Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 50)

— Не треба так із батьком.

— Я ненавиджу мого батька, — відповіла дівчина.

— Не кажи дурниць.

— Він нічого не тямить, — промовила дівчина, повертаючись обличчям до жінки.

А жінка пильно поглянула на доньку і в її погляді можна було прочитати, що вона теж нічого не розуміє.

Потім спитала:

— Як черевички?

— Трохи завеликі.

— А я навіть кроку зробити в них не в змозі.

— Та вони тільки трошки великуваті, — відповіла дівчина, шморгаючи носом.

— Але ж ти й справді схожа на одну з тих, — промовила жінка, але тепер ласкаво.

Дівчина знову повернулась до матері спиною.

А жінка спитала, куди вона зібралася в такому вбранні.

Дівчина непевно показала в бік «Великих Перегонів».

— Тільки не ходи допізна. І не вскоч у халепу.

Вона хотіла додати щось ще.

— I гляди не порви мені панчохи. Це останні.

Дівчина машинально поглянула на свої ноги. У неї були гарні ніжки, не надто довгі, але стрункі.

— Не хвилюйся, я їх не зіпсую.

— Молодець.

Розвернувшись, жінка пішла до мотелю. Відчинивши двері, кинула на доньку останній погляд. Вона дійсно була схожа на одну з тих. Одначе дівчина була гарна. У жінки стислося серце. Але жінка не знала чому.

Вона швиденько повернулась у мотель. Усередині була ціла юрба людей. І всі обговорювали «Великі Перегони». Декотрі вечеряли, а хтось просто пив. Багато хто палив. З увімкненого радіо лунали легка музика і новини про змагання. Жінки теж були присутні, але їх було небагато. Усі говорили голосно, настрій був святковий. Жінка безжурно пройшла через залу, ніби нічого й не сталося. Але, перш ніж зайти до кухні, зустрілася поглядом із чоловіком. Та лише на мить, не промовисто. Хтось пожартував, може, й про їхню доньку. Проте жінка у відповідь лише посміхнулася.

А на вулиці, у світлі вогнів бензозаправки, дівчина витягла цигарку, яку ховала під кофтиною, і запалила її. Потім поглянула назад, у бік мотелю, частково для того, щоб перевірити, чи ніхто не бачить, а частково — щоб кинути виклик. Вона запалила. Дівчинка напевно не знала, як це слід робити. Іноді під’їжджали учасники змагань і просили заправити авто чи питали механіка. Знали, що він тут усього один. Та й той буває нечасто. Ризикуєш простояти кілька годин, але так нікого й не дочекатись. Переступаючи з ноги на ногу і палячи цигарку, вона постояла ще трохи. Потім із темряви показався тьмяний вогник мотоциклу. Він їхав із селища. За кермом був молодик. Місцевий. На трубці сиділо біляве маля, років чотирьох-п’яти. Щойно вони під’їхали до дівчини, чоловік натиснув на гальма і спинився.

— Привіт.

— Привіт.

— Що, там у вас купа людей?

— Так.

— Не йдеш на Перегони?

— Йду, зараз.

Чоловік пильно її роздивлявся, а вона дозволила на себе витріщатись.

— Бачив, яка вродлива пані? — спитав чоловік у малого. — Поглянь-но, які цицьки, бо не кожного дня пощастить таке побачити, — додав він і розреготався.

Адже під час Перегонів люди кажуть і думають те, чого в будь-який інший час остереглися б.

Дівчина у відповідь зробила жест, який бачила в кіно.

Хлоп’я розсміялося.

А чоловік пожалкував, що того вечора поїхав не сам. Він був упевнений, що йому щось би обов’язково обломилося.

— Фанхіо вже проїхав? — спитав чоловік.

— Ні, гадаю, що ні.

— А я йому пообіцяв, що повезу подивитись на Фанхіо, — відповів чоловік, киваючи в бік дитини.

Дівчина погладила малого по голівці.

— Фанхіо — найкрутіший, — промовила вона, усміхаючись. Потім вона звела очі й поглянула просто чоловіку у вічі.

Вона не мала нічого на меті, просто розважалася.

— Може, треба заправити бак? — спитала вона, киваючи в бік колонки.

Чоловік спантеличено посміхнувся.

— Та ні, — відповів він, бо нічого іншого не придумав.

Проте, дівчина й далі вдивлялася йому в очі, дивно всміхаючись.

Чоловік підняв підніжку, не знаючи, що робити. Погладив малого по голові.

— То що, побачимось на Перегонах?

Дівчина не зводила з нього очей.

— Будьте обережні.

— Так, побачимось на Перегонах.

— Може бути.

Чоловік посміхнувся. Потім, натиснувши на педаль, поїхав геть. Не озираючись.

Дівчина знову запалила. Вона була задоволена собою, бо подарувала чоловікові такий погляд. Може, через це дівчина стала почуватися сміливіше. Вона вирішила дійти до місця Перегонів. І хоч йти було недалечко, та на підборах дорога була нелегкою. Але якщо проїжджатиме хтось з учасників, він усе одно її зауважить. «У мене ще дві цигарки лишилось», — подумала дівчина.

У мотелі все було, як завжди, аж поки на мотоциклі не прибув чоловік і не сповістив, що на повороті «Тордо» сталося нещастя і що, ймовірно, є жертви. Люди вмить посерйознішали і кинулися надвір. Усі хотіли швиденько дістатися до місця пригоди. Хто на мотоциклі, а хто й пішки. Декотрі мали авто. Вони зірвалися з місця, аж заскреготала гума, як у кіношних поліціянтів. «Стара історія», — казали люди, але було помітно, що їм це до вподоби.

Новина застала жінку біля плити на кухні. Визирнувши до зали, вона побачила, як відвідувачі полишають столики і, вдягаючи куртки, збираються йти. Дехто допивав зі своїх чарок уже на ходу. Вона щось спитала у чоловіка, але той сказав не перейматися. Вона пішла зібрати порожні склянки з барної стійки, мимохідь прощаючись з тими, хто вже поспішав геть. Потім жінка повернулася в кухню і зняла їжу з вогню. Ще кілька годин її можна не гріти. Через дві-три години повернеться зголоднілий люд, а наразі гаряче не знадобиться. Вона згадала про дочку і спитала себе, чи зустрінуться дочка з батьком там, посеред скупчення людей на місці пригоди. Бодай вони помирилися. «Великі Перегони» завжди були річчю примхливою і там трапляються які завгодно вибрики, так було в усі часи. Між гупанням дверей і гуркотом зачеплених мимохідь стільців поступово стихав гомін людських голосів. За мить стало тихо і було чутно лише радіо, що розповідало про нещасний випадок.

Здавалось, що тим, хто розповідав про інцидент, було відомо небагато, але жінка все одно вийшла в залу, щоб краще чути. Підійшовши до стійки, вона помітила, що за кутнім столиком ще сидів один чоловік. Перед ним стояла порожня миска, він спокійно чекав. Його куртка висіла на спинці стільця. А на столі стояла майже допита пляшка вина.

— Даруйте, я вас не помітила, — промовила жінка.

— Пусте.

— Ви на щось чекаєте, чи не так?

— Гадаю, на печеню.

— Так, на печеню.

— Але не турбуйтеся.

Жінка похитала головою, ніби хотіла прогнати своє спантеличення.

— Сьогодні я вкрай неуважна, — виправдовувалась вона, — я гадала, що всі вже пішли.

Вона повернулася на кухню і запалила вогонь.