Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 48)
— Три…
— І що, приємно було? — поцікавився лікар.
— Нє-а…
— Бе-е-е… — скривилася Валентина. — Як це можливо?
— Ну чого? — знизав плечима Голоюх. — Ліки не надто дієві, зате доступні кожному. До того ж дешеві. Ти б ще «каку» спробував прикласти…
«Дамочку» Олег побачив одразу ж, щойно вийшов із операційної. Він прямував по коридорі відділення, застібаючи на ходу халат, вдягнутий поверх операційної піжами, а вона, побачивши його, припинила розмову з Беженаром. На випадковій знайомій був елегантний брючний костюм темного кольору, що підкреслював фігуру, а зверху халат — не застібнутий на жоден ґудзик. Довге пряме волосся її вже не було скручене у вузол, а рівно спадало на плечі.
— Олег Вікторович…
— Ходімо, — не зупиняючись, хірург легенько взяв її під руку і вивів у пустий вестибуль.
— Олег Вікторович…
— Значить, так, — знову перебив її він, нарешті зупинившись, — штани я вже виправ, на вас особисто не ображаюся, а про те, що ви не вмієте накладати джгута, нікому не казав. Тим паче, гадаю, ви вже вмієте. Тож не переймайтеся, все гаразд.
Олег натягнуто посміхнувся і, залишивши дамочку посеред вестибюлю, рушив до виходу.
— Олег Вікторович! Зачекайте…
— Вибачте, — озирнувся він, виходячи на сходи. — У мене консультація в терапії — там уже дві години волають, вимагають хірурга. А щойно операція скінчилася. Мушу йти.
Дамочка лише розпачливо зітхнула, слухаючи його кроки вниз «через дві сходинки». Вираз її обличчя свідчив про те, що вона образилася.
Коли Медвідь увійшов до кабінету зава, той сидів сам не свій. Очевидно, хтось добряче встиг його «накрутити». На столі перед Малевичем лежали якісь папери. Невдоволено глянувши на колегу, зав посунув йому кілька листків:
— Ти питав, що сталося в головного? На, поглянь…
— Що це?
— Почитай-почитай. Отаке з обласного управління надійшло.
— Не зрозумів… — Ілля задумливо перебирав аркуші. — Це що — якісь претензії по Винокуру? Я не зрозумів — у нас такий хворий вижив, а тепер претензії?!
Малевич знизав плечима:
— Вимагають повний звіт по цьому випадку, повний перелік медикаментів, якими лікували хворого. Я вже обласному хірургу телефонував.
— І що?
— Немає, виїхав у район, оперує. Сьогодні його вже не вичислимо. Не знаю, що це означає. Винокур дійсно вискочив із безнадійної ситуації.
— Може, родичі якусь скаргу написали?
— Що ти верзеш? — скривився Малевич. — Яку скаргу? Вони нам мало руки не цілували, а ти — скаргу…
— Ну… бувають дволичні люди… — наполягав Ілля. — Ну чому тоді розбір? А що, як він помер? Ну, після виписки, несподівано! Вже вдома? Коли ви його бачили востаннє?
— Місяць тому на огляд приїжджав, — невпевнено відповів завідуючий.
— А ви подзвоніть на ФАП, — запропонував Ілля, — просто зараз.
Знизавши плечима, Малевич набрав номер сільського медпункту.
— Ало! Жовнівці? ФАП? Вітаю! Слухайте, дівчата, а як там поживає Винокур? Ігор, здається. Знаєте такого?…Еге. Зрозуміло…Добре. Ну, дякую. Мені потрібно його викликати на огляд. Будьте такі ласкаві. Всього найкращого вам…
Завідуючий поклав слухавку.
— Живий-здоровий.
— Ну, тоді не знаю… — Медвідь замислився. — Із нічого такого не буває — це однозначно.
— За будь-яких обставин, — Малевич зневажливо жбурнув аркуші на стіл, — доведеться відписуватися за всіма формами. Бери з архіву всі три історії Винокура. По першій відпишуся сам. Дві наступних — твої. Це ж півдня мусимо викинути! Ось так буває, Іллюшо… До речі, слухай — побудь за мене ургентним сьогодні, га? Я щось погано почуваюся.
— Добре, Миколо Прокоповичу.
— Якщо не можеш, я Олегові скажу.
— Ні, все гаразд.
І Медвідь взявся за двері.
— Ілля Петрович, — зупинив його зав, — а ще нам сьогодні потрібно Васюту глянути. Усім разом. Вчора знову підкровило. Небезпечний він.
— Так, — погодився Ілля, — погана виразка. Якщо ще раз кроване — можемо втратити хворого.
— Сплюнь! — роззлостився Малевич. — Що за звичка каркати? Іди. За годину збираємося всі. Аналіз крові нехай ще раз зроблять.
Ліда сиділа в ординаторській за Беженаровим столом і писала, коли у двері постукали. Увійшла приємна жінка старшого віку, дещо накульгуючи на ліву ногу.
— Лідо Павлівно! — звернулася вона, — я вже йду додому, назовсім. Валентин Іванович казав, що відпускає. Ще зо два рази вдома сама перевʼяжуся.
— Так, звичайно! — Ліда підвелася їй назустріч. — У вас вже перевʼязки суто символічні. Впораєтеся самі.
— Лідо Павлівно, я вам дуже вдячна, — продовжувала жінка.
— Ну, що ви! — Ліда підійшла до неї. — Це Валентин Іванович вас на ноги поставив. Я лише допомагала — дрібниці…
— О, ні! — заперечила жінка. — Ви мені перевʼязки щодня робили, причому з душею, я це помітила. Можливо, тому й результат добрий. Лідо Павлівно, це вам.
І вона поставила на стільчик пакет, який принесла з собою.
— Що ви! — Ліда моментально почервоніла. — Нічого не потрібно! Ні, до чого тут я?
Вона спробувала повернути пакет жінці, але цієї миті увійшов Беженар. Жінка трохи знітилася, а на Ліду взагалі було шкода дивитися. Миттєво оцінивши ситуацію, лікар сказав «вибачте» і спробував вийти.
— Доктор, — зупинила його хвора, — я вже йду, тому й хотіла подякувати ще Ліді Павлівні, вашій помічниці…
— Резонно, — погодився Беженар. — Без неї мені було би набагато важче.
— Ось і я так кажу! — зраділа хвора, прямуючи до дверей. — До побачення, Лідо Павлівно! І дякую вам. До побачення, доктор.
— Усього найкращого, — посміхнувся Беженар. — Чекаю вас за місяць. Реабілітаційний курс обовʼязково потрібно провести.
І жінка зникла за дверима. Ліда стояла червона, наче рак, потім, не підводячи очей на лікаря, знову залізла за стіл і взялася до писанини.
— Ось і беріть… — пробурмотіла вона. — А мені не треба…
Беженар, як ні в чому не бувало, взяв пакет і, обійшовши стіл, поставив біля дівчини, а потім всівся поруч і у своїй звичній «пояснювальній» манері промовив:
— Лідочко, ти на мене не сичи, бо я й образитися можу. Ти ж сама просилася, щоб я тебе вчив. Ось я і вчу. В нашій роботі багато різних нюансів, про які в інституті навіть не згадують. Тож послухай старого доктора, який в медицині зуби зʼїв.
— Пробачте, — сказала Ліда, таки нарешті поглянувши на нього. — Просто якось… неприємно і… соромно.
— Ну, щодо «неприємно» ще можна посперечатися. Якщо хворий іде додому вдячний, тобі, я гадаю, — навпаки приємно мусить бути. А відносно «соромно»… — Беженар нерозуміюче скривився. — Це нехай нашій державі буде соромно, що її лікарі повинні брати подаяння від хворих. А нам соромитися немає чого. Я свою справу роблю на совість. Чесно і якісно. Не гірше, ніж лікар, припустимо, в Америці. А отримую від держави копійки. Ось ти — доросла людина. Скажи: можна прожити на зарплату? Тим паче — не просто прожити, а ще й мати при цьому чисті руки, тверезий розум та культурний вигляд, як і належить лікарю? Усі знають, що неможливо. Хоч лусни. І хворі це розуміють. Вони розуміють, що якщо я не зможу проіснувати тут, то заберуся до якоїсь Португалії, абощо. І другий-третій забереться. Тоді вони самі себе лікуватимуть. Із Тачанова, до речі, за останні пʼять років більше десяти лікарів поїхало. Розумієш? За будь-яких умов люди, якщо хочуть бути здоровими, повинні утримувати свою медицину. Так відбувається в усіх країнах, тільки в нашій — як зазвичай, все шкереберть, тому що держава вмила руки від цієї турботи. А люди, тим не менше, хочуть бути здоровими. То чого ж мені повинно бути соромно?
Беженар перевів подих після цього монологу, який закінчував уже в нетиповій для себе емоційній формі. Ліда мовчки слухала.
— Ось так, Лідо, — лікар весело підморгнув їй, а потім знову став серйозним. — Звичайно, при цьому не можна замикатися на власних проблемах. Не можна заглядати хворому до кишені, говорячи по-простому — вимагати. Дехто так робить, я — ні. І тобі не раджу. Нічого, крім поганої репутації, цим не здобудеш. До того ж, це негуманно. Адже жити хочуть усі. Ось ти бачила в нашій чотирнадцятій дві бабці? Древні, нещасні, без родичів та грошей. Навіть ліки купити не мають за що. Ти бачила коли-небудь, щоб я забув їм зробити перевʼязку, або не вислухав до кінця їхні старечі теревені?
— Ні, — відповіла вона. — Навпаки, ви їм завжди даєте медикаменти, які від заможніших хворих лишаються…
— Ось і ти так роби. В мене з шефом часто бувають тертя з різних питань. Але щодо цього я з ним повністю згоден. Знаєш, як він каже? «Ти турбуйся про хворих, роби чесно все, що від тебе залежить, а хворі про тебе не забудуть, не переживай». Зрозуміла? Ось так-то, ученице.
— Дякую за лекцію, — сказала вона, знову почервонівши.