як, та, задля економії часу, він почав наперед уточнювати, що його цікавлять лише траси з вісімнадцятьма поворотами.
— Ви плутаєте перегони з гольфом, — сказав йому якось один водій-шотландець, на вигляд — явний гей. — У гольфі ямки, а не повороти, — додав він.
Деякими трасами ще користувалися, перетворивши їх на майданчики для паркування чи сміттєзвалища. Часто від колишніх трас лишалася лише згадка, а на її місці височіли будівлі, ущент заселені заїжджими робітниками і замурзаними дітлахами. Проте пан Штраус навіть непотрібну інформацію занотовував і відправляв у детальних звітах на римську адресу Єлизавети Селер. З Єлизаветою він ніколи не розмовляв і не зустрічався особисто, і не мав навіть найменшого уявлення, чому ця російська пані так наполегливо бажає знайти автомобільну трасу. Оскільки пан Штраус мав куценьку уяву, він вирішив, що ексцентрична мільярдерка просто має намір вкладати гроші в автомобільні перегони. Одного вечора, коли пан Штраус був трішки п’яненький, він уявив себе митцем, може навіть авангардним, що вирізьблює автотраси, немов статуї. Хоч він напевне не знав, що означає слово «авангардний».