Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 44)

— Так. А хочете піти зі мною? Познайомитися?

— Я?

— Так-бо, ви.

— Ні, гадаю, що… ні, залишимо все так, як є.

— Знаєте, вона не кусається.

— Знаю, та не в тім річ. Нехай краще буде, як є.

— Гаразд.

— Добре, може, якось іншим разом.

— А скажіть-но мені ще дещо, Єлизавето?

— Слухаю вас.

— Що розповідав вам мій син про ту аварію? Я маю на увазі, чи… власне, чи не казав він, що думали на мене, що ніби то я вбив графа?

— Він не любив розповідати цю історію.

— Так, розумію, але щось же він вам розповідав?

— Небагато.

— А ви знаєте, яку він сам про все це має думку?

— Він не вважав себе сином душогуба.

— То він був у цьому певен?

— Так, гадаю, він знав це напевне.

— Дякую. Я вам щиро дякую.

— Вас справді підозрювали в убивстві?

— Усе це було через родину графа. Та історія зі спадком добряче їх розлютила, тому вони й витягли ту історію про вбивство.

— Щоб забрати гроші?

— Гадаю, що так. Уся справа будувалася на основі свідчень кількох очевидців. Вони розповідали, що буцімто автівка несподівано, без усякої на те причини, стрімко з’їхала на узбіччя, уздовж якого росли платани, і що у мить зіткнення я, нахилившись з пасажирського сидіння в бік водія, міцно стискав кермо обома руками.

— Вони купили свідків?

— Ні, свідки казали правду.

— І про руки на кермі?

— Так, а ще кажуть, що хтось чув, як граф кричав «не треба, ні!»

— Та ж це безглуздо, адже ви теж могли загинути в тій машині.

— Майте ж терпіння, хоч мені й не хочеться казати вам щось ще.

— То ви не хочете мені казати правду?

— Ні.

Тоді я спитала Ліберо, чи то справді він убив графа.

Ліберо Паррі посміхнувся.

— Ви так схожі на Флоренс. Вона теж не боїться слів. Знаєте, як пройшов той ранок у день змагань? Граф заїхав за мною, а Флоренс, відіславши Ультімо подалі, підійшла до нас, до нас обох, і мовила: «У мене буде дитина. І я не знаю, хто з вас є її батьком. Знаю, ти вбив би мене за те, що я накоїла, але зараз уже занадто пізно. Їдьте на ці дурнуваті змагання. Повернетесь, тоді й вирішимо, що робити. Їдьте і не наробіть дурниць, бо я сама вже наробила їх удосталь». І пішла геть. Я знав, що між ними щось є, власне, не те, щоб знав, я на це очікував — і не просіть мене це пояснити. Для мене то була страшенна враза. Ми мовчки сіли в автівку і поїхали на старт. До початку ще залишалось трохи часу і ми пішли, аби залити очі. За кілька хвилин граф сказав, що тепер ми маємо гарненько віддухопелити один одного чи щось таке і що так ведеться між справжніми чоловіками. Ми жлуктили далі. Коли йшли геть, то були добре напідпитку. Уявляєте, як мали почуватися двоє чоловіків, знаючи про всю ту історію і летячи сільськими шляхами на швидкості сто сорок кілометрів?

— Мабуть.

— Якщо хочете почути правду, спитайте Ультімо. Він знає. Я все йому розповів.

— Я більше ніколи не побачу Ультімо, пане Паррі.

— Ну, що ж, наразі мені й справді час.

— Як бажаєте.

— Ну ж бо, не хочу, щоб ви залишалися з таким кислим обличчям. Це історії тридцятирічної давнини, і, якщо добре поміркувати, то вам до них не має бути жодного діла. Припиніть так цікавитися, хто вбивця. Залиште цю справу для поліції. У нас перукарі знаються на поліцейських справах.

— Справді?

— Так, у нас тут так заведено. Перукар ніби читає їх, а потім розповідає нам усе під час гоління. Так він економить наші зусилля.

— Гарна система.

— Ми випробовували її і на справжніх книгах, але тоді користі від неї було небагато.

— Хіба?

— Люди — ніби книги, і якщо ти не встигаєш розказати сюжет під час гоління за один раз, то треба читати самому. А нам таке не підходить. Ви любите читати?

— Так, іноді я навіть пишу сама.

— Книжки пишете?

— Траплялося.

— Неймовірно.

— Так.

— А знаєте, що Фанхіо[13] не виходить на трасу, не поголившись? У нього така манія.

— Не впевнена, що знаю, хто такий Фанхіо.

— Йой, ви й жартома так не кажіть.

Було ще багато іншого, про що я вже забула чи про що важко писати. Ми просиділи в тому офісику багато годин поспіль. Потім я спитала, чи не могла б я його провести. Чоловік погодився. Господи, як же я втомилася. Я написала цілий трактат.

11:41 вечора.

Наступного дня

Через свій дерев’яний протез йому було досить важко пересуватися. Чоловік розповів, що я не перша людина з життя Ультімо, яка з’явилася тут. Казав, що багато років тому приїжджав професор математики. Хотів дізнатись, чи вдалося Ультімо здійснити свою мрію. Про дорогу в безвісті.

— Я не знав нічого про це його дивацтво. Попрохав професора, щоб він розказав мені, але з його слів я зрозумів небагато. А вам щось про це відомо?

Я розказала йому все, що знала про дорогу в безвісті й про її незліченні повороти, украдені у світу його сином.

— Ото придумав. У світі вже є траси для автомобільних перегонів. Нащо будувати ще одну?

— Мене завжди зачаровувала та сліпота, з якою батьки ставляться до мрій власних дітей. Вони буквально їх не помічають. Вони роблять це на злість.

Чоловік спинився і сказав мені, що я не зможу нічого зрозуміти про нього і Флоренс, якщо не знатиму їхніх коренів.

— Вам навіть уявити таке важко, — додав він. — Ми походимо зі світу, де невідоме поняття «радість життя». Життя для нас було суцільною мукою і покаранням. Життя селян. Ви й гадки про нього не маєте, — мовив Ліберо. — Я розповім вам про мого брата. Працюючи на землі, тримаючи скотину, він усе життя гарував, як віл, аж поки не назбирав грошенят на житло у місті. Відтоді, як він вселився у власне помешкання, він практично не показував звідти носа. Він був щасливим. Коли я спитав його, що він цілими днями робить удома, він відповів мені словами, які сказали мені все про той світ: «Насолоджуюсь помешканням». Розумієте? Тепер, коли бачить нас, він вважає, що наше життя — то даремна метушня, але повірте, саме це й було нашим прокляттям — даремно метушитися і жити в тому болоті. Ми гарували, як прокляті, — у тому я вас запевняю. Але ніхто не міг нас зупинити. Тепер ви розумієте, чим були для мене автомобілі, що зникали за обрієм у хмарі пилу? Розумієте, що я грав у всі ті ігри лише заради того, щоб мати хоч би примарну нагоду чкурнути разом із Флоренс кудись далеко-далеко?

Чи з ошатним графом, що завжди вмів знайти потрібні слова, і від якого пахло тим світом, що ми ніколи не бачили.