Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 58)

Проте пан Штраус не мав ані розвиненої фантазії, ані достатньої віри в життя, щоб мати змогу зробити хоч якийсь умовивід з її слів.

— Життєвий шлях? — перепитав він.

Єлизавета мало не піддалася спокусі розповісти всю історію від початку до самісінького кінця, нічого не приховуючи. Її вабила підступна можливість зворушити душу цього домашнього чоловічка, показавши йому, якою несамовитою буває пристрасть і яка непроста доля може випасти людині. Проте вона тієї ж миті пожалкувала про свою самовпевненість і нагадала собі, що всі закохані вважають своє кохання неповторним, хоч насправді жодне з них неповторним не є. Це було тяжко, але вона втрималась.

— Чи я вам ніколи не казала, що ви викапана Глорія Свенсон?[20] — спитала натомість жінка.

7 травня 1969 року під час сніданку за столом з’явився інженер Блум і якось навіть трохи гірко сповістив, що автотраса готова. Єлизавета Селер сиділа за столом і намазувала тост маслом. Потім, поклавши ножа, поглянула на інженера. Вона навіть відчула ніжність до цього чоловіка, адже він гарував, як віл, задля того, щоб збудувати щось, про призначення чого він і гадки не мав.

— Я маю перед вами вибачитись, інженере Блум.

Інженер ледь помітно вклонився.

— Іноді я була з вами несправедливо грубою. І хоч я не можу сказати, що мені через це прикро, проте то було з мого боку абсолютно безпідставне легкодумство. Хоч я мала б вам виказати щиру подяку.

Інженер знову вклонився.

— Ви ось-ось подаруєте мені один із найщасливіших днів мого життя.

Потім жінка подумала, що висловилась не зовсім чітко, і додала:

— Хоча, про мене, то слово «подаруєте» тут не зовсім доречне.

День пройшов так само, як і будь-який інший. Надвечір жінка зачинилася у своїй невеличкій залі і витягла з сумки старий, потертий щоденник у шкіряній палітурці. Сторінки в ньому вже не трималися купи і коли-не-коли випадали, тому жінка терпляче складала їх на місце. Потім вона почала перечитувати те, що в ньому було написано, від початку і до кінця. Неквапливо. Дочитавши до останньої сторінки, вона закрила щоденник і довго нерухомо сиділа в нічній тиші, розмірковуючи. Потім підійшла до секретера і, розгорнувши щоденника на першій же незаповненій сторінці, почала писати. Вона писала багато годин, не відриваючи руки, нічого не закреслюючи і не виправляючи, просто так, як їй лягало на серце. «Як же давно я хотіла записати цю історію», — подумала вона. Коли на її очі спала приємна втома, уже пробило другу ночі. Єлизавета дописала останній рядок, а потім, усміхаючись, закрила щоденник і пішла знову ховати його в сумку. Вона заснула просто в кріслі, навіть не перевдягнувшись. Коли перші світанкові промені розбудили її, вона вирішила зробити все тихо, щоб ненароком не розбудити парочку, що спочивала в її ліжку. Жінка вмилася, зробила макіяж і вдягла елегантний костюм, що саме для цієї нагоди захопила з дому. Костюм був чоловічого крою, та по-іншому й бути не могло з огляду на те, що вона хотіла в ньому зробити. Але йому не бракувало ані притаманної вечірньому вбранню сміливості, ані розкішності. Єлизавета безшумно зійшла до їдальні і замовила каву з молоком, сказавши, що нічого більше не подужає. У їдальні, крім неї, сиділо лише двійко французів, що теревенили про надумані переваги англійського варення. Вийшовши з готелю, жінка побачила Штрауса, що вже чекав на неї. Голова його аж масніла від брильянтину. Єлизаветі спало на гадку, що зараз він схожий на Глорію Свенсон, якій щойно перевернули на голову миску з желе.

Єлизавета мала стільки часу, щоб приготуватись до цього дня, що не пропустила жодної дрібнички. Звичайно, вона не збиралася сідати за кермо особисто, але й думка залучити до справи свого шофера видавалася їй теж недоречною. Жінка навіть мала намір запросити справжнього гоночного пілота, але відразу ж уявила його коментарі щодо незвичайності траси. Врешті, вона зупинилася на пілоті-випробувачі. Єлизавета хотіла, щоб він був молодий і, якщо можна, гарний. Штраус для неї такого знайшов. Що ж стосується авто, то жінка знала, що для цієї справи абияка автівка не годиться. Сучасні автівки вона забракувала інстинктивно, вважаючи, що, з точки зору так би мовити стилістичної, для цієї справи вони дещо недоладні. Єлизавета намагалася пригадати, чи не виказував Ультімо якихось особливих уподобань щодо марки машин. Але ж насправді Ультімо машин майже не помічав, уважаючи їх неодмінним наслідком краси доріг. Врешті, вона обрала «Ягуар ХК-120». Це була чудова двомісна автівка з відкидним верхом, яку вона купила ще в 1950-му. У той час у ній знову завирувало життя, а тому серед усіх нісенітниць, що вона жадала спробувати, була й участь у перегонах для відчайдухів, що проводилися в Італії і називалися «Міллє Мілья». У них могли брати участь як професіональні гонщики, так і аматори. Перегони протягом усіх днів змагань відбувалися на звичайних шляхах. Вона купила «Ягуар» й обрала собі в напарники вдівця-росіянина, що колись був спортсменом. Врешті, їй так сподобались перегони, що вона залишила на згадку автівку, що пройшла такі змагання. Машина була сріблястого кольору. А на капоті і дверцятах червоною фарбою був намальований номер 111. Раптом жінці здалося, що це саме та автівка, яка потрібна для ультімової автотраси. Поки на будмайданчику ще вирувала робота, вона наказала переправити її морем з Італії. Єлизавета знову побачила її, прекрасну і сяючу, там, на старті траси. А за кермом сидів пілот-випробувач. Автівка стояла на своїх чотирьох колесах, убраних у блискучу гуму. «Яка чарівна», — подумала Єлизавета.

Жінка наказала Блуму і Штраусу забратися геть, а сама попростувала до «Ягуара». Не мало бути жодного свідка, жодного глядача — у цьому вона була переконана. Єлизавета кивнула водієві, що сяде в машину самостійно, і вмостилася на пасажирське місце, укрите червоною шкірою. Вона зачинила дверцята, зроблені за ретельною англійською технологією, насолоджуючись їх механічним клацанням, і обернулася до пілота:

— Чудова днина, чи не так?

— І не схоже, що ми в Англії.

— Хлопче, а ти звідки?

— З Франції. З Міді.

— Гарні місця.

— Так, пані.

Єлизавета пильно глянула на молодика. Вона відчула вдячність Штраусу. Адже випробувач, якого він знайшов для неї, виявився ще й нівроку.

— Ви випробувач?

— Так, пані.

— Що то за професія?

Молодик знизав плечима.

— Така, як і будь-яка інша.

— Розумію, але що саме роблять випробувачі?

— Фактично, ми кермуємо машиною, аж поки вона не віддасть Богові душу. Проїжджаємо тисячі кілометрів, уважно стежачи за всім, що з нею відбувається. Щойно вона непоправно ламається — нашу роботу зроблено.

— Щось не надто захопливо.

— Це з якого боку підійти. На заводі гірше.

— Певна річ.

Посеред тієї пустки було чутно лише їхні голоси. Здавалось, ніби вони в безлюдному храмі просто неба.

— Хлопчику, ти знаєш, для чого ми тут?

— Гадаю, що так.

— Ану розкажи в кількох словах.

— Рушаємо і катаємось. Зупиняємось, коли ви захочете.

— Пречудово. Ти вже випробовував трасу?

— Зробив кілька кіл. Але вона не схожа на автотрасу.

— Невже?

— Радше на якийсь малюнок. Неначе хтось мав намір намалювати щось посеред рівнини.

— Саме так.

— А ви бува не знаєте, хто це зробив і навіщо?

Єлизавета Селер на мить завагалася. Поглянула хлопцю в очі. Вони були чорні; і губи в нього були гарні. Прикро, що було вже надто пізно.

— Не знаю, — відповіла жінка.

Потім хлопець спитав, чи вони просто проїдуть трасою, чи жінка бажає промчати нею швидко-швидко, як на справжніх перегонах.

— Їдь якнайшвидше і зупинися лише тоді, як накажу.

Він кивнув на знак згоди. А потім додав ще дещо:

— Я маю вас попередити, що траса дуже небезпечна, особливо на великій швидкості.

— Якби я хотіла спокою, то лишилася б удома і складала ориґамі.

— Гаразд. Їдьмо.

— Постривай. Лише хвильку.

Єлизавета Селер заплющила очі. Вона спробувала уявити Ультімо за кермом автівки на старті омріяної ним траси таким, яким бачила його колись багато років тому. Лише двигун автомобіля шаленіє в тиші рівнин. Жодної живої душі навколо, жодного свідка. Він на самоті з вісімнадцятьма поворотами — квінтесенцією всього життя.

«Бувай, Ультімо, — подумала вона. — Мені знадобилося трохи часу, та ось я тут. Я зрозуміла. Я вивчила всю трасу напам’ять. Я могла б повторити кожну примітку, що ти написав на цій трасі, кожен її вигин. Усе буде гаразд, я загублюся у твоєму житті, як ти й хотів. Сонячно. І помилки бути не може».

Жінка розплющила очі.

— Ось тепер — рушаймо, — скомандувала вона.

Як такої підготовки до старту не було, та і, власне, самого старту теж. Автівка просто помчала з такою швидкістю, на якій широке дорожнє полотно стає завширшки з напружений нерв, що натягнули просто поміж її колесами. У ту хвилину, коли прямий відрізок дороги залишився позаду, Єлизавета подумала, що зараз, ледь почавшись, усе вже скінчиться, і вони розлетяться на друзки посеред поля, немов шалена куля. Вона вже завмерла, коли автівка дивовижним чином увійшла в різкий і довгий поворот ліворуч. Машина влетіла в поворот, і жінка насилу зрозуміла, що зараз вони підіймаються по самісінькому дну літери «U» імені Ультімо, по тій, що Флоренс написала червоною барвою на картонній коробці, де зберігалися синові секрети. Хоча насправді Єлизавета уявляла щось набагато простіше. Вона немов отримувала інтелектуальну насолоду від того, що реальний об’єкт на трасі точно збігається зі своїм описом. Про швидкість вона не думала. Наразі все видавалося блискавичним, швидким і жорстоким, розпаленим і небезпечним. Думок не було, лише хвилювання. Навіть не переводячи подих, вона входила з одного повороту в інший, розуміючи, що не читає життя Ультімо, а проживає його в скаженому темпі. Усе на цьому шляху було їй знайоме, але машина рухалась швидше за її розум, і автівка до кожного повороту долітала першою, тож кожен з них був для жінки несподіванкою, ніби хто бив її різкою по самісінькому серцю. Ось Єлизавета, неначе у шаленому танго, здійнялася крутими стежками Колле Тарсо, потім, ошелешена, спустилася шиєю найвродливішої у світі жінки і проїхала по нечіткій зморшці на лобі старого математика, що шукав правди про свого сина. Раптом вона опинилася в канаві Пассабене, вилітаючи з якої кричала з усієї сили, і, врешті, розуміла, яким же все-таки треба бути холоднокровним, щоб горланити своє ім’я, коли земля підкидає тебе аж до неба. За мить Єлизавета перепочила, їдучи довгою прямою дорогою, що вела Ультімо в лікарню до батька, і яка насправді, на якусь мить, подарувала жінці відчуття, що відтепер усе під контролем. І ось їй знову перехопило подих від м’яких, видовжених і звивистих обрисів виделки, яку Ультімо врятував від лиха відступу. Це був єдиний поворот, що охоплював воєнні роки. Вона промчала крізь спинки тваринок, посмішку на усміхнених вустах, сонце, що сідало. Вона стала заворотом річки і слідом на подушці, а ще стала жінкою, що ховалася в першому автомобілі, який цей малесенький хлопчик побачив у житті.