Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 45)

— Апарату, щоб тиск поміряти, у вас немає?

Господиня тихо сиділа в куточку, сперши голову на руки, і лише мовчки похитала, заперечуючи.

Пульс виявився нормальним. Та й мужик вже порожевів.

— Вам не погано? — про всяк випадок запитав Олег, звертаючись до нього.

— Ні! — голосно відповів той. — А от комусь зараз… буде погано!

Несподівано поранений скочив на ноги, схопив стільчик і замахнувся на господиню квартири. Все сталося так швидко, що Олег навіть не зрозумів, як встиг перехопити руку мужика. Жінка скрикнула, втискаючись у кут, а стільчик загримів по підлозі, розбризкуючи густе й червоне по стінах та знову-таки — по штанах лікаря. Вони зчепилися посеред кімнати. Суперник переважав масивністю, а на додачу був пʼяний. У якийсь момент Олег послизнувся і мало не впав, але наступної миті голова мужика опинилася у нього під пахвою, а праву руку нападника лікар міцно тримав за запʼястя. Той скажено пручався, але енергії пораненого вистачило не надовго. Далася взнаки крововтрата. Скориставшись паузою, Олег підбив його ногу, і коли той впав на одне коліно, заламав руку за голову. Той ще трохи посмикався і змʼяк.

— Що, заспокоївся?

— Еге… — прохаркотів мужик.

— Ось і добре…

Притуливши його спиною до стіни, Олег тепер віддихувався сам.

— Сиди тихо, зрозумів?

Той тільки мовчки кивнув — очевидно, його знову зморила слабкість.

— Нашатирного спирту ви, звичайно, також не маєте? — Олег повернувся до дамочки.

Та лише заперечливо похитала головою.

— То хоч води принесіть…

В отворі дверей зʼявилися лікарка «швидкої» та фельдшер із ящиком у руці.

— Боже… Доктор… — лікарка взялася за голову.

Олег подивився на свої штани та черевики, художньо вимащені кровʼю зі згустками — наслідок боротьби з постраждалим — і нічого не відповів. Шофер уже затягував до хати ноші.

Господиня квартири наздогнала його вже на сходах.

— Олег Вікторович!

— А ви, пані, — він повернувся до неї, — свого чоловіка, чи хто він там, мало не спровадили на той світ. Ви хоч зрозуміли це? Не можна так бездарно накладати джгути! Тим більше, якщо ви працюєте в лікарні. Краще б ви його взагалі не накладали. Невже зовсім без поняття? Це ж венозна кровотеча! Ви її тільки вдвічі посилили цим джгутом! Зовсім подуріли! Влаштовуєте тут дебоші, а потім…

Він ще раз мимоволі глянув на власні штани, сплюнув спересердя і збіг сходами донизу.

У відділенні швидкої допомоги готувалися до вечері, адже нарешті все заспокоїлося. Обидві фельдшерки різали хліб, на тарілках розкладали принесені з дому продукти. Тоді-то і увійшов до їдальні лікар, який чергував сьогодні по шпиталю. Ним виявився завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь.

— О, Василь Федорович… Сідайте! — запросила одна із фельдшерок. — Давно вечеряти час, а ми все возимо та возимо.

— Це я люблю! — Сивокінь хляпнувся на стілець. — Нам, старим, молочна зупа на ніч — перша справа. Буде?

— А як же! Спеціально для вас Катерина пішла на кухню. Ми її не їмо.

— Але ж день сьогодні… — бурмотіла інша фельдшерка. — Я із тим циганом так перелякалася — досі руки тремтять. Просто у серце ножем…

— Уявляю собі, — погодився Сивокінь. — А як ви забирали його, то ще у свідомості був?

— Ну а як же! — емоційно розповідала жінка. — Навіть тиск був сто на пʼятдесят. Колись я вже везла поранення серця… Вже як поїхали — він «відключився». Машина трусить по отих ямах, не розбереш — живий, чи ні…

Катерина, санітарка «швидкої», що ходила до лікарняної кухні за славетною стравою, увігналася до їдальні перелякана, біла. Губи її натурально трусилися. Молочна зупа порозливалася по її мʼятому халаті.

— Там… — не в змозі вимовити, вона лише показувала пальцем. — Там… хтось ходить… Петрівно, я думала — помру…

— Де ходить? — не розуміючи, скривилися обидві фельдшерки.

— Там, у морзі!

— Тобі що, примарилося?

— Там світло! Наче зі свічкою хтось лазить!

— А хто ж там може бути? — також уже перелякано сама себе запитала Петрівна. — Зачинено там. Сама зачиняла. Міліція приїхала, подивилася на труп і поїхала. А я зачинила. Ключі — ось вони, висять…

— Може, примарилося? — посміхнувся Сивокінь. — Понадивляєтеся по ночах жахіть по телевізору — дідька лисого можна побачити…

— Та яке там! — мало не плакала Катерина. — Сама бачила! Так, ніби пропливла свічка у вікні. І постать, із головою…

— Із головою — це вже легше, — зауважив Сивокінь. — Якби без неї — я б і сам злякався.

— О Боже… — очі в санітарки зробилися круглими, і вона швидко перехрестилася.

— Що ви плетете, доктор? — обурилася Петрівна. — Ходімо, глянемо хоч здаля. Ходімо, Василю Федоровичу. Ви мене охоронятимете, щоб нечиста не зʼїла.

— Еге… Тебе зʼїси… — пробурмотів той.

Щур зняв трубку телефону, що подав сигнал.

— Так…

Довго слухав, а потім не витримав і перебив:

— Слухайте, в мене і без ваших дивацтв роботи вистачає. Ще бракувало, щоб я вночі по моргу лазив!

Очевидно, його також перебили, тому що він замовк, а потім вигукнув із новою силою:

— Ви хоч думаєте, що говорите? Я вам написав свій огляд? Написав, що мертвий? Написав. І бувайте здорові. Трупи тільки в Америці встають та ходять — та й то, лише у фільмах жахів. А в нас такого не буває.

Але йому, очевидно, далі продовжували щось доводити.

— Та я звідки знаю?! — нарешті не витримав він. — Це ваші проблеми! У вас є черговий лікар — нехай вирішує, кому йти дивитися. Я тут до чого?

І він роздратовано поклав трубку.

— Що там, доктор? — Наталка із флаконом розчину в руці зацікавлено зазирнула до ординаторської. — Чого ви так кричите?

— Ні, вони часом як видадуть — так видадуть… — не міг заспокоїтися Щур. — От зараз кину все й піду у морг, бо він, бачте, там ожив і тепер ходить — санітарок лякає…

— Хто? — не зрозуміла Наталя.

— Циган той, якого привезли після ножового.

— А… що, такого зовсім не може бути? — несміливо запитала анестезистка.

— Наталю, — змучено попросив лікар, — хоч ти мене не грузи, добре?

Зітхнувши, вона зникла за дверима.

Капітан Панчишин сидів у «діжурці», дописуючи щось на аркуші паперу.

— Іване! — покликав він. — Ваню!

Увійшов сержант. Цієї миті задзвонив телефон, і Панчишин зняв трубку, роблячи знак рукою, щоб підлеглий зачекав.

— Капітан Панчишин, черговий…

Він довго слухав, а потім запитав:

— А від нас ви чого хочете? Є сліди злому?… Ну, труп ми вже оглядали. Зранку приїде судмедексперт розтин робити… Послухайте, якщо комусь щось здалося — це ще не привід викликати черговий наряд… Ну, то підіть і подивіться!

Схоже, у Панчишина також збирався терпець урватися.