Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 105)

— Алло! — голос його одразу змінився і набув якихось невпевнених та здивованих інтонацій. — Та ні, взагалі-то… З чого ви взяли? Слухайте, а він що — вам так набрид?

Знизавши плечима, Щур поклав слухавку.

— Хто це? — запитав Ілля.

— От же ж є люди! — обурився Щур. — І то без мук совісті! Ні, я розумію, він їх усіх допік, але тим не менше…

— А що таке?

— Дзвонить уже втретє зять цього Оверчука і питає, чи вже відійшов його тесть. Я кажу, що ні, а він питає: «А коли відійде?».

Ілля подивився на нього, а потім постукав себе кісточками пальців по голові:

— Тумаки! Він мав на увазі — коли від наркозу відійде! А ти йому: «Вам що, тесть набрид?». Налякав, напевно…

— Нічого подібного, — відрубав Щур. — Із наркозу виходять. А відходять лише у кращий світ.

— Буквоїд, — сказав Ілля. — Як ви тут його витримуєте?

Коли подзвонили у двері, Беженар уже знав, хто це. Відчинивши, він посунувся, пропускаючи Ліду.

Вона увійшла, цьомкнула його у щоку і почала роззуватися. Зняла один чобіт і шукала очима по підлозі тапочки, але їх ніде не було. Наче згадавши щось, він поліз на полицю до шафи і витяг її тапочки з целофанового пакета.

— А чому вони в пакеті? — запитала Ліда.

— Чесно кажучи, я гадав, що ти більше не зʼявишся, — сказав Беженар. — Поставив до шафи, щоб очі не мозолили і не нагадували.

— Цікаво, — сказала вона, пройшовши до кімнати і сівши на диван. — А чому я мала зникнути? Ми ніби й не сварилися.

Ліда виглядала спокійною та врівноваженою, але настрою гарного не було.

— Так, ми не сварилися, — погодився він, — але деякі катаклізми відбулися. Як здоровʼя твоїх батьків?

— Нічого, — відповіла вона, — нормально. Все вляглося.

— Що означає — вляглося?

— Припинили хапатися за серце, — пояснила вона.

— Ну, це вже немало. Я йду чай поставлю. Чи ти кави хочеш?

— Нічого я не хочу, — сказала Ліда, — лише посидіти та віддихатися.

— А що було наступного дня? — запитав він.

— Не наступного дня, а вже за годину, — дівчина вляглася на диван і скрутилася калачиком. — Банальний батьківський концерт.

— І що ти робила?

— Пішла до подружки, а повернулася, коли вони вже спали.

— А наступного дня?

— Нічого, що би заслуговувало на увагу, — пояснила вона. — Я так змучилася…

— Це від нервів, — сказав Беженар.

— А як розуміти твій подив із приводу мого приїзду — ти радий, чи ні?

— Звичайно, радий! — заява звучала цілком щиро. — Але…

— Що — але?

— Я багато думав.

— І що?

— Нам дійсно час зупинити це божевілля, — сказав він.

— Так? — здивувалася Ліда. — Божевілля — це те, що в нас? А я гадала, це називається іншим словом… Але тобі видніше. Ти старший, у тебе більший життєвий досвід… Тобі видніше, як це назвати.

— Лідочко, — сказав він, — помиляються люди навіть із дуже великим життєвим досвідом. Ніхто від цього не застрахований. Я також гадав, що наші відносини називаються іншим словом, але насправді це все-таки божевілля. І я би хотів, щоб ти якнайшвидше це зрозуміла. Так буде краще для тебе, повір мені.

— А ти дійсно хочеш, щоб мені було краще? — запитала вона.

— Звичайно!

— Ну, тоді це все-таки не божевілля, а те, що тобі зразу здалося.

— Я розумію, — сказав Беженар, — важко просто так, свідомо. Тим паче, коли все гаразд. Але це необхідно. Я винен, що допустив до цього. Мені й доведеться виправляти. Лідочко, життя пролітає миттєво. Не встигнеш озирнутися — воно вже позаду. Не можна його марнувати. Тому тобі доведеться. Я наполягаю.

— А можна, я побуду до ранку? — запитала вона вже іншим голосом. — Я дійсно дуже змучена і хочу спати.

— Ти що?! Як ти могла подумати? — обурився він. — Звичайно. Чому до ранку? Я просто пояснюю тобі ситуацію і хочу, щоб ти зрозуміла й зробила так, як краще. Зараз я нагодую тебе, а тоді спатимеш.

— Не хочу їсти, — сказала вона. — Побудь поруч, поки засну…

За вікном майже стемніло. Штори були відкриті, й у кімнаті розрізнялися обриси крісел, шаф та телевізора. Беженар накрив дівчину ковдрою і ліг поруч, обійнявши ззаду рукою.

Коли він прокинувся, за вікном був похмурий осінній ранок. Він лежав сам на дивані, вкритий ковдрою. У квартирі стояла тиша. Приходячи до тями і щось згадуючи, Беженар кілька хвилин лежав нерухомо, а потім підвівся і пішов на кухню. Так, він був сам. Ліда зникла. Не залишилося навіть зелених тапочок.

Прийшовши зранку на роботу, Медвідь відразу отримав сенсаційну новину від нічної зміни.

— Ілля Петрович, — сказала Оксана, — Оверчук пішов.

— Як — пішов? — Злякався Ілля. — Що… помер?!

— Та чого помер — пішов. Устав і пішов.

— Куди?!

— Не знаю… Зовсім пішов. Он, туди… — вона показала рукою через вікно. — Ми з Сонею бачили.

— Ні, ну це… — у лікаря навіть перехопило подих. — Ви що, з глузду зʼїхали? До яких пір цей дитячий садок триватиме? — мало не кричав він. — Як це пішов? Перша доба після операції! А ви де були? Чому відпустили?

— А що я зроблю? — Оксана мало не плакала. — Він Соню відштовхнув і пішов. Що я з ним зроблю?

— Ні, це якась маячня… — сказав Ілля. — У нього ж рана через весь живіт, трубки кругом стирчать… Чекай, у нього ж цистостома, сеча в банку тече!

— Він банку викинув, — сказала Оксана, — а трубку на ґудз завʼязав, щоб не текло.

— Абзац… — пробурмотів Ілля. — Стоп, так у нього ж одягу немає! Тільки труси й сорочка з білизни!

— Так він у них і пішов. Взуття теж немає. Сказав, щоб ми його кеди віддали, а я не дала. То він босий пішов.

— Ні, це кінець… Може, у нього «білочка» почалася, а ви нестямного відпустили!

— Та ні, — заперечила Оксана, — нормальний був. Жодних ознак.

— Нічого собі — нормальний… І що тепер накажете робити, га?

— Та нічого з ним не станеться, — сказала Оксана, — погуляє та вернеться. Ви ж самі всім хворим кажете, що лікарня — не вʼязниця…

— О-ой… З вами не скучиш, — сказав Ілля, повертаючись до кабінету.

Оверчук зʼявився близько четвертої. Він крокував коридором відділення цілком бадьорою ходою у якихось подертих спортивних штанях із витягнутими колінами та кедах на босу ногу. У пелені своєї натільної сорочки він ніс яблука.

Ілля так і застиг серед коридору з роззявленим ротом.