Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 107)
— Доктор, я не можу кров взяти! — несподівано заявила лаборантка. — Не тече! Усі пальці йому поколола, а воно не тече.
— Звичайно! — збагнув Олег. — Відмороження. Диви, які пальці. А ще спазм капілярів. А ще шок…
— На мочці вуха спробуй, — порадив Щур, — ну, хоча б гемоглобін визначити.
— Не тече…
— Ну, коли, де хочеш, а аналіз зроби! О Господи… Та він холодний увесь. Наталю, термометр постав.
— Уже стоїть.
— І грілки давайте сюди. З усіх боків обкладайте.
Щур знову надув грушу.
— Так і є… Пʼятдесят на нуль.
— Оце так подарунок… — пробурмотів Ілля. — Оперувати тут поки що немає кого. У такому стані не витягне.
— Години з чотири готувати доведеться, — погодився Щур.
— Двадцять шість і три, — сказала Наталя, витягши термометр.
— Скільки?!
— Двадцять шість, шановні, — вона простягла термометр.
— Хай йому грець… — здивувався Щур. — Ану давай внутрішній датчик.
— Навряд чи ми візьмемо його на ампутацію раніше вечора, — зауважив Ілля.
— Якщо взагалі візьмемо, — додав Олег.
У хворого таки зʼявилося якесь дихання, але воно було настільки поверхневим, що ледве вловлювалося оком. Простирадла на куксах ніг залишилися білими. В обидві вени капалося повним ходом. Щур нагнувся до термографа.
— Ну, що… У слуховому проході температура двадцять вісім.
— Це абзац… — пробурмотів Ілля. — А як хоч його прізвище?
— Біленький.
Марійка увійшла у відділення вся червона, збуджена, важко дихаючи. На ній були штани на кшталт спортивних, що знизу вкрилися кригою, і куртка з капюшоном, перевʼязана червоним шарфом по-дитячому. Одяг був припорошений снігом. Вона прямувала коридором невдоволена і зла.
— О! — здивувався Медвідь, зіштовхнувшись з нею, — Молодець. Мені казали — ти взагалі сьогодні до Тачанова не дістанешся.
— Правильно казали, — пробурмотіла вона, зайшовши до сестринської і впавши на тапчан.
— Чим діставалася? — запитав Ілля, зайшовши слідом за нею. — Саньми, напевно?
— На лижах! — буркнула вона, не приховуючи свого поганого настрою.
— Ну, чого ти смикаєшся? — намагався заспокоїти її Медвідь. — Я ж не винен, що ти у такій глушині живеш! От виходь заміж, переїзди до Тачанова…
— У нас уся країна — глушина, — відрубала Марія. — І ваш Тачанів також. І заміж виходити тут немає за кого — самі дебіли. І взагалі, доктор, дайте віддихатися!
— Гаразд, забираюся, — Ілля підняв обидві руки догори. — Іду. Відпочивай. Чайку зроби гарячого…
Двері за ним зачинилися.
Беженар сидів сам в ординаторській і писав історії хвороби. Телевізор працював практично без звуку. У двері постукали.
— Так!
— Можна, Валентине Івановичу?
Він навіть дещо розгубився, не очікуючи побачити того, хто зʼявився. Це була Ліда.
— Ну, й погода у вас тут… — сказала вона, наче і не було нічого, скидаючи з голови капюшон і падаючи на перший-ліпший стільчик.
— А… що, сьогодні в інституті не вчаться? — здивовано і водночас не приховуючи невдоволення, запитав він.
— Нє-а… — Ліда стягла рукавички і поклала на стіл. — Ви гляньте, як доречно цей ваш подарунок. Я дивувалася — рукавички, влітку… А вони он які…
— Чому це в інституті сьогодні не вчаться? — майже по складах запитав Беженар.
— А тому що в інституті почалися ка-ні-ку-ли, — з аналогічною інтонацією відповіла Ліда. — На місяць. Замість тих, що повинні бути у лютому. В корпусах не палять — у країні енергетична криза, може, ви чули… Ось нас і відправили. А викладачів у відпустку.
— Ну, а чому ти тут, а не вдома? — продовжував тиснути Беженар.
— Тому, що я, як і належить порядній студентці, хочу провести час із користю і покрутитися у лікарні. Неофіційним дозволом головного лікаря вже заручилася.
— На канікулах відпочивати потрібно, а не працювати, — відрубав Беженар.
— А я хочу, Валентине Івановичу, стати таким крутим травматологом, як ви. Ось! — продовжувала розважатися вона.
— Як хочеш… — пересмикнув плечима лікар. — Але я тут не керую. Питай дозволу в завідуючого.
— А вам і шкода розкрити свої «костоломські» секрети бідній студентці?
— Не шкода, — буркнув Беженар. — Але без офіційної команди не положено. Житимеш де?
— Невже ви не надасте притулку маленькій дівчинці? Самотній та замерзлій… Так? Ну, зрозуміло. Ви ж товстошкірий. Носоріг, як ви самі кажете. До речі, я в енциклопедії дивилася: вони бувають двох видів — чорні та білі. То цікаво, яким ви себе вва…
— Слухай, кінчай каламбурити, — попросив він. — Іди краще в кадри і гукни сюди Олега Вікторовича, бо його пищавка у шафі скоро лусне. А в мене вуха болять.
— Яка пищавка? — не зрозуміла вона.
— Мобільний телефон.
— А… ви що, чуєте? Я нічого не чую…
Вона підійшла до шафи, де вішали одяг хірурги, і відчинила дверцята. Апарат у кишені куртки дійсно галасував на повну.
— У носорогів слух відмінний, — відповів Беженар, — якщо ти дійсно в енциклопедії дивилася. Зір ні к чорту, а слух капітальний.
— Дійсно, — погодилася Ліда. — А чому в кадри? Він що — звільняється?
— Навряд чи він тепер звільниться, — зауважив Беженар. — Він там каву пʼє. Регулярно. А бутерброди на ніч йому просто сюди доставляють. Між іншим, цілком пристойні.
— Оце так новина! — вигукнула Ліда. — Молодець Олег Вікторович. Бачите, як чинять розумні люди! А ви не хочете, щоб вас бутербродами забезпечували…
— Носороги — вони, до того ж, нерозумні, — пояснив він, — і дуже вперті.
— Ну, це ми спробуємо виправити, — пообіцяла дівчина, зникаючи за дверима. — До речі… Сумку я у вас залишила. Ви ж, коли мене так негарно виставили, про ключ нічого не говорили…
Олег також писав історію хвороби, слухаючи одним вухом те, що говорила Ольга. Коли йому присунули чашку кави, він припинив писанину і сказав:
— Слухай, я все тягну, тягну… В тебе немає бажання нікуди не смикатися у таку погоду?
— Взагалі-то є, — погодилася вона. — Але перед сестрою незручно. Обіцяла ж…
— Іншим разом поїдемо, — запропонував він. — У такі сніги краще вдома сидіти. До того ж…
— Що?
— Та розумієш… Медвідь зібрався на вихідні їхати в справах. У його дружини молодший брат жениться. Ну, вони ж не можуть не поїхати. А Голоюха одного кидати також незручно. Раптом щось серйозне…
— Дійсно, — погодилася Ольга, — і так зле, і так… Слухай, а я таки зʼїжджу. Туди й назад. Ти мене зранку на поїзд посадиш, а ввечері зустрінеш. Давай?