Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 48)

Кабрування,[14] що здіймає невагомий літак у небо. Як же мені подобається це прекрасне ковзання на хвості, що з легкістю здіймає їх у небо. Я нікому ніколи не зізнавався, як мені до вподоби це прекрасне ковзання на хвості, що здіймає їх, невагомих, у небо. Оскільки говорити мені дуже важко, я ніколи не казав, як мені подобається спостерігати за ними, коли вони легко здіймаються в небо, ковзаючи на хвості. Та якби тільки мені слова не давалися так тяжко, я б сказав братові, як мені подобається спостерігати за ними, коли вони легко здіймаються в небо, ковзаючи на хвості. Як невагомий літак здіймається в небо і ледь крениться. Навкіс.

Так я побачив останній літак, що злетів зі злітної смуги в Сіннінґтоні, що в Англії. Поки я розшукував у штанях свою монетку, я побачив, як з цієї смуги у Сіннінґтоні, що в Англії, у небо знявся останній літак перед тим, як її остаточно закриють. Як прикро, подумав я, бо до свого остаточного закриття ця злітна смуга, що в Сіннінґтоні, в Англії, бачила стільки незвичайних пригод. Як прикро, подумав я, адже на її очах траплялося стільки історій, сповнених сміливості, гордощів. Стільки історій, сповнених гордощів, сміливості і страху. Повних сміливості, гордощів, страху і безумства. Так багато незвичайного, що трапляється з людьми на війні.

І саме в той час, коли я розмірковував про те, як мені прикро, літак у небі зробив широкий віраж. Саме коли я думав про всю прикрість події, літак капітана Шкоделя розмашисто розвернувся і полетів у наш бік. Він розмашисто розвернувся в рожево-червоному небі і, скидаючи висоту, повернув до нас. Капітанів літак повертає до нас і летить рожево-червоним небом все нижче і нижче, аж поки на величезній швидкості не пролітає в рожево-червоному світлі неба просто над нашими головами. Шкрябаючи рожево-червоні небеса, він летить дуже низько над нашими маківками. Щоб попрощатися.

Я міг би злякатися, але мені не страшно, навпаки — я сміюся. Я міг би перелякатися через ревіння над нашими головами, але мені не лячно, я навпаки — сміюся. Я міг би злякатися гуркоту й чорної тіні, що ледь торкається наших голів, але насправді мені не страшно і я гучно сміюся. Насправді я розреготався, потім мій брат теж почав сміятися. Насправді ми обоє голосно сміємося, чорна тінь ледь торкається наших голів, а від гуркоту куйовдиться волосся. Ми сміємося від захвату.

Хай там як, а на якусь мить я забув про свою монетку, хоч потім знову про неї згадав. На хвильку я забув, що шукаю мою монетку, але за мить я знову пам’ятав про це дуже чітко. Я дуже добре пам’ятаю, що саме зараз шукаю монетку в лівій кишені своїх штанів. Я мацаю рукою в лівій кишені штанів, але нічого не знаходжу. Перебираю пальцями в лівій кишені, але монетки не знаходжу, а в цей час літак капітана Шкоделя помалу зникає в рожево-червоних небесах. Він усе меншає і меншає.

Можливо, зі зникненням капітана Шкоделя монетка теж зникне. Може, коли капітан Шкодель розчиниться за обрієм, щезнуть також і всі згадки про нього, і моя монетка. Може, коли людина зникає за обрієм, разом із нею зникає і все те, чого торкалися її руки, щезають монети, що вона по собі лишила. Тому я маю швиденько знайти свою монетку, поки капітан Шкодель не зник за обрієм. Я б хотів тримати її в руках, коли капітан зникне за небокраєм. Тоді монетка нікуди не дінеться.

Але літак стає все меншим, а я не можу її знайти. Літак капітана Шкоделя щосекунди меншає на обрії, а я ще не знайшов своєї монетки. Він уже видається чорною цяткою на небосхилі, що ось-ось згасне, а я ще й досі не знайшов монетку. Він дзижчить, наче чорна комашка на небосхилі, і, обмацуючи пальцями кишеню своїх штанів, марно шукаючи монетку, я чую, як це дзижчання поволі стихає. Я чую, як воно невблаганно зникає за обрієм, але монетки знайти не можу. Нарешті літак зникає з очей.

Присягаюся, що тієї миті, коли він зник, я відчув, як монетка теж пропала. У ту саму хвилину, коли літак капітана Шкоделя зник за обрієм, монетка теж зникла, присягаюсь. У ту мить, коли капітанів літак розтав у повітрі, на нас спустилася вічна тиша, і в тому безголоссі, клянуся, я відчув, як щезла моя монетка. Я почув, як її проковтнула крижана тиша, що спала на нас разом із несподіваною самотністю. Крижана тиша і несподівана самотність, в яких я відчуваю, як зникає моя монетка. Вона зникає, мов мильна бульбашка.

Раптом мені дуже хочеться плакати, і мій брат це розуміє. Мені хочеться плакати, бо я відчув, як зникла моя монетка, і мій брат це розуміє, він ще міцніше стискає мою руку і каже, щоб я не плакав. Але я так сильно хочу плакати і це бажання раптове, тому попри те, що мій брат міцніше стискає мою руку і каже не плакати, я починаю ридати, бо я відчув, як, немов мильна бульбашка, зникає моя монетка. Бо я відчув, як зникла моя монетка, а натомість з’явилися невблаганна тиша і самотність. Тож я плачу.

Але брат просить мене припинити й питає, чи хочу я дізнатися про одну таємницю. Він усміхається і питає, чи хочу я дізнатися про секрет у цій тиші і самотності. Я киваю на знак згоди, що я дійсно посеред цієї тиші, посеред цієї самотності хочу дізнатися про таємницю, і ось мій брат розкриває мені таємницю в тиші і самотності. Нишком, трохи нахилившись наді мною, він розкриває мені таємницю, щоб розігнати цю безжальну тишу і самотність.

— Бачиш цю злітну смугу? — питає. — Вона наша.

— Вона належить нам, бо я її купив, — каже він. — Ось ця злітна смуга в Сіннінґтоні, що в Англії, наша, бо я заплатив за неї 70 тисяч фунтів стерлінгів, — каже брат. — Ця смуга тут, у англійському Сіннінґтоні, належить нам, бо я купив її за 70 тисяч фунтів стерлінгів, її, а також усю землю, поки сягає око. Я купив її разом із землею навколо за 70 тисяч фунтів стерлінгів, бо це більше не злітна смуга, вона і все те, що ти бачиш навколо, аж до отих дерев далеко-далеко — це моя траса, — ось що сказав мій брат.

— Літаки тут більше не літатимуть, тут їздитимуть лише автомобілі, — продовжує він. — Жоден літак не злетить з неї в небо, лише автомобілі володітимуть цією прямою. Жоден літак більше не підніметься в небо з цієї смуги, лише автомобілі мчатимуть на скаженій швидкості цією прямою. Літаки не злітатимуть, бо на ній їздитимуть автомобілі — вони мчатимуть прямою дорогою, а потім, у степу, вісімнадцять разів завертатимуть. Вони летітимуть прямою дорогою, а потім, зробивши вісімнадцять поворотів посеред рівнини, знову повернуться на цю пряму. Це моя траса, — мовив він.

— Бачиш, — питає, — чи бачиш ти, як посеред рівнини їдуть автівки? Чи бачиш ти, як ледь помітні автівки просуваються рівниною, спочатку зникаючи з очей, а потім з’являючись знову? — питає брат. — Бачиш, як вони несуться цією дорогою, потім звертають на рівнину, щоб зробити вісімнадцять поворотів і повернутися сюди? — питає. — Бачиш блискотливі автівки, що, укриті пилом, женуть дорогою, щоб потім звернути ліворуч на рівнину і поспіхом обігнути вісімнадцять поворотів, що поволі приведуть їх просто на початок? — питає він. І я дивлюся.

Я бачу смарагдово-зелену траву, нечіткий обрис пагорба, що ледь видніється вдалечині, слабкий паросток фруктового дерева, висохле дно річечки, штабель непорубаних дров, ледь помітну стежку в імлі, поодинокі ями в ґрунті, кущики квітів, загострені обриси заростів ожини, а ще — щойно скопане покинуте поле, купу бензинових каністр, які, здається, за мить обваляться, кущі, що безладно ростуть, де тільки їм заманеться, каркас літака, залитий сонячним світлом, болото, на берегах якого то тут то там росте очерет, днище покоцаної цистерни, тіні дерев, що падають на землю; бачу маленьких пташок, що тихенько літають у траві, на гілках — павутину, прикриту листям, мерехтливу гладінь води в калюжах проти сонця, багато-багато маленьких гніздечок, військову пілотку, покинуту в траві, поодинокі жовтаві колоски, засохлі сліди, що відбилися на багнистій стежці, довжелезні стеблини, що перегнулися від вітру, комашку, що летить непевно, промінь, що підіймається кроною дуба, таємні нірки нажаханих звіряток, зубчасті краєчки темних листочків, моховиння, що вкриває камінчики, метелика на синенькій квітковій пелюстці; бачу, як підгинає трутень лапки в польоті, бачу блакитні камінчики на висохлому джерельному дні, бачу, яка хвороба зжирає листя папороті, бачу відблиск сірої спинки риб, що плавають у ставку, бачу, як плачуть дерева, проливаючи корою свій сік, бачу поржавілий від часу кимось забутий серп, а ще бачу павука, що сидить на своїй павутинці, слизького слимака, і як пашіє земля. А потім бачу блискучі автомобілі.

Вони схожі на привидів, що нечутно пливуть. Вони — немов привиди, що рухаються тихо-тихо, без жодного звуку. Вони — як кольорові примари, що пересуваються поволі, ледь торкаючись землі, без найменшого шуму, порушуючи тишу лиш чимось схожим на подих. Немов кольорові химери, що, безшумно дихаючи, повільно пливуть, ледь торкаючись землі. Це кольорові привиди, що повільно пливуть, ледь торкаючись землі, дихаючи рівно і беззвучно. Вони пливуть у цілковитій тиші, повільно вдихаючи пил землі; вони рухаються нечутно, порушуючи безголосся чимось схожим на подих. Кольорові примари.

Раптом, не сказавши ні слова, мій брат відпускає мою руку. Я спостерігаю за блискучими автівками, аж ось мій брат мовчки відпускає мою руку. Він ніколи не відпускає її, але поки я спостерігаю за автомобілями, він розтуляє руку і йде далі й далі. Мій брат ніколи не розтуляє руки, бо ми завжди тримаємось за руки, але поки я дивлюся на сяйливі автомобілі, він, не прохопившись і словом і навіть не попередивши мене заздалегідь, раптом відпускає мою руку. І йде геть.