Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 13)

Зчинився дикий галас. Татари гребли з усіх сил у намаганні розвернути човни проти течії, та їх лише крутило. Неймовірний жах скував Лук’янове нутро. Якби стовп води ударив ближче, усі разом вони б летіли кудись до небес. Перелякані татари здіймали веслами буруни, але течія не пускала.

Несподівано Лук’ян відчув, як щось насунулося збоку, притискаючи до дна. Данило, перекрутившись спиною до нього, пхався далі, і здавалося, намагався вилізти на Лук’яна.

— Гризи мотузки, — сичав парубок. — Зубами давай. Розтягни хоч вузол! Подивись, як треба — очі маєш… Давай, швидше! Не до нас їм зараз. Утечемо. Бо ж у полон бусурмани везуть. Продадуть — до смерті їхнє гівно нюхатимемо.

Було незручно й важко. Але Данило далі намагався опинитися згори, аби поневолювачі не змогли уздріти, що вони роблять. Лук’ян дер зубами з усіх сил. Зуби боліли, але перегризти шкіряні паски годі було й сподіватися. Вони врізалися глибоко у шкіру, руки Данилові розпухли, і від цих зусиль йому лише зводило щелепи. Тоді Лук’ян відсторонився і таки уздрів вузол, за який міг схопитися зубами.

— Давай! — підганяв Данило. — Зможеш — обоє чкурнемо. Я тебе швидше розв’яжу.

Та Лук’янові невдовзі зовсім скоцюрбило щелепи. Данило запрацював руками, намагаючись розшургати вузол об дно човна.

— Давай я! — штовхнувши його головою, Лук’ян почав знову.

І вузол подався. У човнах стояв галас. Татари з усіх сил намагалися допливти хоча б до каменя, котрий обминули перед тим, — щоби сховатися і перепочити. Залишалося зовсім небагато, й Лук’янові таки вдалося упоратися з другим вузлом. Тепер він затиснув зубами один з кінців паска, і Данило, намагаючись не рухнутися тілом, викручував руки, аби розмотати мотузки. Зрештою щось пустило, і він наче на світ народився. Руки були вільними, а до пальців швидко поверталося чуття.

— Давай, — тепер підганяв Лук’ян.

— Тихо лежи! Зараз, — засичав Данило.

Татарин, який сидів на самому носі човна, нарешті схопився за виступ каменя. Слідом простягнув руку інший. Другий човен зачепився за перший. Вони скупчилися спереду, збираючись висадити кількох на острівець.

Човен хитнуло так, що поневолювачі попадали на дно, і лише один іще тримався за каміння. Підхопившись на зв’язані ноги, Данило зробив стрибок, занурюючись сторч головою у вир. Крики залунали з новою силою. Кілька татар схопилися за луки, й у воду полетіли стріли. Обидва човни ще трималися каменя.

Данило наче розчинився. Серце Лук’яна стислося. У середині наче щось обірвалося і полетіло у прірву. Це був кінець. Недарма він продав цього виродка княжим воякам. Недарма. От тільки до кінця не вийшло. Данило плавав, наче риба. Тепер буде вільний. А сам…

Човен таки вдалося завести за камінь. Кілька ординців, вилізши на острівець, де ніяк не могли б уміститися усі, хто плив, на арканах тримали решту, здобуваючи таким чином час для перепочинку та роздумів.

Той самий низенький підліз до Лук’яна і взяв пожовану та мокру від слини шкіряну мотузку, показуючи іншим. Ще двоє відразу ж ускочили назад. Лук’яна тягали за волосся і товкли головою у дошки. Потім притискали ножа до шиї, плюючи в обличчя незрозумілими словами, що вилітали із смердючих горлянок. Тоді знову товкли, по чім прийдеться.

Здавалося, це не скінчиться ніколи. Та до човна вскочив іще один, якого слухалися інші, й порозштовхував поплічників, адже бранець потрібен був таки живим. Власне, цього Лук’ян уже не бачив. Він лежав долілиць, відчуваючи зболеним тілом тверде дно, а губи, що несподівано стали зовсім чужими, промовляли у нестямі:

— Проклинаю тебе, виродку… Проклинаю… Проклинаю навіки…

Стан княжого війська помалу засинав. У курені вже хропіли на повну. Рипнули й двері хати, пропустивши останніх двох. Чути було, як хтось іще товчеться на горищі.

Мирон Гатило підійшов до стаєнь, де стояли коні, й наказав воякові вивести свого гривастого. Кінь стояв уже осідланий. Не кваплячись, сотник запхав чобіт у стремено й усівся верхи. Рух поводдя, непомітний у темряві, — й кінь, наче розуміючи настрій вершника, поволі рушив у степ. Цокання копит ставало дедалі глухішим, і скоро ніч поглинула їх обох.

Степан та Іван, брати Волоки стояли у дозорі. Час од часу тихо перемовляючись, хлопці не ловили ґав, бо не перший рік служили у княжім війську і знали що до чого. Тому й завчасно почули звуки наближення самотнього вершника. Обоє розуміли, що сотник їде перевірити варту, однак кожен мацнув руків’я шаблі. Постать Гатила верхи на гнідому неспішно випливла з-за кущів.

— Дозор стоїть, — тихо мовив Степан.

— Бачу, — була відповідь. — Не спати!

— Як можна, пане сотнику!

Підкови дзенькнули по каменюці, й постать зникла. Хлопці зітхнули з полегшенням. А сотник, об’їхавши ще дві варти, несподівано потягнув поводдя у бік ріки і, лише здолавши пагорб, зупинився біля підніжжя. Кінь застиг. Мирон довгенько стояв, прислухаючись, а потім перегнувся зі сідла й, підхопивши у траві щось важке, потягнув догори. Кінь хильнувся убік, копита тупнули гучніше, й Гатило пошепки вилаявся. Примостивши здобич поперек холки скакуна, він рушив далі, та невдовзі зупинився й прип’яв гнідого до крайніх кущів. Час од часу кричали сичі, порушуючи тишу.

Пройшовши лісом угору, сотник зупинився біля виступу скелі, що ніби виростала із землі й починала спускатися до річки. Внизу легенькі хвилі товклися у берег, раз у раз плюскалася риба. Прислухавшись, він розв’язав мішок і, запхавши глибоко руку, витягнув пригорщу срібних дукатів, що тьмяно виблискували у місячному сяйві, спробував кілька на зуб і опустив до кишені. Усе решта загорнув у просалену сиром’ятну шкіру й посунув під скелю у викопаний схов. Потім заклав каменюкою, нагорнув землю та притрусив листям. Усе.

Не зрадило чуття — зумів побачити тих, хто був по самі вуха у лайні. Розрив кубло. Розкусив кожного, через що й ховає мішечок срібла, якого вистачить до смерті. І колись, дай Боже…

У князя ж його — наче гівна в курнику. Та й війська стане без отого лидабридня мірошникового. А князь скупий, як усі. Дати срібла слузі вірному — це не горлянку за Русь святу дерти. Це від себе відірвати потрібно. А життя… Он, Андрусь із стрілою татарською у грудях в очеретах кінець знайшов. І хлопці з його десятка. Скільки його — життя того, щоби перед запроданцем вислуговуватися! У віру католицьку подався…

Гнідий, зачувши господаря, хоркнув та переступив копитами, перериваючи важкі думи сотника Гатила. Перехрестившись, той хутко скочив у сідло.

Крижаний холод та глибина миттєво стиснули скроні, а Данило, мов навіжений, загрібав глибше і глибше, відчуваючи, як вир несе його далі від човнів. Картина втечі княжих вояків до останнього стояла перед очима, й відчуття, що тіло ось-ось має зловити кілька стріл, заважало більше, ніж зв’язані докупи ноги. Та з кожним рухом упевненість зростала, і надія, що вдасться доплисти, додавала сил.

Жодного разу не доводилося йому пірнати у такому вирі. Струмені води перевертали тіло, їх було багато, одні зникали, натомість додавалися ті, що мали інший напрямок руху. Розуміння, що зі сплутаними ногами вийти на поверхню буде важче, змусило схаменутися. Відплисти вдалося далеко — допомогла течія. Звідти не влучать, хоча стріли й долітатимуть. Те, що татари не кинуться навздогін, також було зрозуміло, як Божий день. Нагору!

Руки загребли в іншому напрямку, та відчуття, що бракне повітря, зростало дуже швидко. Ноги були надто слабкою допомогою. Від надмірних зусиль почало зводити плечі. Невже вдалося запірнути настільки глибоко? Невже той рятівний вир затягнув його в якісь неймовірні глибини? Потреба вдихнути негайно заволоділа думками. Руки Данила панічно запрацювали. Він бачив над собою світло, але скільки ще до нього?

Руки таки шубовснули по поверхні, але вода тягла назад. Чому? Адже він міг змагатись із видрою. Невже ноги? До дідька! Йому мало б вистачити рук. З усіх сил Данило намагався вискочити на поверхню, забувши про стріли. Відчуття, що зараз вдихатиме воду, виявилося набагато жахливішим, аніж згадка про них. Боже, рятуй мене! А далі рот його роззявився сам собою, намагаючись вхопити рятівне повітря, якого не було. Пляма світла поступово ставала чорною, й у ній тонули усі думки.

Сонце почало пробиватися крізь його повіки так само раптово, як і зникло, але відчуття продовжували жахати. Руки стали геть неслухняними, втім, намагалися гребти. От тільки не мали по чому. Вода кудись поділася. Натомість груди та коліна тиснуло щось тверде. І голоси… Чужі голоси. Їх було багато, і кожен лунав болем у голові.

Данило спробував дивитися, але перед очима пливло. Татари… Таки виловили…

Той, кого вдалося побачити першим, мав чорного бриля зі широкими вилогами і дивні шкіряні чоботи вище колін. Борода вкривала обличчя, що увесь час сміялося, а гучний голос перекрикував решту. Що за диво?

Його всадовили, сперши спиною до щогли, й одразу ж хлопець виблював. Лише тоді ув очах розвиднілося. Незнайомці виглядали схожими один на одного як обличчям, так і одягом, втім, це були не татари. Думка прийшла миттєво. Великий човен! Ось куди довелося потрапити. Його врятували. Над самісінькою головою рухалося вітрило, а п’ятеро незнайомців на іншому кінці човна намагалися щось зробити із здоровезною гарматою. Ніколи раніше не доводилося йому бачити такого дива, хоча й чув. Ось що це було! Саме з цієї гармати вони вистрілили по татарах, здійнявши стовп води.