Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 53)

Увійшла Наталя і, зігнувшись до свого лікаря, півголосом запитала:

— Панангін відкапав. Що ставити?

— Реополіглюкін. Нехай дуже повільно… Тиск який?

— Вісімдесят на тридцять.

— Гаразд. Іди.

— Ну, що? — запитав Олег.

— Та нічого доброго. Друга кардіограма аналогічна.

— Масивний трансмуральний інфаркт, — констатувала начмед. — Випадок важкий — не те слово…

— Це завал… — пробурмотів Медвідь.

— Давайте викликати кардіологічну бригаду, — сказав Щур. — Це наш колега…

— Давай, дзвони вже! — підтримала Ада Василівна. — Вони заберуть його. Господи! Ми навіть додому йому ще не повідомили! Рідні ще ж нічого не знають!

— Спочатку на санавіацію! — відрубав Щур. — Емоції потім. Їм цілу годину їхати.

І він зняв трубку.

Білого кольору високий мікроавтобус із мигалкою відʼїхав від корпусу, беручи курс на виїзд із території.

— Діставай, — сказав Медвідь, — мої там залишилися.

Олег простяг йому пачку.

— Хто б міг подумати, що сьогоднішній день скінчиться таким чином…

— Я досі у якійсь прострації, — сказав Щур, підкурюючи. — Коли ви його притягли, я гадав, що вже нічого не буде. Все-таки ми молодці. Уяви собі, якби він на наших руках помер!

— Н-да… Це поїхати можна, — погодився Медвідь.

— Я взагалі не памʼятаю, як і що робив, — не міг заспокоїтися Щур. — Усе наче в мареві…

— Це ж ми курили, коли внизу чекали, — сказав Олег. — А він, напевно, вже на підлозі сидів.

— Слухай, не труї душу, га? — попросив Ілля. — Я вже годину про це думаю.

— Хто ж знав? — Щур сплюнув у темряву. — Гм-м… Перспективи, якщо тверезо дивитися, туманні… Ось так. Ходить людина, робить щось корисне і не задумується, що, можливо, за якусь годину — бемц! Це ж, фактично, те саме, що й цегла на голову.

— Мужики, — сказав Медвідь, — у мене зараз відчуття таке хрінове зʼявилося… Це після того, як ми його у машину загрузили. Дивлюся — лежить такий безпорадний якийсь… Я коли прийшов сюди на роботу, він вже завідував. Крім нас, тут було ще двоє хірургів: Павленко — пенсіонер із тремтячими руками, а другий — Берчук, зараз, кажуть, зовсім спився. Так ось, я щойно після інституту, на початках чергуєш уночі — це ж страшно буває, коли привозять щось таке, що розібратися не можеш, ще й термінове. А шеф завжди вдома, завжди на підстраховці… Розумієш? Свого роду — останній рубіж, остання інстанція, яка ніколи не зрадить. Безвідмовна і надійна. Тому потім уже чергуєш і не боїшся, бо знаєш, що він завжди вдома, завжди приїде, і немає чогось такого, з чим би він не впорався. Розумієш? Саме Малевичу я завжди завдячував отим відчуттям… Навіть не знаю, як висловити, — що хтось не вмре тільки тому, що ти чогось не вмієш.

— Так, це неважко зрозуміти, — погодився Олег.

— А тепер зазирнув у машину, — продовжував Ілля, — а він там лежить зовсім безпорадний… Той, хто завжди був еталоном потужності та надійності. Жахливе відчуття.

— Чого доброго, дорогою й жінку доведеться відкачувати. Бачили?

— Авжеж… — сказав Ілля. — Напевно, треба буде завтра організувати якийсь збір — хто скільки дасть. Там як призначать усякі фраксипарини і так далі — знаєш, на скільки витягне?

— Уявляю, — погодився Олег. — Та й курс лікування не на один місяць.

— Якщо видряпається, — додав Щур. — Ви що, не розумієте, наскільки ситуація критична?

— Розуміємо, — сказав Олег.

— Видряпається, — пообіцяв Медвідь. — А ти приглядай за Васютою. Як не доглянеш — шеф повернеться, знаєш, якого перцю дасть?

Зʼявившись вранці наступного дня у приймальній головного, Олег кивнув секретарці:

— У себе?

— Так, чекає на вас.

Хірург постукав у двері:

— Викликали, Геннадію Андрійовичу?

— Запрошував, — відповів той. — Сідайте. Проблема ось яка. Так само, як і всі, я приголомшений бідою, що сталася з Миколою Прокоповичем. Ми з ним працюємо у цій лікарні дуже давно, практично від її заснування. Після обіду збираємося їхати з Адою Василівною до обласної кардіології. Я прошу вас бути виконуючим обовʼязки завідуючого. В Малевича обширний інфаркт. Стан важкий. Ми з вами лікарі, тому розуміємо, що після такого навряд чи людина зможе очолювати серйозну службу — давайте будемо реалістами. Тож, якщо ви згодні, готуйтеся на цей пост надовго.

— Що я скажу… — після паузи почав Олег. — Виконувати обовʼязки я, звичайно, можу, але… По-перше, не виключено, що я у вас все-таки людина тимчасова — кажу, як є. А по-друге… А чому ви не хочете Медвідя поставити? Він би, я гадаю, не відмовився.

— Не розумію. Він що, казав вам, що хоче? — запитав головний.

— Він сам не казав, — відповів Олег, — але я бачу. Він би був на своєму місці, повірте. На цьому місці можна працювати успішно, тільки якщо бажаєш. Якщо хочете, треба навіть бути трохи фанатом. А я просто лікар.

— Досвіду в Медвідя малувато, — незадоволено промовив Лабо. — Та й клас не той.

— Ну, про клас… — знизав плечима Олег. — Пробачте, звичайно, але ви ж не хірург!

— Ви маєте рацію, — погодився начальник. — Але це не моя думка, а Малевича.

— Я не згоден, — відповів Олег. — Точніше, не зовсім згоден. Ілля здібний, порядний, із тверезою головою. І досвід певний має. Класу під крилом у когось не дуже наживеш. Якби Малевич більше довіряв хірургам, більше давав, учив… А він все сам. І тепер, як сталося таке, — класу, кажете, не вистачає.

— Ну, що вже тепер казати… — розвів руками головний.

— Нічого, — вів далі своєї Олег, — разом упораємося. Я також гадаю: той, хто вижив після такого інфаркту, не потягне цієї посади. І якщо я піду, перед вами знову постане проблема завідуючого. А так він уже буде готовий.

— Як у вас все злагоджено! — здивувався головний. — Тільки ще невідомо, чи схоче Медвідь. Може, це тільки здається…

— Схоче, — завірив його Олег. — Поламається для годиться і погодиться. Прислати до вас?

— Не знаю, не знаю… — головний зморщив лоба. — Треба подумати… Ну, та присилайте. Поговоримо. Однаково хтось повинен відповідати за цю вашу, — він важко зітхнув, — хірургію. Ось як буває…

Він ішов коридором поліклініки у сірому костюмі, без краватки, у сорочці з розстібнутим коміром. Худорлявий молодий чоловік із інтелігентним обличчям та живими очима ніс у руці далеко не новий шкіряний кейс.

— Добрий день, — привіталася до нього санітарка, яка мила підлогу.

— Доброго дня, — відповів він.

На розі він мало не зіткнувся з двома медсестрами, які кудись поспішали. їхні обличчя одразу змінилися:

— Доброго дня, доктор! — обоє посміхнулися одночасно. — Ми вас вітаємо! Вас позавчора всі по телевізору бачили! Чесне слово! Який ви крутий були!

— Усе можливо… — той дещо ніяково знизав плечима, посміхаючись у відповідь. — Зараз по телевізору чого тільки не побачиш — усе підряд крутять.

Обоє дівчат голосно розсміялися.

— Ну, не будьте таким скромним, до-октор! Два дні вже тільки про вас і говорять. Ми б вас на чашку кави запросили, а ви б враженнями поділилися. Ви ж тепер телезірка!

Напевно, вони довго ще співали б, але лікар, ввічливо розкланявшись, заспішив далі.

— На третій поверх одразу… — зітхнула одна.

— Авжеж, — погодилася інша. — Із нами такими враженнями ділитися не будуть.

Зупинившись біля кабінету, лікар дістав ключа й відчинив двері з табличкою:

ПСИХІАТР

Кульчицький Борис Петрович

Він скинув піджак та всівся на стільчику, нібито про щось роздумуючи. Але за кілька секунд зірвався, вдягнув халат і розкрив кейс. Діставши звідти велику коробку цукерок, Борис запхав її за ремінь штанів і, застібнувши халат, вийшов із кабінету.