Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 49)

— Завжди прошу, — відповів Беженар. — Але ж домовленість на рахунок судака ще в силі?

— Звичайно! — здивувалася Ліда. — Судак тут взагалі ні до чого.

— Оксано, пиши! — говорив Медвідь, стоячи біля сестринського посту поруч із медсестрою, що зігнулася до столу. — Барашко дві клізми, рано та на ніч. Завтра на обстеження. Зубковій усе відмінити, до вияснення причин алергії.

— Усе, Ілля Петрович?

— Наче усе. Ось, ще Олег Вікторович своєї черги чекає.

— У мене скромніші претензії, — пожартував Олег. — Віктюка повторно на УЗД, а Мариновича на ендоскопію.

Сестра уважно записувала. На посту зʼявився завідуючий.

— Ну що, колеги? Все ходимо, ходимо… Давайте з Васютою вирішувати. Оперуємо, чи ні? Ходімо, поговоримо з ним ще раз. Якщо не хоче оперуватися — викликаємо консультанта з обласної. Момент втратимо!

І Малевич зробив рух у напрямку палати.

— Хвильку, Прокоповичу! — зупинив його Медвідь. — Не поспішайте. До нього якраз парторг прийшли. Вже хвилин десять працюють.

— А-а… — розуміюче протяг зав. — Ну, якщо парторг завітав, то, очевидно, Васюта вирішив оперуватися.

У цей момент двері розчинилися, і з палати вийшла поважна постать у довгій чорній рясі та із черевцем.

— Слава Богу! — привітався священик.

— Слава навіки! — смиренно відповіли лікарі.

Постать важким кроком рушила до виходу.

— А… оце парторг, чи як? — не зрозумів Олег.

— Та хто ж? — і Малевич рушив до палати.

— Чого це він так… З іронією? — поцікавився Олег у Медвідя.

— Яка тут іронія? — здивувався той. — Він дійсно парторг. Колгосп «Зоря Комунізму», років із десять тому. О-о! Передове господарство було! Це зараз там вже все розтягли, а тоді… От він там головним ідеологом заправляв. Ну, ходімо. Раз Васюта висповідався, очевидно, бути завтра резекції шлунку.

У кабінеті головного лікаря сиділа строгого, але сучасного вигляду молода пані з сумочкою. Малевич привітався. Вона сухо посміхнулася у відповідь.

— Миколо Прокоповичу, — почав головний, запрошуючи сідати, — це Ніна Олександрівна, кореспондент центральної обласної газети. Це наш головний хірург Малевич Микола Прокопович.

Вони ще раз кивнули одне одному.

— Миколо Прокоповичу, — продовжував головний, — Ніну Олександрівну цікавить один випадок, із цього приводу вона й приїхала до нас. Ви памʼятаєте такого хворого — Винокура з Жовнівців?

— Звичайно, — похмуро відповів Малевич, ще віддихуючись після швидкої ходи сходами.

— Тоді прошу… — головний зробив пані запрошувальний жест.

— Дякую. Миколо Прокоповичу, — почала вона, — я би хотіла, щоб ви мені розповіли про цей випадок. Усі нюанси — як поступав хворий, як його обстежували, лікували…

— А дозвольте дізнатися, — перебив її Малевич, — чим викликаний такий інтерес до цього випадку?

— Ну… — дещо знітилася журналістка. — Це вказівка нашого головного редактора, скажемо так.

— А все-таки? — наполягав Малевич. — Я не розумію, чому раптом в області зʼявився такий повальний інтерес до Винокура? Вчора папір із управління з вимогою дати пояснення, сьогодні кореспондент із газети…

— Миколо Прокоповичу! — схоже, питання не конче сподобалося обласній гості. — Ви вірите, що головний редактор не звітується перед нами, роздаючи завдання? До того ж, у нас буває свого роду службова інформація.

— Вірю, — відповів Малевич. — Ось вам інтервʼю: хворий поступив із задавненим панкреонекрозом. Вижив у практично безнадійній ситуації. Лікування проводилося у відповідності до сучасних концепцій медицини стосовно даної патології. Решта, вибачайте, — вузькі питання. Службова, як ви кажете, інформація.

Зав підвівся виходити.

— Оце так… — кореспондентка мало не роззявила рота. — Як це розуміти — ви йдете?

— Так. Пробачте, звичайно… Багато роботи. За двадцять хвилин операція.

— Миколо Прокоповичу! — обурився головний.

— Пробачте, — ще раз промовив Малевич, зникаючи за дверима.

— Ну, це мені подобається! — вигукнула пані. — Що, у вашому районі це вписується у норми хорошого тону? Чи у вашого хірурга манія величі?

— Ну, що ви! — сконфузився головний. — Це дуже хороший лікар, досвідчений завідуючий зі стажем. Його можна зрозуміти — хворий вижив у надзвичайно складній ситуації. Це заслуга всього колективу відділення і його особисто. А вчора — уявіть собі! — приходить циркуляр із обласного управління — дати пояснення, чим лікували. Так, ніби хворий помер.

— Ну, винуватити вас у чомусь ніхто не збирався, — заспокоїла кореспондентка. — Але в мене конкретне завдання — розібратися у механізмах забезпечення хворого медикаментами.

За інших обставин Лабо подивився би на людину, що поставила подібне запитання, як на психа. В даній же ситуації робити цього було не варто, тому він лише криво посміхнувся:

— А що, зараз практикуються ще якісь механізми забезпечення ліками, крім як за рахунок хворого? Хіба, може, у ваших обласних закладах. Щоправда, мені про таке чути не доводилося.

— Євгене Івановичу, — жінка дещо знітилася, — це зрозуміло, зараз такі часи…

— Що ж ви тоді збираєтеся виясняти?

Малевич жував сухий бутерброд, сидячи у власному кабінеті.

— Ну що? — невесело запитав він, коли увійшов Медвідь.

— Нічого доброго. Відключення буде точно. Від першої до третьої години, десь на рівні області. У нашому РЕСі кажуть, що від них це не залежить.

— Ну, що ж… — завідуючий замислився. — До першої ми резекцію шлунку не втнемо. А йти на таку операцію, знаючи, що світло відключать, не можна. Це не апендицит. Будемо чекати.

— Якщо о третій дійсно увімкнуть, то заким розвернемося… — продовжив думку Ілля.

— О четвертій почнемо.

— О сьомій закінчимо. Це якщо не станеться чогось непередбаченого.

— Ти знову? — насупився Малевич. — Ну, дасть Бог… Іди обідай. О третій акурат щоб був.

— Слухайте, Прокоповичу, — Медвідь наче щось згадав. — А дивіться: скільки вже років світло відрубують, нерідко без попередження, а жодного разу не співпало на той момент, коли щось кровить, або ще який ґвалт в операційній…

— Тьху! — сплюнув спересердя зав, від цих слів мимоволі кинувши на стіл недоїдений бутерброд. — Ти що, навмисне? Ні, ну я розумію, ти не забобонний, я також, але не можна таке верзти! Бо накаркаєш колись. В тебе ж язик без кісток!

— Та до чого тут — «накаркаєш»? — вів далі Ілля. — Я просто дивуюся. І щоб в інших лікарнях сталася повʼязана з цим катастрофа — також не чув… Усе якось проносить нашого брата!

— Слухай, іди-но, га? — попросив Малевич. — Іди обідай і не мели дурниць.

Та забратися на обід Ілля не встиг. Розчинилися двері кабінету, і голову всунув чоловʼяга сільського вигляду.

— Можна, Миколо Прокоповичу?

— О! — вигукнув зав. — Легкий на згадці. З сином приїхали?

— Еге, он сидить, чекає. Подивитеся?

— Ну, а як же! Тільки…

Відвідувач саме помітив Іллю, якого частково затулив дверима, і тепер уже весь вскочив до кабінету:

— Ілля Петрович! Добрий день! І ви тут! — він схопив Медвідя за обидві руки. — Ось так, доктор! Ігорчик мій — он він, у коридорі! Вашими стараннями…

— Ви присядьте, будь ласка, — тон Малевича несподівано став сухим та стриманим. — Спочатку ми хотіли би щось вияснити. Скажіть відверто — ви подавали на нас якусь скаргу?

Обличчя чоловіка почало мінятися на очах, навіть затнуло мову:

— Ска… — він проковтнув, — …ргу? Ви… Миколо Прокоповичу… Я…ку скаргу? Ви що? Та ви мені сина з того світу повернули! Яку скаргу?