Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 44)

Чоловік тихо причинив двері, поклав ключа до кишені і, схопивши мішок, вислизнув надвір. Блиснули фари «швидкої», що обʼїжджала корпус.

Озирнувшись, він рушив під стіною у протилежному напрямку і зник у темряві. Двері до підвалу так і залишилися незачиненими.

Розділ IV

Вийшовши з лікарняних воріт, Олег сховав руки до кишень і неквапом рушив темною вуличкою. Єдиний ліхтар, що горів поблизу хірургічного корпусу, не міг до пуття освітлити навіть території лікарні. Сюди ж, до повороту, ледве сягали його слабкі спалахи й далі лише освітлені віконця одноповерхових будиночків давали змогу не загубитися у цілковитій темряві.

«Швидка» загальмувала поруч. Голоюх, що сидів спереду, відчинив дверцята:

— А може, їдемо?

— Ні, ні! — замахав руками Олег. — Їдьте собі, я пройдуся. Бо голова, наче чавун. Хоч трохи подихаю.

— Ну, гаразд, — погодився Тарас, закриваючи дверцята. — Дивись, не заблукай — тут тобі не Харків.

Олег лише підняв руку на знак згоди. Тарахкаючи залізом по ямах, УАЗ відʼїхав.

Інша «швидка» тим часом гнала в напрямку лікарні, тарахкаючи ще більше. В ній на ношах лежав чоловік, вбраний у брудний одяг. Крізь подерту сорочку було видно бинт із червоними кровʼяними плямами, яким була перевʼязана його грудна клітка. На спеціальній підставці під стелею кабіни висіла банка з розчином, який переливався у вену. Голова пораненого безсило хилиталася з боку на бік точнісінько, як і банка, коли УАЗ підскакував на ямах. Фельдшерка, яка сиділа біля нош, гукнула у кабіну до водія:

— Василю, давай, спробуй ще раз по рації — звідси вже має досягнути! Кажи — нехай із реанімації сходять донизу! І хірургів нехай звозять!

У кабіні дивним чином запискотіло та заклацало.

— Чайка! Я перший, прийом! Чайка, я перший… Хрін воно тягне звідси. Тільки інструкція пише, що повинно… Живий ще?

— Не знаю!

Машина підʼїжджала до Тачанова.

Щур писав історію хвороби, сидячи за столом в ординаторській реанімації. Телевізор працював без звуку. Увійшла Наталя.

— Сергію Андрійовичу, там родичі дівчинки товчуться, ну, тієї, після апендициту. Просять, щоб пустили до неї.

— Ти ж знаєш, що заборонено… — пробурмотів лікар, не відриваючись від писанини.

— Вони дуже просять! — наполягала Наталка. — Вона вже повністю вийшла із наркозу.

— Ну, добре, — сказав він. — Дай халат і пусти на пару хвилин. Тільки не всіх одразу!

Наталя була вже у коридорі, коли задзвонив телефон.

Він слухав, автоматично закриваючи історію та надягаючи шапочку. Було видно, як обличчя лікаря опановує стурбованість.

— Наталю! — кинувши трубку, Щур виглянув до коридору. — Наталю! Родичі відміняються. Ножове поранення везуть. Зі «швидкої» дзвонили. Їм оце по рації передали. Ідемо наниз. Шляк би його… Щойно тільки хірургів по домах розвезли!

Він ішов тротуаром, спускаючись вулицею донизу. Попереду освітлення покращилося — світили вікна двоповерхового будинку. Калюжі під ногами зникли, і Олег пішов швидше. Попереду хряпнули двері будинку, і з двоповерхівки вискочила якась жінка у довгому домашньому халаті. Перебігши дорогу, вона зникла на подвірʼї сусідньої садиби. Відразу ж там пролунав гавкіт собаки.

Коли Олег проходив повз будинок, вона вже поверталася назад. Бігла швидко, та несподівано зупинилася.

— Олег Вікторович! — жінка кинулася до нього. — Там… ходімо! Я не можу кровотечу спинити! Боже… Він кровʼю стікає! Дзвоню на «швидку», а машини всі розʼїхалися, немає!

Вона була збуджена та налякана. Волосся, зібране на потилиці, повибивалося, а на руках дійсно були сліди крові. Олег побіг за нею. На табуретці посеред кімнати сидів міцний чоловʼяга без штанів, затискуючи руками повʼязку з бинта, з якої інтенсивно крапала кров. Товсте матове скло дверей було розсаджене, навколо по кривавих калюжках валялися його уламки. Тримаючись обома руками за повʼязку, мужик перелякано «стріляв» очима по стінах. На пораненому стегні вище повʼязки був накладений імпровізований джгут із жіночого шалика. Чоловік виглядав явно напідпитку.

— Ножиці дайте! — відразу сказав Олег, уздрівши, як «із душею» був завʼязаний подвійний ґудз на шалику.

Жінка кинулася до ящика у шафі, потім до іншого і дістала великі ножиці. Олег розрізав повʼязку. Рана на внутрішній поверхні стегна виявилася невеликою, проте з неї юшило струмком.

— Хай вам грець… — це вискочило у нього мимоволі.

Довелося розтяти і цей украй невдало накладений джгут.

Струмочок відразу припинився.

— Бинта давайте! — не приховуючи невдоволення, закомандував він.

— А… в мене більше немає… здається… — розгублено промовила вона.

— Ну, будь-що давайте — чистий рушник, носову хустку…

Вона смикнулася в один бік, потім в інший, відкрила якусь шухляду і зовсім розгубилася. Намагаючись не вимастити свої світлі штани, Олег витяг ремінь зі штанів потерпілого, які валялися поруч і наклав джгута тепер уже нижче рани. Кровотеча припинилася повністю.

— То ви дасте мені хоч щось? — майже по складах запитав хірург, побачивши все-таки великі вишневі краплі на своїй лівій штанині.

— Не знаю…

Із розпачу жінка зовсім опустила руки, а потім несподівано вигукнула:

— Не знаю! Ну, не знаю, де в мене чистий рушник!

— А де прокладки у вас жіночі, сподіваюся, ви знаєте?

— Знаю… — тихо відповіла вона.

— То несіть, — спокійно наказав лікар.

Жінка принесла пакет. Взявши одну, Олег приліпив її просто на рану.

— Притримуйте рукою, — сказав він пораненому. — «Швидку», я так зрозумів, викликали?

— Так, — відповіла вона. — Обіцяли: щойно повернуться з виклику, одразу приїдуть.

— Прекрасно, — сказав Олег. — А мене ви звідки знаєте?

— Ми з вами в одній лікарні працюємо, — відповіла жінка.

Олег на це не відказав нічого — лише похитав головою.

УАЗ «швидкої допомоги», заскреготівши гальмами, зупинився під корпусом. Підійшовши, Щур відчинив дверцята і заліз в машину. Не говорячи ні слова, торкнувся пальцями до шиї чоловіка на ношах, шукаючи пульс. Потім підняв догори його повіки і глянув на зіниці.

— Мертвий, — констатував лікар.

— Як — мертвий? — здивувалася фельдшерка. — Брали ще живого.

— Зараз труп, — знизав плечима Щур. — В усіх відношеннях…

— І ви що… не берете?

— Ми трупів не беремо, — відповів він. — тільки живих.

— Гм-м… — фельдшерка явно була розгублена. — Але ж недавно живий ще був! Заносили до машини — ще дихав! Я і систему включила…

— А скільки їхали?

— Сорок хвилин. Від Макіївки, це шмат дороги…

— Та воно завжди так, — промовив Щур. — Будь-який труп ще недавно був живий. А цей уже вистигати почав.

— І куди ж мені його? — жінка зовсім розгубилася.

— У морг, звичайно! Куди ж іще? До міліції не забудьте зателефонувати. Хто його так?

— А… — вона махнула рукою, — розбірки циганські… Вони ж там за Макіївкою влітку постійно товчуться.

— Огляд свій я напишу і вам передам, — сказав Щур, вискакуючи з машини.

«Швидка» рушила у напрямку моргу.

Після зупинки кровотечі мужик помалу почав щось усвідомлювати, хоча до цього, здавалося, перебував у повній прострації. Він роздивлявся підлогу, повʼязку, власну ногу, дихаючи частіше й частіше. Підійшовши, Олег спробував пульс на його руці.