Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 117)

— Ага, повний завал…

— Дідька лисого вони там викопають, — зауважив капітан. — Півтори години від моменту аварії. Туди тепер хіба що з лопатами їхати. Ну, нічого. Нехай Полиняк прогуляється — йому не зашкодить. А повернеться — поїдемо провідати постраждалих.

— З тим самим результатом, — додав сержант.

У плановій операційній із піднятими поперед себе руками вже без рукавиць зʼявився Беженар, за ним ішла Ліда. Олег продовжував стояти біля столу на місці оперуючого, перекособочений, зануривши одну руку в живіт. Голоюх давно випростався і тепер відпочивав, склавши руки на операційне поле.

— Ну, де ж вона… Все. Є! — Олег нарешті витяг із черевної порожнини останню серветку і кинув у миску. — Заїхала в малий таз, а я шукаю — на очі не бачу… Ну, що там? Скінчили?

— Усе гаразд, Олег Вікторович, — підкреслено серйозно промовив Беженар.

— Я і забув про вас, — виправдовувався Олег. — Казав, що підійду, а сам забув. Проте нам тут також весело було…

— Нічого, ми впоралися. Так, Лідочко?

Практикантка лише посміхнулася під маскою і кивнула.

— І що там, була гематома?

— Була. Кубиків із пʼятдесят крові, згустки. Усе вимили. Вже везуть до реанімації. Нам як — розмиватися, чи допомагати вам?

— Та ми наче також закінчуємо, — почав був Голоюх.

— Чекай-чекай! — зупинив його Олег. — Люся, збігай-но до другої палати і поклич сюди Петра Петровича. Як та нога, цікаво…

— А у вас що? — у свою чергу поцікавився Беженар.

— Давай ще раз фурацилін — мити живіт, і відсмоктувач вмикай, — скомандував Олег медсестрі й повернувся до колеги: — У нас розриви печінки, масивні, плюс селезінка. Ну, і ще брижа у кількох місцях. Кишки цілі. Зараз дренуємо і зашиваємося. Гемодинаміка стабілізувалася.

В операційній зʼявився Щур.

— Так, доїхали до реанімації благополучно. Один є. Довго ви ще? Слухай, а медсестра ваша чергова кругом Савчука шукає. Нема його ніде.

— Як це — немає? — обурився Олег. — Я ж казав йому в палаті сидіти і дивитися за ногою.

— Немає… — розвів руками Щур.

— Чорти би його забрали, — вилаявся Олег. — Ну, це завал! Не Савчук, а біда ходяча. А Якимець що каже?

— Каже — нога сильніше болить. І пальців не чує.

— Твою ж мать… Цього нам тільки бракувало. Валентине Івановичу, ставайте до Голоюха. Тарасе, ти давай дренуй і зашивай. Я пішов дивитися Якимця.

Стягаючи рукавиці, Олег рушив до виходу, а Голоюх, обійшовши стіл, став на місце оперуючого.

— Давай, Віруню, — змучено промовив Беженар, підставляючи руку операційній сестрі, щоб «вскочити» у нову рукавицю. — Підходь, Лідо, втрьох веселіше буде.

Не приховуючи невдоволення, Олег увійшов до палати. Якимець лежав із заплющеними очима та страдницьким виразом на обличчі. Слідом у дверях зʼявилася і чергова сестра.

— Марійцю, де Савчук?!

— Не знаю… — розгублено відповіла вона. — Кудись подівся…

— Як це — подівся? Я ж казав йому сидіти тут і слідкувати!

Олег торкнувся до ноги, і обличчя його ще більше спохмурніло. Якимець помітив це.

— Що — гаплик? Ну, кажи! Чого ти замовк?

— Що тобі сказати? — інтонації Олега знову стали спокійними та стриманими. — Ішемія зростає.

— Що це таке? — заволав той. — Нормальною мовою говори!

— Це означає, — не змінюючи голосу, продовжував Олег, — що нозі твоїй не вистачає крові, яка має надходити по судині для нормальної життєдіяльності тканин.

— І що?!

— Потрібно оперуватися. Вже.

Якимець затулив руками обличчя і лежав так кілька секунд.

— Якби я міг собі уявити… коли вигадував цю ідіотську історію… Зараз у цьому довбаному, смердючому Тачанові мені дійсно відріжуть ногу! І я вже точно не зможу нікуди втекти!

— Володю… — перебив Олег.

— Більше того, — майже кричав Якимець, відриваючи руки від обличчя і кидаючи їх повздовж тіла, — це зробиш ти!

— Не психуй! — гаркнув на нього Олег. — Замовкни і не психуй.

Хірург зняв ковпака і скуйовдив волосся на голові, а потім присів на койку біля хворого.

— Гадаю, ногу твою можна врятувати. У будь-якому разі, ми спробуємо. Але гарантувати на сто відсотків, сам розумієш, важко. Операція складна, специфічна. В загальнохірургічних відділеннях не практикується. Вимагає спеціальних навичок та матеріалів. Кажу тобі все, як є. Але чекати більше не можна. Нога практично холодна. Якщо не вдасться відновити кровообіг… сам розумієш. У тебе є шанси прокинутися без ноги. Хоча, я сподіваюся на краще. І ти сподівайся.

— Ти навмисно так, — приречено промовив Якимець. — Вішаєш мені лапшу про якусь операцію, щоб мізки запарити. А як дадуть наркоз — відріжеш ногу, і все. Вона однаково неперспективна, а так легше.

— Володю, — змучено промовив Олег, із хрускотом розправляючи спину, — у тебе хвора уява. Я про це казав ще у Харкові. Повір мені, жоден лікар не відмовиться від шансу врятувати хворого, навіть якщо шанс доволі примарний.

— А він дійсно такий примарний? — тихо запитав Якимець.

— Ні, — відповів Олег. — Реальний. І ми постараємося. Зараз їдемо до операційної. Тримайся.

Він жартома тицьнув приятеля кулаком у плече, усвідомлюючи, що піднести його дух у цій ситуації навряд чи вдасться. Коли лікар вийшов, Якимець сів на койці та якийсь час дивився на власну ногу. Потім торкнувся її, відкинувся на подушку і знову закрив обличчя руками.

Нічні вулички Тачанова продовжувало замітати снігом. Найбільшими з них ще вдень пройшовся старий занедбаний бульдозер комунгоспу. Проте до ранку від його роботи не залишиться й сліду. Однією з таких вуличок пробирався, гребучи всіма чотирма колесами, великий чорний джип. Масивна, добре пристосована для цього машина не відчувала особливих труднощів. Тачанів давно спав, і по напівзаметених вуличках не було видно нікого. Та навіть якби хто й побачив зараз тут таке авто, в темряві, ще й здаля це не викликало б особливого здивування, тому що всі в районі знали джип старого Ганса.

Машина, не кваплячись, але впевнено, залишаючи у снігу глибоку колію, просувалася у напрямку центральної районної лікарні.

Увімкнений наркозний апарат діяв на операційну бригаду заспокійливо. Його ритмічні беземоційні зітхання свідчили про те, що у цьому закритому просторі під назвою «ургентна операційна» не все ще знаходиться на межі максимального напруження. Не все ще натягнуто, наче струна, що загрожує ось-ось тріснути.

Дійсно, з усіх людей, що застрягли тут, очевидно, до ранку, найкращим настроєм міг похвалитися анестезіолог. У Щура наче відкрилося друге дихання. Рухався він легко, а в жестах вгадувалося навіть натхнення. Готуючи до інтубації хворого, як усі щиро вірили, на сьогодні останнього, він почав навіть тихенько насвистувати під маскою.

Цьому, в принципі, існувало пояснення. Його праця в даному випадку була повʼязана з найменшим ризиком. На столі лежав загалом здоровий молодий чоловік, не обвішаний супутніми болячками. Тож перспектива вивести його з наркозу без пригод не викликала сумнівів, у той час, як на попередніх двох наркозах, що проводилися практично одночасно, анестезіологу довелося добряче попотіти. Накрохмалений високий ковпак Щура у прямому розумінні змок та впав на лоба і нагадував тепер головний убір усім відомого Буратіно, хіба що не був смугастим та жовтим. Тому, нарешті помітивши це, він замінив його на менш вишуканий, витягнувши заміну з операційного бікса. Новий ковпак був вимʼятий та полинялий, зате сухий і чистий.

Усі хірурги та операційна сестра також перевдяглися, розкривши останню укладку стерильного — після двох довгих операцій потрібно було хоча би піти до туалету. Голоюх із Надею та Лідою навіть встигли випити по чашці кави. Віра в даний час виявилася фактично непотрібною, оскільки оперувати збиралися однією бригадою, і могла би збиратися додому. Та на неї навалилася якась апатія, і вона мовчки всілася біля вікна в операційній та надовго замовкла.

Хірурги, на відміну від Щура, не могли похвалитися особливим оптимізмом і сиділи мовчки, склавши руки кожен перед собою у положенні, хто як звик. Воно й зрозуміло. Операція, що ось-ось мала відбутися, була вкрита мороком невідомості. Думка про те, що за спробою врятувати ногу криється небезпека втратити самого хворого, не давала спокою всім. Та найбільш стурбованим виглядав Олег. Якщо решта, думаючи про своє, спостерігали за діями анестезіологічної бригади, то він наче вимкнувся і, здавалося, взагалі не помічав, що відбувається навколо.

До реальності Олега повернув Беженар.

— Олег Вікторович, — покликав травматолог.

— Га?

— Операція нестандартна, загалом… Добре б намітити хоча б у загальному, що ми збираємося робити.

Олег розвернувся на «вертушці» так, аби бачити всіх і сказав:

— Я гадаю, однозначно, що нам потрібно йти на ревізію стегнової артерії. Пульсу на ній немає, гематома здоровезна, нога холодна. Напевно, розрив. Якщо не вдасться відновити кровотік — потрібно буде ампутувати.

— Отже, ти збираєшся знайти місце розриву і ушити? — уточнив Беженар.

— Саме так.

— А ти коли-небудь оперував у гематомі? — він пильно подивився на Олега. — Я знаю, як це — регулярно доводиться. Усі тканини просочені кровʼю, все тече, анатомії — ніякої… Сам чорт ногу зломить. Ще костомаху відшукати у таких умовах та скласти — куди не йшло. А артерію… Тим паче пошкоджену. Ти уяви: якщо там такий розрив судини, що кровообіг порушився, то щойно підійдеш до нього — почне заливати, та й порядно. Як ти виділиш це місце, не пожмакавши судину затискачами, щоб потім зашити? Подумай: якби це хоч трохи нижче на нозі було — я згоден, інша справа. Виділити артерію вище і просуватися по ній до місця пошкодження. А воно у самій пахві! Олег, ми влаштуємо таку кровотечу, що хворого втратимо. Подумай. Не встигнемо потім ампутацію зробити.