Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 40)

Ніко намагався не звертати уваги на біль, який голочками колов нерви вздовж шиї, на пульсацію, що віддає в череп, у затиснутих м'язах. Мігрень, зашибісь. І зневоднення до купи. Але якщо Ніко зупиниться, потім доведеться починати все наново, а він ненавидів кидати справи незакінченими. Може, це і гіперфокус, але якщо він за щось приймався, то всерйоз.

Не знайшовши більше дірок та витоків, Ніко зайнявся питанням металургії, став забирати токсичні елементи, плоди ерозії. Щось миттю проклюнулося в пам'яті; давня, прослухана напіввуха лекція: «Магію не зробити з порожнього місця, і так само справи з енергією, різниці ніякої, містере Варона, чи не будете настільки люб'язні звернути на нас увагу?» А потім сміх, коли Ніко відповів щось невпопад ... Коротше, зрозуміло, ця тема розділу про час. Неприємно було усвідомлювати: розум сховав це, а в потрібний момент і не згадав, тому що суть уроку (про те, що Ніко – всього лише людина, яка намагається запитати регенерацію матеріальної конструкції більше за себе розміром) навряд чи допомагала тепер, коли він взявся за справу. Підлога, вкрита багряним едвардіанським килимом, здиблася – план виходив з-під контролю. Очевидно, Ніко не розрахував, з якою швидкістю будинок спробує висушити його, жадібно висмоктуючи енергію, яку він мав намір видавати поступово. Ніко занадто сильно порізався і спливав магією, не в силах стримати цей потік або припекти рану.

Гм, що робити? Відповідь у Ніко завжди була одна: не гальмувати. Визнати провал, зупинитись, припинити діяти чи існувати – такі варіанти він навіть не розглядав. Він стиснув зуби, тремтячи від холоду або від ривка, з яким з нього, подібно до вибухового, хворобливого чхання, вилетіла сила. Ай, сука, будь здоровий; так і перелом ребра або розрив судини заробити недовго. Так-так, від чхання таке трапляється. Кумедно, але бути людиною – значить бути такою ніжною і тендітною. Є багато способів зламатися, і не всі вони героїчні та шляхетні.

Гаразд, якщо його зжеруть безкорисні салонні меблі, то хоча б Ліббі використає його панегірик як посмертну лекцію: «Ніколас де Варона, – зачитає Ліббі, – бовдур, який не вірив, що в нього є межа, як би щиро я йому про те не нагадувала, і не знав, що можна померти від перенапруги. Ні, він знав, звичайно ж, адже я стільки разів йому про це нагадувала, але – раптово! — Він не слухав ... »

— Варона, – долинув звідкись з надр його нутра голос Ліббі, але зуби, що вибивали дріб, дозволили тільки замикати у відповідь. Головним зараз було не втратити зосередженості, ну і не загнутися, бажано. — Господи боже.

Голос її звучав як завжди, несхвально, тому Ніко і не міг зрозуміти, реальна вона чи уявна. Гуркіт у голові стояв оглушливий, біль у спині віддавався в шию так сильно, що тиск між очей і в пазухах засліплював. Сорочка сходила з грудей і живота, мабуть, намокнувши від поту, але зупинятися не можна було, тільки не зараз, та й як можна втрачати шанс? Ніко витруїв кісти магічних застоїв і гнилі та переключився на порожнечі та дірки.

Він відчував, як його тягнуть кудись до тепла, і ось воно накочує хвилями від чогось тремтячого, – мабуть, полум'я. Мабуть, це Ліббі – якщо вона правда прийшла, а не з'явилася йому в уяві, – розпалила вогонь у каміні. Мабуть, хотіла дати йому пропотіти, витравити з нього холод. Мило, звичайно, але, швидше за все, мало. У гіршому випадку це буде не набагато ефективніше милиць, якими Ніко зараз лагодив занепалі зони в будинку – самопальні прикраси, покликані відтягнути неминучу смерть.

Але це він, звісно, драматизує. Вмирати? От уже ні.

— Ти нестерпний інфантил, принц бовдурів. — Вона любила його так називати. Ці епітети Ліббі вимовляла настільки часто, ніби Ніко, ненароком для себе, і справді такий. — Я не дам тобі просрати свій талант і здохнути, – повідомила вона йому, ривком змушуючи сісти.

Ніко і радий був би відповісти щось на кшталт «Я знаю, Роудс, заткнися», якби він не був так зайнятий виживанням, а саме – не давав утекти залишкам магії, необхідним, щоб не померти.

— Ти, жалюгідний, дрібний аматор, – сказала Ліббі. — Про що ти взагалі думав? Ні, не відповідай, – бурчала вона, грубо притуляючи його спиною до чогось твердого (начебто ніжка вікторіанського крісла). — Просто скажи, чим зайнятий, і я допоможу… Хоча розумніше треба тебе просто отак у те вікно викинути, – пробурмотіла вона, мабуть, уже собі під ніс.

Ніко відповів щось невиразне, аби відстали. Остання частина роботи зажадала б безліч сил, та й пояснити її він не міг. Майже все, що можна було запечатати та зміцнити, він запечатав та зміцнив; залишалися області розпаду, прогнили й витончені, яким була потрібна не стільки перев'язка, скільки ампутація, а потім відновлення зсередини. Звернення псування назад, спроба привести хаос до порядку висушували Ніко, вичавлюючи залишки. Він відчував це в тому, як конвульсивно стискаються його нутрощі, як магію тепер просто забирають у нього з нирок, серця та легень. Вона росла і міцніла вже кілька місяців, глибоко пустивши коріння в грунт, але коли тобі багато дають, забирають теж чимало.

— Не можна ж ось взяти і віддатися, – лаяла його Ліббі, яка вічно веде себе як сувора вчителька, але тут вона похмуро взяла його за руку і сплела свої пальці з нього. — Просто покажи.

Вона майже напевно побачила, в якому напрямку йде енергія, щойно взявши Ніко за руку. З перших років навчання вони вміли провертати такий трюк, ставати початком та продовженням один одного. Намагалися, щоправда, не звертатися до цього, адже він передбачав взаємопроникнення, коли Ніко використовував Ліббі чи навпаки. Це було як тимчасово продати свої кінцівки, змінитись суглобами. Залишок дня потім Ніко здавалося, ніби він не згинає свою руку, а Ліббі, не своїми ногами ходить, а її; та й вона напевно переживала те саме. Варто їм потім зустрітися поглядами, і Ліббі кривилася, наче він забрав частину її: взяте завжди дорівнювало відданому. Виходило не навмисно, але почуття туги і втрати це не скасовувало, для обох. Спроби відокремитися, розплутатися робили лише гірше. Ніко і Ліббі перетворювалися на убогі, відлиті в матриці копії один одного.

Лише коли вони почали витворювати фокуси з простором, почуття запозиченої сили і вкрадених кінцівок перестало нагадувати страшний, млявий статевий акт і стало схожим на справжню синхронність. Тепер, поєднуючи зусилля, Ніко і Ліббі відчували гармонію, немов із насолодою розправляючи зайву пару широких крил. Різницю пояснити було важко, але вони начебто нарешті зрозуміли, як правильно використовувати енергію, знайшли ідеальну мету. Так, силу вони завжди мали нелюдську, проте раніше не бачили напряму, і тому сольна магія заднім числом здавалася їм незграбною, неповороткою. У парі ж вона виходила чистішою і зосередженою, незамутненою та ясною.

Тепер плодом об'єднання було зростання.

Ніко тільки зараз за останні кілька хвилин дихав без зусиль, нишком відчуваючи полегшення. Коли енергія Ліббі додалася до нього, завдання не просто пішло легше. Зникло те, що Трістан назвав би витоком (хоча сам Ніко тільки зараз задумався про це, коли сила перестала безперервно хльостати з нього), і магія потекла чіткіше, рівніше, постійніше.

Кілька хвилин – і труби полагоджені. Ще трохи – і чари вже пульсують безперебійно. Залишки енергії Ніко витратив на ретельний огляд сферичного периметра, після чого його почало кидати то в жар, то в холод. Зате жодних промахів, випадкових помилок, навіть по дрібниці, або вад він на хвилі перевірки не припустився.

Ліббі розтиснула пальці і відсторонилася.

— Навіщо? — Запитала трохи згодом вона. Ніко важко підняв повіки і побачив збоку її невиразні обриси, розпливчасті плями заплющених очей. Контури волосся зливалися з червоними стінами в золотих відблисках. Ліббі хоч і не витратила всі сили, але взяла на себе частину тягаря, і їй теж дісталося.

— Мені шкода, – хрипко та нещиро видавив Ніко.

— І правильно. — Ліббі вперлася долонею в підлогу і помітила: — Ще трусить.

— Ти тому… — Чорт, як сухо в роті, терпіти неможливо. — Ти тому прибігла? Через трясіння?

– Так.

Ну, звичайно ж, через трясіння. Вічно вона метушиться через те, що він учиняє заворушення і не вміє контролювати свої сили, хоча насправді ніхто, крім неї, цього тремтіння не помічає. Але Ліббі все звалить на Ніко і стане сварити.

— Ти незаслужено обдарований. Хороший, як це не сумно. — Ліббі зітхнула, і Ніко почув виразні нотки заздрощів у її муканні. — Так багато чаклувати… — Вона розвернулась і пильно подивилася на нього. — Я б сама за таке братися не стала.

— Мені теж за таке братися поодинці не варто. — Зараз-то який сенс заперечувати?

— Так, але ти майже вигріб. І без мене чудово впорався б.

— Майже, так ... було б не в рахунок, якби я помилився.

— Правильно. І все ж… — Ліббі знизала плечима. — Ти ж чудово знав, що я прийду.

Ніко відкрив рот, бажаючи заперечити, мовляв, нічого подібного, проте, подумавши, вирішив, що вона не така вже й не права. Можна й не зізнаватися, звісно, але коли Ліббі поблизу, це як страховка. Підсвідомо – а може, навіть свідомо, – Ніко розумів: без неї багато чого провернути не зумів би.

— Дякую, – сказав він або скоріше промимрив.