Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 43)
— Я не мала на увазі, що він вас не любить, він обожнює вас, повірте, він так переборює свій біль, стираючи все те, з чим не може…
— Пусте.
— Повірте, Ультімо дуже часто вас згадував.
— Он як?
— Господи, та в мене аж голова йшла обертом. Й місяця не минало без оповідок про пригоди Ліберо Паррі, це вже чистісінька правда.
— Не меліть дурниць.
— Присягаюся. Про Турин пам’ятаєте, той випадок, коли ви двоє були в Турині самі..
— У пана Ґардіні. Ми їздили до доктора Ґардіні. У нього була секретарка з дерев’яним оцупком. А ось тепер я сам маю ногу з дерева, треба поїхати до неї і показати свій оцупок…
— Ви пам’ятаєте той вечір, коли пішли прогулятися, а надворі стояв туман.
— Не знаю, пригадую, ми ходили в ресторан, це було, так. То, певно, уперше…
— А пригадуєте, як потім заблукали в тумані і кілька годин кружляли навколо кварталу, ви ще тоді без упину говорили…
— Ні, цього не пам’ятаю, бо я ж тоді трішки випив…
— А знаєте, Ультімо запам’ятав вашу прогулянку на все життя.
— Навколо кварталу?
— Ви йшли пішки і заблукали, кружляючи навколо кварталу.
— Не пригадую. Пам’ятаю, що заночували ми в готельчику, що звався «Десео». Я майже відразу зрозумів, що то бордельчик і навіть залишив там невеличку дрібничку.
— Вірите, що Ультімо виріс на тій історії?
— Могло статися.
— Я й не порахую, скільки разів її чула.
— Може й так.
— Ще раз пробачте, я не хотіла бути неввічливою.
— Забудьте. Змінімо тему?
— Гаразд.
— Ви ж заможна, так?
— Гроші? Так, я їх маю. Я вийшла заміж за дуже заможного чоловіка.
— Він гарна людина?
— Він непоганий. Ні, і ніколи ним не був.
— І ви кохаєте його?
— Так, гадаю, що так.
— Це допомагає.
— Так.
— А знаєте, як можна дізнатися, чи тебе кохають? Я маю на увазі щире кохання?
— Я про це ніколи не замислювалась.
— А я замислювався.
— І знайшли відповідь?
— Гадаю, такі речі пов’язані з очікуванням. Якщо він в змозі чекати на вас, значить, кохає.
— Що ж, тоді мені можна не хвилюватись. Мій чоловік обрав мене за дружину, коли я була десятирічною дівчинкою. Тоді так велося. Він був тридцятирічним чоловіком, а побачивши мене і раз поговоривши, пішов просити батька віддати мене за нього. Потім він чекав. Чекав дванадцять, ні, більше, мабуть тринадцять чи чотирнадцять років, я вже не досить добре пам’ятаю. Хай там як, та на значний відрізок часу я зникла в нікуди, а коли з’явилася знову, він й досі чекав. Потім нам завадила революція, і ми розійшлися по різним світовим полюсам, але коли він мене знову побачив, знаєте, що він сказав?
— Почекайте, я зараз вмощуся зручніше. Хочу посмакувати цей момент.
— Та ні, нічого надзвичайного, у нього не надто багата уява.
— Ану доведіть.
— Він вийшов мені назустріч і промовив: «Нічого не має значення».
— Молодець.
— Він промовив це, цілуючи мені руку: «Не має значення, Єлизавето».
— Він вас кохає.
— Я знаю.
— А де він зараз?
— Удома.
— Ви сказали йому, чому ви сюди поїхали?
— Не було потреби.
— То скажіть це мені.
— Сказати що?
— Чому ви сюди приїхали.
— Непросте питання.
— Хочете взяти час на роздуми?
— Ні… Справа в тому, що не все так просто… я хотіла побачити гараж. А може, й вас. Гадаю, я мала повернути шматочок чогось на належне місце. У молодості ти полишаєш багато чого на півдорозі… потім життя дарує тобі час… повертає тебе в минуле і надає тобі останню можливість довести все до кінця. Врешті, не знаю. Можливо, у своєму щасті я трохи знудилась.
— Ви ще колись зустрічали його, Ультімо?
— Ні. А ви?
— Ні, я його більше не бачив. Одного дня він полишив нас і відтоді я його не бачив. З часом я перестав перейматися цим, бо з війни поверталося багацько люду і ніхто не міг знову віднайти свого місця в нормальному житті. Відтак багато хто подався блукати світом. Я вірив, що мій син повернеться, а він пішов назавжди.
— Він хоч час від часу вам пише?
— Вряди-годи пише. Один чи два рази на рік. Питає, чи нам що потрібно. Але розповідає небагато. Каже, що у нього все гаразд. І завжди просить пробачення. Через це я щоразу скаженію. Яка користь з тих пробачень? Якщо ми зараз почнемо просити пробачення, то не закінчимо й до скону.
— Ви були чудовим батьком.
— Може, й так.
— Якщо вам час іти, не соромтеся, просто скажіть.
— Так, уже трохи пізно.
— Ваша дружина, певно, хвилюється.