Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 22)
Ультімо звів очі до неба, щоб глянути, коли почне сутеніти. Коли Баретті запропонував Ультімо підвезти хлопця до міста на своєму возі, той відмовився, подякував і сказав, що доїде самотужки. І пішов за мотоциклом. Люди бачили, як він вдягнув лафонтенові окуляри і запхнув під светра аркуш газетного паперу. Хтось поплескав його по плечу. З болем у серці відпускали вони хлопчину самого. Але, несподівано, він поводився так по-чоловічому, що нікому не стало сміливості його спинити. «Будь обачним», — промовила якась жінка.
Шлях у місто йшов прямий, через луки. Тіні були довгими і надвечір ставало свіжіше. Ультімо розігнав мотоцикл і нахилився до нього, щоб дещо йому сказати, — і хотів, щоб той добре його розчув. Він сказав, що вони мають приїхати швидше за смерть, а він зможе це зробити, лише якщо він, мотоцикл, буде слухняним. «Дивись, дорога сама хоче нам допомогти і тому йде прямо, аби лишень ми встигли». Він пояснив мотоциклові, що краса прямої дороги неосяжна, в ній розчиняється будь-який поворот, вона підступна, але, в ім’я порядку, вона може бути милосердною і справедливою. «Такими бувають лише шляхи, — розповідав йому Ультімо, — а в житті так не буває. Бо людське серце не може битися прямо, бо ж його тріпотіння безладне». Потім він замовк і довгий час не говорив ані слова, все дивуючись, звідки він узяв ті слова.
Крихітний мотоцикл просувався вперед у порожнечі ночі — слабкий стукіт серця в неосяжно-безкрайньому просторі рівнин. Дорогою він підіймав малесенький гребінь пилу, залишаючи по собі гіркий повів паленого. Потім запах зникав, а пил розсіювався у променях сонця. Так зімкнулося коло подій у позірно незмінному супокої речей.
Спогади про Капоретто[8]
Їх було троє. Вони сиділи в окопі, але поволі просувалися вглиб долини, тому що там можна було бачити річку з кришталево чистою водою і, можливо, людей. Дівчат.
Погода стояла сонячна.
Кабіріа, що мав гарний зір, побачив, що з поверхні води виступає тіло — воно розвернулося навколо своєї осі і підпливло впритул до купи гілок і каміння. То був мрець. Він опустився нижче, залишивши над водою проти неба лише потилицю і зад. Дивився вниз, під воду, неначе щось шукав. Забуте.
Потім інші теж його помітили.
Серед людей — жодної реакції.
Той, якого звали Ультімо, кинув додолу свій ранець і щось сказав своїм черевикам — триклятим черевикам. Потім витягнув із кишені щось їстівне і став жувати. Інший, той, що був молодший, присів край річкового берега і почав кидати в покійного камінчиками, частенько-таки зачіпаючи тіло.
— Ти, припини, — мовив Кабіріа.
Ультімо дивився на безпристрасні гори. Він ніколи не міг пояснити таємницю гір, тієї мовчазної сумирності домашнього улюбленця, що ігнорує знущання людей, які так нешанобливо і невтомно скидають на них бомби і огороджують колючими дротами. І скільки б вони не проклинали нас за те, що ми перетворили їх на цвинтар, гори знову відроджувались і, залишаючись байдужими до того, скількох уже немає серед живих, знову щогодини корилися новій порі року і своєму обов’язку зберігати землю для прийдешніх поколінь. Знову росли гриби і розпускалися бруньки на деревах. У річках нерестилася риба. Між гілками пташки звивали нові гнізда. Ніч знову оживала. А ми так і не зрозуміли урок, що мали засвоїти через те мовчазне послання непереборної байдужості. Може, це вирок у нікчемності людського існування чи відлуння остаточної капітуляції перед людським безумством.
— Досить, — повторив Кабіріа.
— Він — німець, — відповів Малий, наче це його виправдовувало. І він мав рацію. Його мундир було добре видно — це був не австрієць. Кабіріа сказав, що у цих краях німців немає, але сказав він це якось невпевнено. Хлопець придивився — мундир був точно німецький. Іноді над водою спливав один черевик, та потім знову йшов під воду.
— Ультімо, агов, то таки німець.
Ультімо навіть не озирнувся. Але жестом показав, щоб вони затихли. Двійко інших теж звели очі до неба. Прикриваючи руками очі від сонця, щоб не сліпило, вони видивлялися.
З-за Монте Неро показався літак. Він майже торкнувся верхівки гори, потім, пролітаючи над долиною, скинув висоту. Пролетів, неначе десь удалині продзижчала муха.
— Хто ризикне своїм пайком? — спитав Малий.
Кабіріа сказав, що він згоден.
— Австрієць, — мовив Малий.
— Італієць, — відповів Кабіріа.
Там, летячи високо в повітрі сам-один, дійсно міг бути один із них. Вони летять просто в руки супротивнику, треба лише почекати. Коли літак знову знизився, Малий виліз з окопу і трохи пройшов до дерев. Повертаючись, він ще радів через вигране парі, але краєм ока все одно уважно спостерігав за літаком, контролюючи дистанцію і слідкуючи за намірами пілота.
— Не обмочився, Малий? — спитав Кабіріа, широко всміхаючись.
Малий показав йому щось беззмістовне. Посеред дороги, між річкою і посадкою, він зупинився.
Уся справа в тому, що ворожі літаки ще не завдавали горя, їх ще не боялися. Вони просто стежили, де окопалися солдати і де стоїть ворожа артилерія. Вони хитрували, але ще не були силою. Ці машинерії ще не несли смерть, якщо взагалі колись були її знаменням. Це були комахи, що кружляли над падлом, — не більше, як невеличка незручність.
Поривом вітру дерев’яну тарадайку перекосило і показався її бік — тепер добре було видно чорний хрест імперського ворожого війська.
— Гони пайок, — прокричав Малий.
Сплюнувши додолу, Кабіріа схопив свій мушкет.
Для ясності: німці лише в 1915 році винайшли пристрій, що синхронізував постріли кулемету на носі літака з поворотами гвинта, що рухав кулеметний барабан. Дивовижний винахід діяв просто надзвичайно. Кулі, замість того щоб зрешетити пропелер і попадати долу, летіли між лопатями гвинта і стріляли далеко вперед. Враження було таке, ніби це стріляють дерев’яними лопатями у невідомий спосіб. А насправді то був фокус. Англійці з французами трохи втямили, у чому справа. Вони казали, що синхронізація кулемета з гвинтом — то для того, щоб запобігти біді, бо треба було ж мати щось таке, щоб зв’язати разом член і серце. Вони ще шуткували, адже війна допоки не змусила їх замовчати.
Коли літак пролітав низько над землею повз Кабіріа, хлопець підняв рушницю і двічі вистрілив, а потім, коли літак уже пролетів, ще один раз.
— А отак тобі, тримай! — прокричав він услід, уявляючи, як дві кулі здірявлюють сухий дерев’яний корпус літака, наче блискучі гвинти, що входять у ребристу частину корпусу скрипки. А третя залетить високо-високо в синє небо, аж поки, не втративши інерції, не стане легкою, як подих, і, врешті, на якусь дещицю секунди не стане недвижною, вражена власною невагомістю.
Літак нахилився ліворуч і почав поволі повертати назад.
— Що це він трясця робить? — спитав Кабіріа.
— Що-що, повертається, — відповів Малий, переставши посміхатися.
Літак «на животі» обігнув бік гори і випрямився лише тоді, коли був уже над ними, немов тримаючи цих солдатів під прицілом. Його трусило вітром, але то було ніби тренування самоконтролю. Він почав знижуватись.
Малий з Кабіріа почали сипати прокльонами і побігли ховатись під дерева.
— Ультімо, біжи сюди!
Але Ультімо стояв нерухомо, уважно розглядаючи літак.
— Це «Фоккер Айндекер Е.1» з новим двигуном у сто кінських сил.
— Ультімо, Святий Боже, тікай!
Коли вони йдуть на патрулювання, зазвичай на носі у них лише артилерійське знаряддя. Але те, що він летить сам-один, свідчить, що це розвідувальний політ. Можливо, він оснащений лише фотоапаратом «Кодак» для зйомки високо над землею. Потім Ультімо вигукнув:
— Кабіріа, розчеши коси, тебе знімають.
У Кабіріа був гарний зір і він зауважив, що з кабіни пілота показалася рука. Потім визирнув і сам пілот. Він висунувся, щоб прицілитися. Нарешті, у руці показався пістолет.
Кабіріа вибіг з укриття і кинувся на Ультімо. Він збив того з ніг і прикривав собою в той час, як літак у поземному польоті ганяв їм вітер над спинами. Лежачи на землі із заплющеними очима, Кабіріа, здавалось, чув, як тричі клацнула металева зброя, а, може, навіть і свистіння кулі десь у кількох сантиметрах від голови.
Вони полежали так ще трохи. Потім Кабіріа розплющив очі. Удалині гуркотів літак. Ультімо посміхався.
— Не роби так більше, йолопе, — промовив, не рухаючись, Кабіріа.
Ультімо все одно посміхався.
— От пришелепуватий, — повторив Кабіріа.
Майже відразу вони пішли геть, оскільки випадок з літаком відбив їм охоту і до річки, і до сонячного світла, і до всього іншого. Вони йшли один за одним, Малий — попереду. А мрець, заплівшись у купі гілок і каміння, так і лежав там, у річці. Він і досі шукав щось під водою, та, вочевидь, не знаходив. Це був не його, німця, день.
— Звідки він тут взявся, цей німець? — зненацька спитав Ультімо. — Німцям тут не місце.
— Мені теж тут не місце, — мовив Кабіріа.
Такого братерства, яке було серед солдат на війні, більше їм в житті не випадало. Неначе страждання виплекали в них уміння керуватися глибинною мудрістю серця і відкрили в них здатність до надзвичайно прекрасних почуттів. Вони кохали безсловесно, і їм здавалося, що це найкраще, що в них є: війна звільнила їхній кращий бік. Власне, це було саме те, чого вони шукали, кожен на свій лад, учинивши те, що зараз нам здається незбагненним, — вони хотіли, щоб почалася війна, вони хотіли піти на фронт із власної волі. Вони всі інстинктивно відгукнулися на рішуче бажання втекти від своєї безкровної молодості — хотіли, щоб виступило все найкраще, що в них є. Ці люди були певні, що мають цей кращий бік, але вони не можуть його виявити, бо живуть у часи, де немає місця романтиці. Часи купців, капіталістів і бюрократів — дехто так і казав: «у жидівську годину». Вони мріяли про героїчні чи, в усякому разі, особливі, шалені вчинки; а натомість ледарювали по кав’ярнях і відчували, як їхній час минає, а їхня єдина повинність — бути дисциплінованими машинами посеред новостворених машин, очікуючи загального економічного і соціального поступу. Саме тому сьогодні, дивлячись на світлини воєнних часів, ми не ймемо віри, що чоловіки, ось так просто покинувши на столиках у кав’ярнях свої склянки зі слабоалкогольними напоями, бігли з цигаркою в зубах у призовні комісії, усміхаючись в об’єктиви і тримаючи в руках скручену газету, де на перших шпальтах писали про початок війни — війни, яка потім послідовно й у найжахливіший спосіб перетворила всіх їх на криваве місиво і зробила це з таким терпінням, з яким не могла зрівнятися ніяка лють минулих воєн. Певним чином, вони шукали цього безсмертя. Якщо описати трагедію тих літ у кількох словах, то їх просто згубила бідність власної уяви — для того, щоб змусити калатати свої серця, вони не придумали нічого кращого за війну.