Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 54)

— То поясніть.

Чоловік простягнув руку і на мить доторкнувся нею жінчиного обличчя, а потім поклав її на стіл, на руки нової знайомої.

— Справді, то дуже довга історія, не змушуйте мене розповідати її.

Жінчині руки лежали непорушно в його долонях.

— Може, вона не була справжньою жінкою вашого життя. Знаєте, ймовірно, то була лише примхлива дурепа, яка до того ж приховувала свою фригідність.

— Ні, вона зовсім не була такою.

Потім він сказав, що вона, безсумнівно, була жінкою його життя.

— І чому ж?

— Бо була поганою. Вона була божевільна, зла і геть неправильна. Ця жінка була справжньою, якщо ви розумієте, про що я. Вона — дорога, сповнена безглуздих поворотів, що йшла у відкрите поле і навіть не замислювалась, чи судилося їй повернутися. Вона навіть не знала, куди йде її путь.

Він на мить замовк.

— Вона була однією з тих доріг, на якій хочеш загинути.

Вони сиділи, тримаючись за руки, і чоловік розповідав щось про себе. Про щось, що йшло з глибин, з найпотаємніших куточків його єства.

— Справа в тому, що в мене ніколи не було іншого вибору, окрім як бути гарним хлопчиком. Я усвідомив, що в цьому полягає шлях до порятунку себе.

Здавалось, він шукав щось очима в повітрі.

— Але, може, це й неправильно, — промовила жінка.

Вона витягла свою руку з його долоні. Заправила прядку на потилицю. Їй було ніяково через усе це. Їй подобалося, але вона почувалася спантеличеною. У тиші з радіо лунали звуки повільної музики. Вона цілком серйозно подумала, а чи не запросити чоловіка на танець. Щоб утриматися від спокуси, вона спитала перше, що спало на думку.

— Ви якось дивно говорите, тобто, з дивним акцентом.

— Я довго жив у Англії, тож у вимові залишився певний СЛІД.

— Ви знаєте англійську?

— Так, я її вивчив.

— У кінці війни, я чула, як нею говорили солдати, американські солдати. Вони мені страшенно подобались.

— То гарна мова.

— А скажіть-но мені щось англійською.

— Що вам сказати?

— Обирайте самі. Що схочете.

— Its great to be here.[16]

— Як гарно. Повторіть ще.

— So nice, you are so nice, and its so great to be here with you.[17]Жінка всміхнулася, взяла келих і відпила ковток вина.

— А ви схожі на справжнього американця. Скажіть, скажіть мені ще щось.

Чоловік усміхнувся і похитав головою на знак незгоди.

— Ну ж бо, скажіть ще щось, ще однісінький раз і все.

— Не знаю, — відповів. Потім промовив: — «Let me kiss you and hold you in my arms». Це рядок з однієї пісні, що була дуже популярною в Англії відразу по війні.

— Про що в ньому говориться?

— Що це — гарне місце і тут почуваєшся добре.

Жінка всміхнулась. Вираз її обличчя став серйозним. Але не надто.

— Ні, скажіть, що ці слова означають насправді.

Чоловік на мить замислився. Потім промовив.

— «Дозволь себе поцілувати і стиснути в обіймах».

Він сказав це спокійно, проте, дивлячись просто в її очі.

Жінка всміхнулася й інстинктивно відкинулася на спинку стільця.

Потім звела очі на вікно. Потім знову поглянула на чоловіка й усміхнулася йому.

— Ви не покуштували фруктів.

— А й справді.

— Може, тоді саме час випити по склянці лікеру, як гадаєте?

— Так, залюбки. Звісно.

— Отже, по чарці лікеру.

Вона звелася на ноги і пішла до барної стійки. Жінка залишила фартух на столі. На ходу вона швидким жестом розгладила спідницю на стегнах. Ніяк не могла дати раду власним думкам.

Жінка взяла з бару пляшку без етикетки і два маленьких келихи. Лікер був прозорим. Вона налила потроху в келихи. Потім звела очі на чоловіка.

— Знаєте, а ми робимо ґраппу самі. За нашим незмінним рецептом.

Але жінка не зрушила з місця, залишившись стояти за барною стійкою і ставлячи пляшку поряд із келихами.

Тож чоловік підвівся і пішов до стійки. Поки він йшов залою, з його штанів обсипалися крихти хліба. Жінка пильно його роздивлялася, бо раніше нагоди не випадало. Вона зробила це, щоб переконатися, що він гарний. Проте назвати його привабливим було важко. Він мав обличчя постарілої дитини і був надто сухоребрим. А от зморшки на обличчі були гарними. І ще, може, рот, коли він усміхався. Хтозна, скільки йому було років. А ще він був охайним.

Він підійшов до стійки і став проти жінки, обіпершись ліктями.

— Отже, за «Великі Перегони», — виголосив він, узявши один із двох келихів.

— За «Великі Перегони», за мене і за вас, — додала вона.

Вони поглянули один одному у вічі. «Так, зморшки й очі, але не їхній колір, а їхня глибочінь», — подумала вона.

— А зараз я краще піду в кухню. Рано чи пізно вони повернуться, — промовила жінка.

— Так.

— Ви залишитесь чекати свого друга?

— Так. Можливо.

— Якщо схочете ще, не соромтеся, — промовила вона, показуючи на пляшку.

— Дякую.

Жінка всміхнулась, розвернулася й пішла до кухні.

Ставши біля печі, вона почала шукати сірники. Але вони лежали в забутому на столі фартуху. У неї закалатало серце. Вона подивилася під однією кришкою, потім під іншою. Сірників ніде не було. Жінка зауважила, що чоловік зайшов до кухні. Він підійшов неспішно, не промовляючи ні слова. Зупинився просто поруч неї.

Жінка повернулася до нього. Він якось дивно посміхнувся.

— Якщо дозволите, цього разу я не роздягатимусь до шкарпеток і трусів.