Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 78)

— А де берете техніку для встановлення куполів? — запитав один із представників діаспори.

Гості розмовляли доволі справною українською мовою, хоча й з вираженим акцентом — це, очевидно, були ті, хто вже народився «там». Нижче, на розі площі, стояло чудове «Ауді» однієї з останніх моделей, відблискуючи чорним, і біла «Волга». Біля машин розташувалося троє чоловіків і жінка. Один із чоловіків, найбільш «крупнокаліберний», запхавши руки до кишень, спирався на крило розкішного авто. Люди начебто про щось говорили, але було помітно, що їхня увага прикута до гостей із діаспори.

— Хто це є? — поцікавилася пані, яка, очевидно, була в делегації найголовнішою.

— Це наша районна адміністрація, — пояснив голова церковного комітету, — верхівка, так би мовити. Ось той, хто на машину спирається, — Бурчун Михайло Петрович, представник президента у районі, голова адміністрації.

— Маю вражіння, що панове на нас очікують, — припустила гостя.

— Так, ви знаєте, дійсно… — завагався голова. — Вони й мене просили переговорити з вами, але незручно якось було починати…

— А чого вони хочуть? — втрутився інший представник делегації.

— Зрозуміло, чого, — почервонів наш, — грошей хочуть просити. Гуманітарної, так би мовити, допомоги.

— Гуманітарної?! — здивувалася пані, мимоволі озираючись на власну машину. — Ось ці, на «Ауді»? Їм на ще новішу автівку не вистачає?

— Та ж розумієте, — розгубився голова, — час зараз у нас важкий… У лікарнях ліків немає, у школах з опаленням проблеми…

— Якщо в лікарнях немає ліків, то з якої радости вони на таких автомобілях розʼїжджають?

Голова церковного комітету був уже не радий переходу розмови у дражливе русло. Він нітився, мукав і просто не знав, як пояснити цей феномен.

Приблизно у цей самий час схоже «Ауді» заїжджало кілометрів за чотириста від Тачанова у населений пункт, позначений на дорожньому вказівникові як Барановичі. За кермом комфортно розташувався пан Якимець. Поруч із ним сидів міцний хлопець у шкірянці. Дорога була такою ж роздовбаною, як і в Тачанові. Спочатку обабіч розгепаного шляху зʼявилися одноповерхові приватні будиночки, потім почався високий глухий паркан якоїсь організації.

Машина пригальмувала, а потім зупинилася. І серйозний парубок, що сидів поруч із бізнесменом, опустив скло й без сентиментів запитав жінку, яка проходила кривим тротуаром:

— Ей, мать, гдє тут у вас зона?

Павло сидів на дивані, відкинувшись на спинку. На столі стояло декілька нехитрих страв. У лимонах та апельсинах, порозкладаних скибками навколо порізаного ківі, вгадувалася жіноча рука. Пляшка вина була почата, і прозорий напій червонів на дні чарки, що стояла біля Павла. Навпроти стояла повна чарка горілки. У розкоркованій пляшці «біленької» не вистачало рівно половини. На столі була й третя чарка, але зараз співрозмовники сиділи лише удвох.

Чоловік із двома бородавками рішуче підняв свою чарку і кинув:

— Ну, давай… — після чого одним махом перекинув у себе горілку.

Павло на своє вино навіть не глянув. Він думав.

Бліщ закусив ковбасою з тарілки і сказав:

— Справа не хтозна-яка складна, а такий спец, як ти, — взагалі знахідка. Це я — старий тумак, який нічого не знає і не кумекає. А ти… — на обличчі завгоспа зʼявився відповідний облесливий вираз.

— Що я… — заперечив Павло. — Був на пташиних правах, а зараз взагалі… Я ж кажу — депортували мене. Я в них у компʼютері знаходжуся. Мені туди легальний вʼїзд закритий. А нелегальний — це взагалі без варіантів. За тиждень назад викинуть.

— То що, — не здавався Бліщ, — взагалі ніяких шляхів немає?

— Ну, чому… — зітхнув Павло. — Якщо вийти на відповідних людей. Зроблять новий паспорт, фальшивий. Є доля ризику, але багато так їздять. Правда, це не настільки скоро. Роблять й інші фінти — прізвище, наприклад, змінюють, а тоді готують новий паспорт уже на нове прізвище.

— То міняй! — вхопився за ідею Бліщ.

— Не хочу я міняти! — обурився Павло. — До того ж, немає підстав. Це жонаті міняють. Є на що — прізвище дружини беруть.

— Ну, тоді, — хитро посміхнувся Бліщ, — ми тобі знайдемо дружину. І навіть таку собі нічого! Он, Маринку попросимо, — «тесть» засміявся.

Павло тільки гмикнув.

— Між іншим, женитися — це відповідальніша справа, ніж те, що ви пропонуєте…

До кімнати увійшла згадана Марина із тацею, на якій стояли склянки із желе, прикрашеним вершками.

— Про що ви тут сперечаєтеся? — вона посміхнулася Павлові.

— Так… — пробурмотів той. — Про справи житейські. Заким ти ходиш, Арсен Миколайович тебе заміж віддає. Без твоєї, між іншим, згоди.

Вона зробила круглі очі та обурене обличчя:

— І за кого?

— За мене, звичайно.

— Ну, це неподобство! — розгнівалася вона. — Без моєї згоди! Якби за когось іншого — можна було би взагалі образитися…

За вікном відбувалися жахливі речі. Вітер налітав знову й знову, кидаючи на стіни будинків масу води. Вікна стогнали, і, здавалося, шибки ось-ось не витримають. Було чути, як насилу протистоять натискові вітру гілки дерев.

— Оце так погода… — промовила Ольга, мимоволі здригнувшись. — Осінь щойно починається, а вітер уже листя, напевно, все пообривав…

— А мені навіть подобається, — не погодився Олег.

Він витяг із тумбочки шерстяний плед і, розгорнувши його, накинув подрузі на плечі.

— Дякую, — сказала вона. — А можна, я так?

Ольга влаштувалася з ногами на дивані й тепер змогла вкритися вся.

— Так навіть дуже симпатично, — зауважив він. — Зараз ще чай закипить.

— Класно. Хочу чаю. Що ж доброго у такій погоді?

— Ну, по-перше, — заходився пояснювати Олег, — за такої погоди краще цінується домашній затишок. Зазвичай сядеш отак, увімкнеш телевізор — і, здається, нічого особливого. А коли за вікном негода, й ти не там, а у чотирьох стінах — відразу починаєш розуміти, яке це добро.

— Дійсно, — погодилася вона. — А по-друге?

— А по-друге, якби не цей буревій, ти, напевно, давно би вже пішла додому, а так…

Ольга глянула на годинник, який показував майже дванадцяту.

— Напевно… Як подумаю, що виходити надвір…

— А ти залишайся, — запропонував він, ідучи на кухню.

Олег повернувся з паруючою чашкою, з якої звисала нитка етикетки від чаю. Сівши поруч, він простяг їй чашку.

— Обережно, гарячий.

— Це був жарт — про те, щоб залишатися? — запитала Ольга.

— Ні, звичайно. Я сам як уявлю, що туди треба виходити — лихоманити починає.

— А… — гостя завагалася, добираючи слова, — а що говоритимуть у Тачанові, коли я вийду від тебе завтра зранку? Напевно, такої сенсації днів на два вистачило б…

— Ну… — Олег замислився. — Цього можна уникнути. Ти нікуди не виходь.

— Як так? А на роботу?

— А я тобі лікарняний зроблю. Ти по якій хворобі хочеш? До речі, найзручніший діагноз для «липового» лікарняного — геморой. Там ніхто не перевірить.

Ольга не змогла стриматися і пирхнула у складені долоні.

— Але у цьому випадку знову-таки — що скажуть? — продовжував він.

— Дійсно, краще вже по апендициту…

— По апендициту також не підходить, — продовжував жартувати Олег, — який апендицит без операції? Давай, я тобі напишу якийсь крепітуючий паратеноніт.

— О Господи… А це що таке? — скривилася вона. — Язика можна зламати.

— Це дурничка, — сказав Олег. — Днів за три вилікуємо. А головному скажу, що ти капітально хвора, ходити взагалі не можеш.

— Та ні, не треба… — вона несподівано стала серйозною. — Так говорити не потрібно. Я ще добре памʼятаю, як це, коли ходити не можеш…