Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 15)

— Любо! Які бинти?!

— Ну ті, з гуманітарки.

— Вони досі тут? Я ж казав тобі, що вони ні до чого.

— А куди я подіну? — тепер вже не витримала старша. — Назад не беруть!

— То викинь! К чортовій мамі!

— Ага! — зраділа Люба. — Зараз він вам покаже — «викинь». Він за один голову хоче зняти…

— Любуню, — благально промовив Малевич, — завтра я тобі увесь ящик спишу, а сьогодні йди, будь ласка. Ти ж бачиш, що тут робиться.

— От ви спишіть бинт, тоді я піду. Один.

Малевич мало не закрутився дзиґою на місці:

— Тарасе Васильовичу, виведи її кудись подалі, спиши їй той бинт. Любуню… Слухай, — несподівано зацікавився завідуючий, — а вже, між іншим, по шостій. Що у нього — день не нормований? Я не розумію, йому що — зайнятися немає чим?

— О! «По шостій»… — здивувалася Люба. — Та він у головної до дванадцятої сидить!

— Дурдім, — сказав Малевич. — Дурдім. Ну, гаразд, іди. Ілля Петрович, подивися, будь ласка, з годинку за Мельниченко, я додому перескочу — не обідав ще. А потім ти. Гаразд?

Той лише кивнув на знак згоди.

Коли увійшов Медвідь, Малевич щось писав у ординаторській — у роті цигарка, на столі кульок для попелу, скручений із паперу.

— А, Ілля Петрович… Ну що, перекусив?

— Ну чому — перекусив? Повечеряв, як належить. Ми, я так бачу, звідси ще довго не підемо. Як вона?

— Зле, — завідуючий відкинувся на спинку стільчика. — Кровить далі. Останній гемоглобін — шістдесят.

— А гемодинаміка?

— Вісімдесят на сорок. Виключно на капанні. Схоже, цього разу ми її втратимо. Обласному дзвонив, поставив до відома. Зондів немає. А оперувати — це його слова — жодного шансу. Ось так.

Медвідь мовчав, барабанячи пальцями по столі.

— Ну, пропонуй щось. Кажи. Куди ще дзвонити? Кого кликати? Он син Мельниченко ходить за мною півдня — робіть щось і робіть… А що я зроблю?

— Давайте ще нового нашого доктора запросимо для консиліуму, — несподівано подав ідею Ілля. — Чому ні? Людина з досвідом, із крупної клініки. Нехай візьме участь.

— Та ради Бога, чому ні, — знизав плечима Малевич. — Дзвони на «швидку», нехай везуть. Хай ділить тягар. Давай.

Олег стояв сам-один перед домом на темній вулиці. У джинсах та футболці, з цигаркою у роті, з виразом нудьги та нерозуміння спостерігав нічний тачанівський пейзаж. Старенькі будівлі не більше двох поверхів упереміш із одноповерховими. Пуста вулиця, і лише десь далеко два голоси напідпитку тягнуть пісню.

«Швидка» підрулила до будинку, та водій попрямував до його підʼїзду.

— Ви до мене? — озвався до нього Олег.

— А ви — наш новий хірург? Тоді їдьмо, доктор.

— Їдьмо, — відповів Олег, сідаючи, як був, до «уазика».

Усі троє увійшли до ординаторської й розсілися за столами — хто де. На Олегові вже був одягнутий зверху джинсів білий халат.

— Ну що, які будуть ідеї? — похмуро промовив Малевич. — Можливо, у кращих клініках країни у таких випадках роблять ще щось?

Сказано це було без найменшого сарказму.

— Ну, що я скажу… — зібрався з думками Олег. — Як на мене — випадок дійсно неоперабельний. Зі столу не знімемо. За усіма правилами тут — тільки консервативно. Ну і, звичайно, враховуючи впертий характер кровотечі, без зонда Блекмора тут немає на що розраховувати. Невже в обласній жодного зонда немає?

Малевич лише мовчки похитав головою.

— Чесно кажучи, в нас колись також траплялися ситуації, що зонда не було. То ми взяли звичайний шлунковий зонд, натягли на нього презерватив і герметично завʼязали ниткою. Так і вставили у шлунок. А потім роздули. Він як надувся у стравоході, цей презерватив, — відразу всі вени притиснув. От і зупинка кровотечі.

— Гм-м… Оригінально! — здивувався Малевич. — Але ж це всліпу! Спробуй так потрапити. І ще потрібно, щоб він надувся так, як мусить.

— Ну, кращого запропонувати не можу, — розвів руками Олег.

— А давайте! — скочив із місця Медвідь. — Яка різниця? Однаково пропадати. Спробуємо.

— Клич сина, — скомандував завідуючий. — Нехай до чергової аптеки шурує і зо два, зо три візьме. Раптом трісне. Ходімо, Олег Вікторович. Шлункові зонди тим часом передивимося. Підберете на свій смак. А раптом дійсно…

У травматологічній палаті, незважаючи на пізню годину, ще вирувало життя. Біля дверей «на витяжці» лежав худий чоловік старшого віку і курив цигарку без фільтра. У протилежному куті так само з ногою на витягуванні, обвішаний гирями, лежав молодий хлопець, а на койці біля нього розмістилися ще двоє пацанів такого ж віку. Вони сиділи спиною до дверей: в одного у гіпсі була рука, в іншого — нога. Усі троє зосереджено дерли листки з грубої книги і щось робили з паперу. Ще одна койка була вільною.

Двері розчинилися, і до палати увійшла санітарка — жінка старшого віку. Хлопці миттєво прикрили своє «господарство» простирадлом і зробили вигляд, наче їх тут немає взагалі.

— Ну, Ревуцький, ти тут задимив геть усе. Дихнути нічим! — сварилася санітарка. — Он, хлопців отруїш. Молоді ще.

— Еге… — здивувався той. — Та вони самі димлять, як пароплави. Ще й у мене цигарки клянчать.

— А палата? Сокиру вішати можна! Казав завідуючий, що білитимеш ти її за власні кошти, бо не відвʼяжуть. Стеля чорна!

— Ой, Василівно… — зітхнув хворий. — І чого ви мене так не любите? Що я вам зробив? Якщо я курю все життя, як же мені зараз не курити? Це навіть шкідливо, у такий період курити кидати. Я ж одразу кашляти починаю. Почнеться запалення легень і тоді — будь здоров! — він багатозначно глянув на стелю.

— Розумнику… — пробуркотіла вона. — У мене вдома такий самий… І ви туди ж! Спати час! Післязавтра День медика. В актовому залі концерт буде. Дівчата молоденькі, медсестри співатимуть. Он, ви двоє — не припʼяті, то пішли би подивилися.

— А стриптиз буде? — похмуро спідлоба запитав той, що мав ногу в гіпсі.

— А чого ж? — розвела руками Василівна. — Тільки то, напевно, треба через головного домовлятися…

Трійко пацанят загиготіли так, що чути було аж у хірургії через хол.

— Ану, вимикайте! — розсердилася санітарка.

— Зараз, Василівно, тільки книгу дочитаємо, — старший красномовно показав палітурку, в якій вже мало що залишалося.

Двері зачинилися.

— Дядь Міш, негарно друзів закладати, — озирнувся на Ревуцького один із хлопчаків.

— Особливо друзів по нещастю, — підтримав той, що на витяжці.

— Манав я таких друзів, — пробурмотів Ревуцький. — Зранку по пиво не було кому зганяти…

Але пацани вже знову захоплено займалися своєю справою. Це були паперові літачки. Їх складали стосами, перевʼязували клаптями бинта, відмотаного з власних причандалів і ховали під ліжко. Всім трьом «льотчикам» було весело.

Чергова аптека мирно дрімала у нічній тиші. Світилася тільки лампочка над дверима із вивіскою. О другій годині ночі в маленькому приміщенні з диваном знаходилося дві аптекарки. Старша засинала, вкрита ковдрою. Молодша намертво прикипіла до приймача. Вона похитувала головою у такт музиці і посміхалася.

— Слухай, вимикай вже, га? — не розплющуючи очей, попросила старша. Але та лише зменшила звук.

Раптом серед нічного спокою жахливо загарчав мотор машини. Його було чути ще здаля. Та, що засинала, навіть розплющила очі. Обидві аптекарки мовчки перезирнулися.

Білий «Жигуль», споровши шинами порепаний асфальт, різко загальмував біля аптеки. Дебелий чоловʼяга, вискочивши з кабіни, на всіх парах рвонув догори по сходах.

— Іди швидше, бо двері висадить! — сказала старша, коли він із усієї сили залупав у зачинене віконце нічного продажу ліків, і, побачивши, що молодша злякано застигла на стільчику, побігла відчиняти сама.

Коли ж віконце розчинилося, туди увіпхалося збуджене обличчя клієнта.

— Дайте мені пʼять… Ні, десять презервативів! — кричав він, кидаючи гроші у віконце. — Швидше, будь ласка, я вас прошу! Швидше!

У аптекарки відвисла щелепа.

— В-вам що, приспічило? — затинаючись від здивування, промовила вона. — О другій годині ночі?

— Будь ласка, — скоромовкою продовжував чоловʼяга, — швидше! Я вас благаю! Тільки дайте якісних таких, еластичних і міцних, щоб літру витримували!