Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 115)

— Так. Усе це дуже серйозно. Ти гадаєш, ми самі перекинулися? Це… назвемо так, конкуренти. Джипом нас зрізали. Чорний, не машина — танк. Вони також за ним полюють. Ми везли вашого завгоспа, він був у нас у машині…

— Як це — везли? Навіщо?

— Не перебивай! Вони скинули нас із дороги, забрали його і поїхали. Зараз він у них заговорить, цей піонер-герой. Не сумнівайся, заговорить. Можливо, вже заговорив. І тоді вони зараз будуть тут.

— Тут?! Для чого?

— Їх потрібно випередити. У вас тут є підвал під корпусом? Якийсь підвал для цивільної оборони… Ну…

— Є… — очманіло промовив Олег. — І що?

— Ти повинен зараз піти туди…

— Та він зачинений! — зірвався Олег. — І взагалі, який підвал? Ти що, зовсім дурний? На мені дві операції висить! Двоє хворих у критичному стані!

— Це ти дурний! Зараз тут буде кодло відморозків з пушками!

— Я вже в операційній! — Олег підвівся. — Але до ментури зателефонувати встигну. Мені ще тут твоїх конкурентів бракувало… Вже йду!

— Дурень! — заволав Якимець. — Ідіот! Там більше півмільйона баксів! Яка ментура!

— Де — півмільйона? — не зрозумів Олег.

— У підвалі вашому сраному! Олежко, не варʼюй! Я зараз тобі все поясню, ти встигнеш! Він же нам усе виклав!

До палати зазирнула Люся — операційна санітарка:

— Олег Вікторович, митися! Вас кличуть. У того, з кровотечею, тиск падає.

Олег смикнувся з палати.

— Олег!!! Заче…

— Щоб ти згорів зі своїми справами, — кинув хірург через плече, розстібаючи на ходу халат. — Марійко! Чуєш мене?! Міліцію виклич! — промовляючи це, він вже зникав в операційній.

Борсаючись по саме «черево» у снігу, до хірургічного корпуса підʼїхав «подарунок президента». З нього вилізли Ліда з Савчуком і побігли до входу. Їм вже змалювали ситуацію в загальних рисах, і обоє розуміли, що час не терпить. Пробуксувавши обома мостами, УАЗ таки зсунувся з місця і поповз до відділення «швидкої».

В операційній ритмічно гудів наркозний апарат. Щур уже заінтубував хворого і закінчував останні свої маніпуляції. Голова хлопця була виголена під нуль, з рота його стирчала інтубаційна трубка. У вену переливався розчин, поруч клопоталася інша викликана анестезистка. Беженар із Лідою, вже стерильні, сиділи на підвіконні, склавши руки в рукавицях на грудях. Віра, операційна сестра, закінчувала приготування на своєму столику, вже готова підʼїхати до хворого. У кутках операційної стояли два увімкнених електрокаміни.

— Ти, головне, не переживай, — казав Беженар, — усе буде гаразд, побачиш.

— А як щось не зладиться? — пошепки запитала Ліда.

— А що може не зладитися? — перепитав він у своїй звичній манері, дуже серйозно і водночас демонструючи здивування. — Це доволі елементарна операція. Звичайно, самі ми таких не робимо, є на те нейрохірургія. Але коли викликаємо нейрохірурга з обласної, хтось із наших завжди асистує. Повір мені — нічого складного. Зараз зробимо дірку в черепі, вимиємо гематому — і все. Навіть швидше за них закінчимо, ще й підемо на живіт допомагати.

— Усе, вперед! — скомандував Щур. — Кажіть, як вам повертати хворого, і я ще туди повинен збігати.

Беженар із Лідою з обох боків підійшли до операційного столу.

Фельдшерка «швидкої», скинувши припорошене снігом пальто, вся червона, присіла до телефону, віддихуючись. В іншої, яка увійшла слідом, вона спитала:

— Ти також ще не дзвонила до міліції щодо тієї аварії?

— А коли було? Тут усе літало…

Вона зняла трубку і набрала «02».

— Алло! Доброї ночі! «Швидка» вас турбує. Так. Ми щойно з аварії приїхали.

— Не щойно, а годину тому, — відповів голос капітана Панчишина. — З хірургії нам уже дзвонили, знаємо.

— Та нам не було коли дзвонити, — виправдовувалася фельдшерка, — дві бригади хірургів звозили…

— Скажіть, що там, на місці, — невдоволено перебив її Панчишин.

— Не знаємо. Там якийсь мужик з кіньми був, він і викликав…Так, ті двоє важкі. Приблизно годину тому. Еге, ви би бачили, що тут робилося! Нам було куди дзвонити — дві бригади хірургів звозили. Повідомила фельдшер Гриценко, а хто прийняв? Так і запишу, капітан Панчишин…

І вона поклала слухавку з відчуттям, що нарешті з приводу цього випадку для неї усі клопоти скінчилися.

А у райвідділі міліції черговий — капітан Панчишин — також поклав трубку на апарат, але не відняв руки.

— Що там? — запитав сержант, увійшовши до «діжурки».

— Аварія, — відповів той, — якась іномарка з дороги злетіла, біля Держилова. Дзвоню Полинякові — нехай виїжджає. І ти готуйся. Їдемо на місце. До лікарні потім.

— Зараз Іван поїде, — відповів сержант, — його черга.

— Та мені по барабану, — промовив Панчишин, — нехай заводить.

Коли Щур перейшов до планової операційної, робота там ішла повним ходом.

— Відсмоктувач вмикай! — командував Олег. — Давай-давай… чого він так погано тягне?

— Олег, здається, звідти, з печінки кровить, — промовив Голоюх, викидаючи у миску велику серветку, просякнуту кровʼю.

— Звідки ж іще… — погодився той. — Глянь, наче кавун трісла. Надю, на круглій голці кетгут, якнайгрубший…

Вона простягла інструмент.

Узявши подану пелюшку, Голоюх уліз обома руками в живіт, який був «розкритий» згори донизу.

— Отак добре. Далі — шити і шити. У тому ж дусі.

Щур, ані слова не промовляючи, міряв тиск хворому. Результат виміру йому не сподобався. Обличчя анестезіолога стало ще більш стурбованим:

— Наталю, підключайся до другої вени. «Метелика» маєш ще одного?

— Є, зараз.

— Давай, швидше, бо мені потрібно назад, в ургентну.

— Який тиск? — запитав Олег.

— Вісімдесят на сорок. Що робите?

— Печінку шиємо, масивне пошкодження.

— Кров ще є в животі? — запитав Щур.

— Практично немає, усе відсмоктали.

— Тоді крововтрата, вважай, два літри. Он — банка під відсмоктувачем скоро повнісінька буде.

— Уже не буде, — завірив Олег. — Кровотечу зупинено.

— Я пішов, — сказав Щур. — Наталю, пильнуй хворого. Коли що — кричи.

І він вискочив до ургентної.

Гудячи мотором і перемелюючи снігову кашу, що вкривала дорогу, всіма чотирма колесами, ГАЗик райвідділу міліції просувався трасою від Тачанова до периферії. У скло ліпило так, що двірники насилу встигали змітати.

— Оце валить… — здивувався сержант, що сидів позаду. — Не памʼятаю вже, коли востаннє зима так різко бралася.

— Нормально… — зауважив Полиняк, старший лейтенант районного ДАІ, який зараз виконував обовʼязки начальника, — якраз приїдемо — все засипле. Чорти би забрали таку погоду — і місця не знайдемо.

— Зі «швидкої» казали — там мужик якийсь на санях чекатиме, — сказав другий сержант, що вів ГАЗик.

— Як же, чекатиме… — буркнув Полиняк, — робити йому нічого. Напевно, вже дома, сто грам прийняв і телевізор дивиться.