Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 11)
Шхуна піратів ішла при боковому вітрі й на тлі двох суден, що ось-ось мали зчепитися в абордажному бою, виглядала човником, проте мала одну гармату, і якби пірати зуміли послати з неї ядро по ватерлінії галеона, неприємностей було б удосталь.
Розворот ван Герста виявився настільки вдалим, що розтрощений борт галеаса опинився поруч. Ще дві гармати вдарили упритул, довершуючи руйнування ворожого судна. Дим заволік геть усе. Й одразу звідти пролунав залп піратських аркебуз. Вогонь у відповідь з галеона був набагато потужнішим.
Гаки полетіли з обох боків. Пірати залишалися вірними собі й принаймні самі мали вважати, що беруть когось на абордаж, хоча насправді усім їм лежав прямий шлях на дно. Так гадав Йоганн ван Герст. Утім, коли уздрів власну помилку, зрозумів, що запобігти цьому не зміг би поза всяке бажання.
Маленька шхуна не збиралася атакувати його галеон. Натомість, сховавшись за галеас Джоні, вона причалила до його протилежного борту.
Вихопивши з-за пояса корду, Вейнанд із абордажною командою кинувся у бій. Обидва судна стикнулися бортами. Вигуки, якими люди намагалися заглушити власний жах та відчай, лунали звідусіль. Пострілів ставало дедалі менше, натомість із наростаючою силою дзвенів метал, а крики поранених свідчили, що бій триває не на жарт.
Заставивши палаш у піхви, Йоганн виліз на грот. Пірати один за одним стрибали униз, просто на палубу шхуни, що пришвартувалася з протилежного боку галеаса. Купка тих, яким уже не світило врятуватися, відчайдушно билися, намагаючись якнайдорожче віддати власне життя. Джоні не було ніде.
Здоровезний бородатий розбійник у чалмі обрубав канат, а його поплічники намагалися відіпхнутися жердинами від галеаса. Кілька невдах спробували перескочити на палубу, але відстань виявилася непомірною, і вони опинилися у воді. Джоні, якщо був живий, вислизав із рук.
Йоганн ван Герст озирнувся. Другий галеон був майже поруч, але судна, що зчепилися в абордажній сутичці, заважали Вільяму, його шкіперові, дати залп із гармат по шхуні. У безсилій люті ван Герст ударив кулаком по фальшборту.
Шхуна віддалялася. І все-таки капітанові Вільяму вдалося здійснити маневр і вдарити з усіх гармат навздогін. Відстань ставала надто великою для прицільної стрільби. Лише одне ядро втрапило у ціль, не зачепивши щогли. Шхуна лягла за вітром на зворотний шлях.
— Рубайте канати! — несамовито кричав Йоганн.
Галеас Джоні було захоплено, але самого ватажка не знайшлося ані серед живих, ані серед мертвих. Кунрад, увесь у крові, з простреленим плечем, таки дістався до капітана.
— Що з галеоном?
— Можемо плисти, — відповів Йоганн. — Вільям нехай залишається тут. Обшукати судно! До найменшого кутка, щоб жоден щур не проскочив. Повний уперед!
Те, що перевантажена шхуна не зможе втекти від галеона, за якийсь час зрозуміли як пірати, так і їхні переслідувачі. Але й наздогнати її також виявилося не просто. Джоні тримав курс на берег.
— Гармати за борт! — скомандував Йоганн. — Залишити чотири.
Гонитва тривала. А ближче до заходу сонця вони побачили землю. Береги не були скелястими, і ван Герст наказав опустити мотузку глибиноміра. Глибина під кілем швидко зменшувалася. Ось на що розраховував Джоні! Посадка його шхуни була значно меншою і давала змогу підійти ближче до берега. Галеон переслідувачів змушений був зупинитися, аби не сісти на мілину.
Зранку усе продовжилося. Джоні також боявся сісти на мілину, тому й не наважився плисти уночі.
— На їхньому місці я б виліз на берег, — мовив Кунрад. — Цьому ми не завадимо. Навіть якщо сядемо у шлюпки і вчинимо так само — знайти їх…
— Вони не зроблять цього, — відповів Йоганн. — Тут вони морські вовки. А там? Ніхто. Викинь на берег акулу — вона загине.
Ван Герст мав рацію. Погоня тривала день за днем. Маленька шхуна вперто пливла здовж піщаного берега на північний схід. Слідом за нею рухався велетенський галеон. Відстань була надто великою, щоб відкрити вогонь з гармат і надто маленька, щоб утратити здобич.
Лінія берега завернула різко на північ. Глибина продовжувала зменшуватися. Джоні залишався вірним собі й вів шхуну далі у надії, що ворог таки зловить днищем мілину. Та несподівано на сході з’явилася інша смужка берега. А невдовзі вона вже проглядалася кругом — на заході, півночі й на сході. Тепер шхуна, поза всяке бажання, не змогла б вислизнути.
— Мілорде, — промовив Вейнанд, — це не затока. Тут відчутна течія. То гирло річки. Гирло якоїсь великої річки.
Це означало, що Джоні опинився у пастці.
Обидва човни тихо наближалися до берега. Вояки підгрібали веслами, намагаючись не хлюпнути водою.
— Ну, довго ще? — запитав Андрусь.
— Зв’яжіть мене! Дядьку, ви обіцяли зв’язати! — канючив Лук’ян. — Зв’яжіть, ніби ви мене теж зловили, бо не покажу! Заб’є він мене потім.
— Впни його, — звелів Андрусь найближчому. — Але як що не те — сам тебе заб’ю. Побачиш.
Лук’янові скрутили руки та ноги, і скоро човни дісталися осокора, що стояв наполовину у воді.
— Ось там, — шепотів Лук’ян. — Он у тих заростях його довбанка захована.
— А він? То ти його бачив чи ні? Чи, може, тільки човна? — голос десятника став загрозливим.
— Бачив, пане, як вас бачу зараз! — перелякався Лук’ян. — Я ж казав сотникові. Сидів тихо, мов миша, він не помітив. А схов його вгорі, у розщілині.
— Гляди мені! Втоплю, як що не так.
За наказом Андруся двоє вояків вилізли і зникли у заростях, та за хвильку повернулися.
— Є довбня. Уночі плавав.
Вилізли усі, лишивши біля човнів одного. Чекалося важко. З усіх сил Лук’ян намагався прислухатися, і серце щоразу здригалося від уявлення про те, що ж буде далі. Зрештою почув тріск гілля і лайку. Данила тягли п’ятеро. Той пручався скажено. Руки парубка були скручені за спиною, губа й чоло розбиті та вимащені кров’ю. Не довівши до берега, його кинули на землю та зв’язали ще й ноги.
— Ти диви, який… — відсапуючись, гнівався Андрусь. — Бугаїло… Нічого, знайдемо, де твою міць прикласти. Швидко гонор виб’ємо, ще сьогодні. Тільки-но до села дістанемося.
— Пустіть, — не міг заспокоїтися Данило. — Пустіть! Що я вам поганого зробив?
— Від князя навіщо втікав? Його землі тепер. І ти його. До війська підеш. А ні — засічемо на смерть. За втечу.
— Не втікав я! — ревів Данило. — Не втікав! Ятері виїхав ставити. Верші на видру! Не вірите? Пливемо зараз, я покажу! Видра там, ще учора зловилась, я не забрав, щоб усе разом.
Вояки перезирнулися.
— Видра велика? — запитав Андрусь.
— Як пес. Їх там повно, я ще дві верші сплів, може, вже й більше є.
— Брешеш, собако, — похитав головою десятник.
— Перехрещусь, як руки розв’яжете, — не здавався парубок. — Самі побачите.
— І риба є?
— Аякже! Хотів, щоби повна довбанка була, аби дурно не плавати.
— Далеко? — з недовірою запитав Петро, який був у Андруся за праву руку.
— Он за тією косою, — спробував кивнути головою полонений, утім, вийшло погано. — Розв’яжіть, не втечу.
Розв’язувати бранця ніхто не збирався, але Лук’ян відчував, що ворог його замислив якусь хитрість. Лук’ян лежав у човні долілиць, не наважуючись поворухнутись. Як же сказати отим княжим, щоб не велися на Данилові казки!
— Показуй, — зрештою наважився Андрусь. — Якщо правду сказав, буде тобі поблажка. Люто не битимем. Але до війська однаково підеш. А як збрехав… Сам руку прикладу!
— Що ви, пане, — клявся парубок. — Тільки ж послабте хоч трохи, рук уже не чую!
— Лежи, — попхав ногою Петро. — Давайте, швидко. Вертатися далеко, ще й проти течії.
Довбню припнули до одного з човнів, і десятник наказав плисти. Данило крутився на дні, заважаючи, через що отримував шпина як не у бік, то в дупу. Зрештою, його таки мусили посадити, аби вказував шлях. Краєм ока парубок побачив ще одного зв’язаного в іншому човні, але упізнати не встиг. Думки крутилися шалено. Як звільнити хоча б руки? За поворотом кинутися у вир, а там… Навіть із мотузками на ногах він знав, що випливе. А у заплаві навіть водяний не знайде. От тільки б руки. І Данило, спираючись спиною на край човна, щоб не бачили вояки, намагався хоча б якось розсмикати вузол, затягнутий на диво міцно. Як це зробити? Може, дістануться до ятера, та й самі не зможуть? Ну, хоч би руки…
Один з вояків скочив у воду і, намацавши крила, почав шукати ятір. Йому було важко, тому невдовзі шубовснув інший. Вони насилу тягли сплетений із грубої лози величезний кошик. Холоднюча весняна вода змушувала обох лаятися на повний голос.
— Там гілку одну треба відчепити, — почав знову Данило. — Ви ж так ятір у човен не затягнете, треба лише рибу висипати. Дайте, поможу. Ну ж не втікав я! Та лишіть ноги, тільки руки послабте…
— А верші з видрою де?
— Верші під осокою. Пірнути треба…
Вояки перезирнулися. Пірнати не бажав ніхто. Серце Данила затремтіло. Ну… Розв’яжуть і триматимуть на мотузці. Кінець вам, хлопці. Уявилось, як від його смику обоє летять у воду, а потім перекидається човен. Той, який мав у руках пищаль, уже поклав зброю. Не встигне встрілити. Серце скажено калатало. Однаково — пан або пропав…
Звук, що пролунав, здавалось, одночасно звідусіль, був настільки несподіваний, що тієї миті ніхто нічого не збагнув, а наступної стріли вдарили кількох вояків, котрі відразу ж попадали у воду й на дно човнів, які захиталися. Один з них хитнувся так, що Данило мало не випав. Тиша потонула у чужому галасі, й на заплаву, ломлячи очерет, видерлися довгі вузькі човни, в яких сиділи люди у кошлатих шапках.