Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 66)

Не гаючи часу, обоє прибули на головну галеру посланців, які поводилися цілком дружньо. Капітан Віченцо дозволив піднятися на борт усім, кого вважав за потрібне взяти Сінан. Поруч застигли напоготові галери реїсів, тож дбати про власну безпеку було зайве. Кораблі венеційців відрізнялися від тих, що будував Хизир, і Лук’ян одразу ж почав розпитувати про таке одного з капітанів, який найбільше розумівся на цьому. Особливості мали будова та розташування вітрила, встановлення гармат, хоча це були також гребні кораблі. На веслах у трюмах сиділи полонені бедуїни.

Шестеро учасників перемов влаштувалися у капітанській каюті на кормі. Головне, для чого припливли посланці Венеції, полягало в тому, аби попередити союзника щодо початку походу об’єднаних сил християн на Туніссу й запропонувати надати гавань біля берегів Венеції для кораблів капудан-паші. Венеційські мореплавці вважали протистояння силам імператора безглуздим і радили Хизиру вивести з-під удару свій флот, щоби зберегти його.

Такого Сінан одноосібно вирішити не міг, тож надовго засів з обома капітанами. Лук’ян у супроводі десятьох реїсів вирушив на іншу галеру, щоб оглянути її будову та озброєння. Спілкуючись із Марком, він почав розуміти латину і навіть прочитав кілька книжок цією мовою, в яких уздрів користь, тому де Агостіні залишився із Сінаном, котрий ні слова не розумів із мови венеційців.

Шейтан-бея супроводжував капітан другої галери, який несподівано зник, залишивши його з монахом у довгій рясі, котрий і раніше постійно товкся поруч. Те, що розповідав святий отець, сприймалося цікаво. Можна було довго слухати про країну, в якій той жив, її устрій, науки та мистецтво. Часу було вдосталь, і Лук’ян засипа́в його питаннями, котрі цікавили неймовірно. Отець Бруно виявився метким співрозмовником. Й усе, що він говорив, легко вкладалося у голову, а головне — доводилося вагомими підтвердженнями.

Ця людина, будучи християнином, не мала ворожого ставлення до людей іншої віри й мріяла про одне — мир для усіх. Він засуджував імператора невірних — могутнього Карла Габсбурґа за вирішення усіх питань способом кровопролиття і доводив, що є протилежна сила — сила добра, Свята Церква. Лук’ян уперше дізнався, що у Вічному місті Римі владу над усіма вірними християнами здійснює Папа — свята людина, намісник Бога на землі, який є прихистком для всіх, хто страждає і хоче миру.

Хлопець слухав із роззявленим ротом. І зараз перед тим, хто ще учора вважав, що досягнув найвищого блага, відкривалося ще щось — незрівняно більше, нове, справжнє. Отець Бруно розповідав довго, адже бачив, наскільки цікавить це співрозмовника, який насилу згадував часи свого життя у світі Христа.

Зранку посланці прибули до берега, й Сінан прийняв їх у палаці Аль Джумхарі ат-Тунісси. Гостей пригощали, а Лук’ян мав нагоду продовжити спілкування з отцем Бруно, до якого тягло з неймовірною силою. Однак десь усередині постійно відчувалася незрозуміла пересторога. Чому? Можливо, через те, що за ці роки таки зумів пустити до свого серця Аллаха і тепер у глибині душі вважав невірним того, хто розповідав настільки протилежне?

Усе з’ясувалося на третій день, коли реїси знову піднялися на венеційські галери. Сінан повідомив гостей, що надіслав гінців до Каїрвана, проте очікувати їхнього повернення належить не раніше третьої доби. Чекати посланці більше не могли. Останні години, проведені з отцем Бруно, прояснили усе. Прощаючись, той закликав Лук’яна повернутися назад, до свого Господа, обіцяючи йому місце у справжній Обителі. Щоправда, для цього належало зіслужити службу. На думку Бруно, у світі існували два осередки зла, через які й точилося усе жахливе. Ними були імператор Карл та Хизир. Обох належало знищити. Йому пропонували умовити володаря реїсів плисти до берегів Венеції, а там, виконавши цю місію, заслужити схильність Папи та вічну милість Господа.

Усе стало на місця. Лук’ян згадав халіфа Мухаммада Аль-Хасана, який також був намісником Аллаха, виконавцем його волі на землі, втім, не йшов дорогою, що вказав Всевишній, та не боявся бути за таке покараним. У цій обителі також жадали зради та крові й при цьому не боялися гніву Господнього.

Повертаючись на берег, усі троє були стурбовані, кожен своїм. Сінан і Марко — від важкого передчуття нових випробувань. Лук’ян — розчарований тим, що те нове та незвідане, до чого довелося торкнутися, розвіялося, наче вечірня веселка, до якої забаглося підплисти.

— Мене намагалися схилити до вбивства Хизира, — промовив Шейтан-бей, коли човен підпливав до берега. — Вони вважають його причиною усього злого, що відбувається навколо моря. Сподівалися мені це довести і заклика́ли послужити Господу невірних. Три дні отець Бруно намагався переконати мене.

Ніхто не здивувався.

— Зі мною простіше, — знизав плечима де Агостіні. — Спробували просто купити. Золотом та поверненням титулу в Неаполі. Ось, — він витягнув цидулку, — лист від маркіза де Васто, мого старого друга, з яким тепер є нагода зустрітися у битві.

— Король Карл ніколи не змириться з існуванням ще одного Аль-Джазаїра в себе під носом, — резюмував Сінан. — Тепер для нього перерізані усі торгові шляхи на Схід. Після втрати Аль Джумхарі ат-Тунісси море не належить йому. Скоро він опиниться тут.

Деніел не полюбляв переривати розпочату справу, й коли це доводилося робити з тих чи інших причин, ставав дратівливим та злим. Ось і тепер він ходив поміж селян, привезених із Вейзен-Торна, вичитуючи своїм помічникам за прорахунки.

— Ти, Ганзе, відповісиш мені за кожного, хто прийшов із тобою. Нехай тебе я знаю, хоча не дам голову на відсіч за те, що не повинен ти вчудити, коли ніхто не стоятиме над головою. А от люди твої — пильнуй. Тебе вішатимуть, якщо хтось із них виявиться ворогом.

— Що ви, мастере Деніеле, Господь з вами! — божився той. — Усі наші, селяни. Усім треба родини годувати!

— Годуватимуть, — перебив його Деніел. — Два талери на тиждень. Обідатимуть із нашими. І дивися мені.

Присланий од брами жовнір почав пояснювати настільки плутано, що Данило закипів наново.

— Говорити навчися! Сторожа повинна доповідати швидко та зрозуміло. Я вчив тебе — що, коли і де — три речі! Перша!

— Вози з мандрівним театром приїхали! — перелякано вигукнув той.

— Друге! — скомандував Деніел.

— Щойно!

— Третє!

— Біля внутрішнього мосту!

— Хто пустив?! — визвірився Данило.

— Так… зовнішні ворота щодня відчинені. За вашим наказом!

— Для тих, кого знає сторожа! Для селян, котрі везуть до замку харч! Для городян, яких вартові бачили і знають!

Кулак його товк у голову жовніра кісточками пальців, забиваючи кожне слово так, що мало триматися довго.

— Хто знає цих?

— Ви, мастере Деніеле…

— Хто сказав?

— Вілфорт. Він бачив…

Вийшовши на зовнішню галерею, Деніел глянув униз. Троє критих возів з розмальованим верхом зупинилися перед мостом через рів. Той, хто тримав коней за поводдя, був невеличкий на зріст, горбатий і мав одяг блазня та дворогу шапку із дзвіночками.

— Мастер ван дер Молен прислав до вас. У неділю День усіх святих, він казав, що ви…

Зійшовши донизу, Деніел розраховував побачити Уолвута, але це були інші артисти. А в блазневі одразу впізнав того, хто подавав жердину дівчині, яка танцювала на канаті та яку він, Данило, врятував.

— Нехай вийдуть усі, — наказав Деніел.

Вона стояла поруч з іншими, й у довгій сукні вже не виглядала такою маленькою, як торік на площі. Її довге біляве волосся спадало по плечах з-під біленької накидки, роблячи цю дівчину неймовірно привабливою. Вона усміхнулася, й усі вклонилися, після чого старший попросив дозволу показати святкову виставу в замку.

Данило мимоволі зм’як і, обдивившись усі вози, мовив:

— Нехай. Залиште сторожі усю зброю. Її віддадуть вам згодом. Тут, у замку, вас не скривдить ніхто.

— А ви прийдете подивитися, мастере Деніеле?

Вона підійшла, мило схиливши голову, і дивилася на нього, чекаючи відповіді.

— Я мав би на це дивитися, — відповів Деніел, — бо наглядаю за усім, що відбувається в замку. Мої очі повинні бути скрізь. Але, кажучи по правді, цього я не хотів би споглядати.

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Неприємно думати, що ти можеш упасти і забитися або скалічіти, як оцей ваш блазень.

— Нічого не поробиш, — посміхнулася вона. — Цим заробляю на життя. А ви охороняєте замок і також можете загинути від руки ворогів. Але ж не думаєте про це.

— Справді, — погодився Данило. — Що є, то є. Але не знаю, що тобі відповісти. Просто неприємно, коли уявляю. А те, що сталося на площі у Гронінґені, згадував не раз.

— То приходьте, — запросила вона. — Хто ж мене зловить, якщо…

— Не верзи дурниць, — обірвав її Данило. — Краще йди, відпочинь з дороги, щоб ноги не тремтіли. Вас нагодують, я накажу.

Свято справді вдалося. У зовнішньому дворі замку позбиралося чимало люду. Вистава тривала аж до темряви. Мандрівна трупа складалась із сімох артистів, і вони вміли робити усе — жонглювали булавами, стрибали, перекидаючись через голову, ховаючи у коробці одне, витягали потім зовсім інше, а від вистави кумедних ляльок усі глядачі трималися за животи.

Час минав, а вона не з’являлася. Ні, канат давно натягли між балконом та боковою стіною, а Лізбет, саме так звали артистку, брала участь у багатьох інших номерах. Данила починало охоплювати занепокоєння. Що це могло означати? Байдуже спостерігаючи привезені дива, він пильно стежив за тим, що відбувалося навколо, й зітхнув із полегшенням, не побачивши чергового разу дейхграфа на своєму балконі. А на його запитання ван дер Молен відповів, що гер Йоганн пішов до відпочивальні.