Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 41)
Не варто про це думати.
Їх більше не існує. Мене більше не існує.
Мене відправили працювати до пана Бленкета. Мені він не подобається, бо він провідник через собак. Він вважає, що має безпосередній контакт з Богом. Вони двоє — спілкуються. Господь дає йому рекомендації і поради. Якось він підказав чоловіку вдалі котирування на біржі. Ви лишень уявіть.
Я зателефонувала у «Стейнвей і сини», щоб повідомити про зникнення Ультімо.
Може, вони щось дізнаються. Чекаю на відповідь.
Ультімо сказився. Вони ж його звільнять.
Малоймовірно, що це через те, що сталося нещодавньої ночі.
У родині Стівенсонів я досягла прекрасного результату. Їхня донька майже припинила їсти. Вони від збентеження місця собі не знаходять і вже почали звалювати вину один на одного. Я переконала їх, що музика — чудові ліки від тієї недуги. Викладатиму у них ще три місяці.
10:51 вечора.
Сплю, не вимикаючи освітлення.
Негода. Ненавиджу негоду. Гриміло так сильно, що я була змушена припинити урок. Ми підійшли до вікна, щоб спостерігати за тим, як падають градинки. Поступово мені став увижатися Ультімо, що повертався, ховаючись під величезною парасолем.
З фірми жодної новини.
Треба написати сестрі і спитати, скільки грошей я вже назбирала. Та я не хочу цього робити. Я нічого не хочу робити, коли за вікном такі дні.
Єлизавета. Мені лише хочеться написати своє ім’я.
Єлизавета.
Єлизавета.
Єлизаве-е-е-е-ета.
Я не хочу, щоб цієї ночі була гроза.
Досі жодної вісточки.
Ультімо. Що ти трясця робиш?
Певно, не обійшлося без тієї триклятої історії з трасою. Може, він зустрів когось. А може, вирішив забрати ті скарби. Я повернулася у фургончик і гарненько оглянула його речі. Малюнки, він теж їх забрав.
Принаймні міг би мене попередити.
Я написала сестрі. Не знаю, чи відправлю того листа.
11-та — Стівенсони.
3-тя — Макмаллоу.
5-та — Стенфорди.
Стенфорди не хочуть, щоб двоє їхніх доньок грали музику, написану євреями. Скарлатті був євреєм? Хіба ж я знаю. Треба спробувати вчити дівчат музиці євреїв потайки. Кошерна музика, ох-хо-хо.
Вони всі — телепні.
11:17 вечора.
Прийшла фонограма від «Стейнвей і сини». Вони звільнили Ультімо. Пришлють мені когось іншого. Питають, чи Ультімо забрав гроші? Чи майно фірми?
Ультімо, що сталося? Чому й слова мені не напишеш?
Для мене — ані рядочка, хоч я йому присвятила так багато своїх рядків. Ультімо, мені так подобалось, як ти торкався руками фортеп’яно, немов боявся зробити їм боляче. Ультімо, мені подобалось, як ти розповідав історії до половини. Ультімо, мені подобалось твоє ім’я і те, яким ти був, коли спав. Ультімо, мені подобалось, що ти говорив пошепки. Мені подобалось, що ти був до мене небайдужий.
І мені прикро за ту ніч.
Але що ми можемо вдіяти, якщо
Сьогодні, 27 травня 1923 року я припиняю вести цей щоденник, адже Ультімо більше ніколи не повернеться.
Єлизавета Селер, 21 рік.
Допоки ти не повернешся.
Найнеймовірніше — це мої витівки в тих родинах. Псувати, занапащувати родини. Як лишень мені таке спало на думку? Я ніколи не робила нічого подібного. Декого з них я й досі пам’ятаю. Ось, наприклад, Коули. Гарні були люди. Малий у них був справжнє бісеня і страшенно мені подобався. Рудий, веснянкуватий. Неначе зійшов із книжкових сторінок. Ще б пак, яке дияволятко! Щоразу, приходячи на урок, я приносила йому подаруночок. Це були дрібнички і цього я не вдавала. Трясця, яка ж я була бідна!
Я була лише мовчазною дівчинкою, у якої нікого не було. Згадуючи все це тепер, з висоти прожитих сорока років, я бачу себе малою і далекою дівчинкою, що помиляється на кожному кроці, але, незважаючи ні на що, почувається гордою дитиною, що з гарно зачесаним волоссям, вип’явши груди, простує вперед, часто навіть не знаючи, куди йти.
А пан Фарел, такий високий і вишуканий, пам’ятаєте? Безславний кінець я йому приготувала. Стояти зі спущеними штаньми на очах у зарюмсаної дружини. Він такого не заслуговував. Насправді, мені він запам’ятався шляхетним і чепурним. Йому був притаманний аристократизм справжнього американця. Звісно, я була закохана в нього. Чи мав він недобрі наміри, підвозячи мене додому? Хтозна. Я й дотепер пам’ятаю аромат його парфумів, коли він нахилився до мене в машині, перш ніж я вийшла, і поцілував у щічку. Зараз, маючи вже стільки років, я бачу в тому цілунку багато що. І недобрі наміри, звичайно, теж. Зараз, коли я вже відчула щемливий біль від того, що твої бажання надто юнацькі як на твій вік, я можу впізнати те саме відчуття в посмішці пана Фарела, яку він подарував мені, випускаючи з авто. Я навіть почувалася дещо розчарованою. Адже мені той цілунок здався батьківським цілунком, подарованим дочці. Я геть нічого не розуміла. Дивовижно, як ми доживаємо до зрілих років, ще не розуміючи нічого у тому, що таке справжнє життя, доросле життя.
Я писала для Ультімо, це я знаю напевне. Я навмисне забувала свого щоденника де лишень могла, а він читав і обережненько клав на місце. Ніколи мені нічого не казав. Але я знала, що він читав його. Ми були, неначе дві юні ув’язнені душі, що перебували у безглуздому засланні, і все, що нам лишалося, — це мріяти про те, чого ми не мали. Мрії. У нього була його дорога в безвісті, сповнена всіма тими поворотами, що він украв у світу. А я йому писала. Чи собі? Хтозна.
Ми були далекими від усього. Занадто далекими.
Лише тепер я розумію, що то було найкраще з усього, що я зробила за життя. Ті місяці, що я провела з Ультімо, розвозячи фортеп’яно. І вечори, коли я для нього писала. Часто я записувала історії, що почула від нього. Мені подобалось перетворювати його на героя роману, художню вигадку. Я хотіла упевнити його, що він — особливий, як ті, про кого читаєш у книжках, чи ті, про кого він читав у коміксах. Герой. Саме так, може, я хотіла, щоб він знав, що він був для мене героєм.
Хоч я ніколи в житті не наважуся йому про це сказати.
І ніколи не говорила. Навіть зараз, коли стала освіченою і доброзичливою, але на цьому все. Я оніміла в якусь давно забуту мить свого дівоцтва, а потім нічого більше не можна було вдіяти.
Писати — так, я писала багато. Але ж писання — це витончена форма мовчання.
Я поїхала звідти за тиждень, узявши квиток на потяг до Рима і приїхавши сюди. Аби знайти потрібне місце, мені знадобилося трохи часу, адже Ультімо завжди говорив плутано, коли йшлося про місцезнаходження. Мені сто разів кортіло повернутися назад, проте я все ж таки знайшла загублену в сільській місцевості стареньку будівлю. На її стінах ще виднівся затертий слід від напису: «Гараж Ліберо Паррі». Я розумію, що це безглуздя. Але які ж ми гарні люди, якщо ще здатні на таке безглуздя. Своєму чоловікові я сказала, що маю обов’язково відвідати те місце і зробити це наодинці. Він зрозумів. Можливо, я маю розповісти, що ми з Василієм Зарубіним дійсно побралися (Василій, кохання моє), я маю від нього двійко діточок і привілеї заміжньої і багатої жінки. У нас чудовий маєток у Римі, за п’яцца дель Джезу, а влітку ми їздимо на море на Мінорку, де ще дме вітер з океану. У нашому будинку повно картин, а от фортеп’яно немає жодного. Принаймні щодо цього я була чесною. Іноді я наспівую «Going back». Тихесенько.
Я щаслива жінка, така, якою і має бути будь-яка інша у сяйві мого блискучого віку. У мене вишукані слабкості і сповнені чарівності рубці. Я позбулася ілюзій щодо людської шляхетності, а тому навчилася цінувати їхнє неоціненне мистецтво уживатися з власною недосконалістю. Врешті, я ставлюся милосердно і до себе, і до інших. Тож я готова зустріти старість, наперед тішачись, що зможу доходити до крайнощів і робити дурниці. Якщо в зрілому віці ви отримали все, що бажали, тоді старість стає немов другим дитинством, і ви знову починаєте пустувати, тільки тепер поряд немає нікого, хто наказав би вам зупинитися.
Я щаслива жінка і, можливо, саме тому опинилася тут, перед потертим написом «Гараж». Клянуся, що вже багато років я не згадувала ані про Ультімо, ані про фортеп’яно, ані про уроки за десять центів. І щоденник цей зберігся лише тому, що я ніколи нічого не викидаю. Якщо я досі зберігаю квитки на недільний луна-парк, то як же я могла викинути цей щоденник? Та це вже в минулому, як і багато іншого. Я не знаю напевне, але мені здається, що те, що сталося, було ніби несподіваним усвідомленням власного минулого, яке прийшло одного дня на схилі віку. Спочатку це були віддалені, ледь освітлені фігури, і раптом вони наближаються до тебе, повнокровні, залляті світлом, неначе герої припізнілої вистави. І ти не можеш відігнати від себе відчуття, що їх конче необхідно прийняти, як запрошення чи як неочікуваних гостей, як
Я втомилася.
22:45.
Хочу зробити все так, як колись.
10:45 вечора.
Порожнє ліжко.
Я не лягаю спати не поївши. Я тепер ніколи не лягаю спати голодною.