Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 61)
— Борю! — озвався Кобища до Сердюка. — Бігом туди! Кулею! Номер телефону цього…
— Хакера, — підказав Можейко.
А Сердюк із Величком уже летіли сходами донизу, лякаючи тупотінням чергового, який тихенько дрімав на пульті.
Це сталося якось саме собою. Не на публіку, адже ніякої публіки не було. Ноги розігнулися самі, відсунувши стілець, на якому сидів, а рука сама злетіла догори.
— Й-й-йес-с!!!
Напевно, так робили всі хакери, досягаючи успіху. Принаймні цієї миті Борисові так здавалося. Бліде обличчя його пашіло, очі сяяли.
— Й-йес-с!
Монітор перестав кидатися написами, і на ньому застиг останній:
Наталя стояла у дверях, розбуджена цими вигуками, і злякано дивилася, на нього. Борис хитався на ногах, проте у погляді, позі, відчувалася якась божевільна ейфорія.
— Все, — сказав він. — Справу зроблено.
Вона не відповіла нічого. Лише коротко глянула на нього і зачинила за собою двері. Опускаючись на стілець, Борис натис ПРИПИНИТИ. Робота припинялася. До тієї миті, коли вони вирішать, як вірно вчинити з тим, що мали. Миттєво вийшовши з програми, Борис вимкнув комп’ютер. У цьому захопленні він і так зробив це на кілька секунд пізніше. А можливо, й хвилин. Він не очікував, що за спиною з’явиться Наталя. І це затримало його. Потрібно було тихіше кричати. Нічого. Вони там однаково нічого не встигнуть.
Він вимкнув мобільний телефон. Вимкнув повністю, перервавши його живлення й загасивши табло. Усе. Зажеріться. Тепер шляхів до нього не існує. А в комп’ютері, який зараз спить, чаїться таке, що робить його без перебільшення таким собі центром території розміром з Україну разом із Бельгією, а може, й більшої. Борис не знав, як назвав це диво покійний Олег Маліцький, перед тим як продати йому, тому й не міг оцінити, що той наче у воду дивився, хоч і був далекий від передбачення, що ця машина дійсно може стати чиїмось Армагеддоном.
Хвилини тяглися довго, і ось нарешті телефон у комп’ютерній задзвонив. Капітан Віктор Можейко, зірвавши трубку, без зайвих слів почав водити ручкою, з-під якої на папері народжувався доволі довгий номер із одинадцяти цифр. Воно й не дивно, адже вихід Хакера в інтернет здійснювався через мобільний телефон.
Кобища прочитав номер уголос і простяг трубку Міщунові. Це знову був той самий номер. Той, із якого телефонував невідомий, що назвався Хакером, і про це навіть тепер знав лише майор. Той самий, що фігурував у більш ніж дивному оголошенні в інтернеті. От тепер закрутиться… І Кобища відчув, що не встигає. А Міщун уже набирав номер на своєму мобільному. До операції готувалися і, знаючи, про що йтиметься, направили відповідних людей до обласного вузла телефонної мережі та на ретранслятор мобільного зв’язку. Начальники цих установ були попереджені працівниками СБУ, їм пред’явили відповідні санкції, і тепер не існувало ніяких перепон для миттєвого визначення їхніх абонентів.
Усі завмерли, коли підполковник коротко перемовлявся з колегами, що чергували там.
— Так, — нарешті сказав він, — абонент, якому належить номер, знаходиться орієнтовно в Нововасилівському мікрорайоні — зв’язувався через Нововасилівський ретранслятор. Телефон щойно вимкнув. Так що застосовувати ще якісь пошукові методи не вдасться. Зараз дадуть його дзвінки…
«Зараз дадуть… І один із них той, що він, Кобища, свого часу приховав…»
— Так… Останній вихідний дзвінок… Ось який номер… Зараз встановлять абонента.
— Не треба, — сказав Кобища, — це наш черговий. Внизу.
— Не слабо, — прокоментував Міщун. — Бігом униз — роздруківку дзвінків за… — Він назвав число.
Що ж, далі буде видно, як поводитися. А поки що майор лише кинув Міщунові:
— А вхідні?
— Так, вхідні дзвінки… Зараз… — Той продовжував тримати трубку біля вуха. Останній, прийнятий учора, номер міської телефонної мережі. Встановлюють абонента. Зараз…
Це сталося швидко.
— Білоденичі, маслозавод, — сказав есбеушник. І додав: — Бухгалтерія.
— У бухгалтерії такого підприємства, навіть якщо заводик невеличкий, повинно бути зо три-чотири комп’ютери та електронна скринька, тобто вихід на інтернет, — промовив Ігор, відірвавшись від монітора.
Тиша запала на кілька секунд.
— Ми туди, — смикнувся Кобища. — Вітю, спецназ, опергрупа — бігом, усі на виїзд.
До маслозаводу в Білоденичах було вісімдесят кілометрів, враховуючи й частину міста, яку належало здолати на шляху від управління. Скільки потрібно буде часу, щоб дістатися туди? Хлопці в камуфляжах уже вантажилися у РАФ, а опергрупу на чолі з Кобищею та Можейком чекали «Нива» та «дев’ятка».
Комп’ютерна спорожніла, біля моніторів залишилися самі програмісти, обговорюючи зрозумілою лише їм мовою деталі історії, як двоє наших хакерів зламали крутий європейський банк.
Міщун зім’яв у пальцях пачку «Бонда», дістав останню сигарету. На обличчі його застигла розчарована гримаса. Він не вірив, що той, хто прокрутив таку справу, чекатиме на місці ще цілу годину.
Випивши ще одну чашку кави, після якої, він був упевнений, до ранку заснути не вдасться, Борис пройшовся по кімнаті. Обличчя помалу переставало пашіти. Завтра. Відсипатиметься він завтра. Нехай на це піде навіть цілий день. А все буде завершено сьогодні. Зараз. Щойно подасть звістку Щорс. Цей новоявлений комп’ютерний геній. Що там Кевін Мітнік! Борис відчув захоплення його роботою, усвідомленням того, що їм обом вдалося зробити. І нехай основна роль у цьому була не його, чорта з два зміг би таке зробити цей нервовий, неврівноважений, хоч і геніальний Толя, якби не його, Борисова, настирливість, цілеспрямованість і рішучість. І хай там що, він мав підстави бути задоволеним собою.
Минуло майже двадцять хвилин з моменту, коли Борис усе згорнув. Толя мав телефонувати за півгодини, адже насамперед мусив навести лад у комп’ютерній системі заводу.
Взявши інший, учора куплений телефон, він почав сам набирати бухгалтерію маслозаводу. Схотілося зайвий раз переконатися, чи не переплутав карти, аби не підставити Щорса. І раптом, усередині все похололо від здогаду. Кілька днів тому, купуючи в Харкові квартиру для Наталі, Борис говорив зі Щорсом по телефону. З того самого номера, через який він щойно виходив у інтернет! Щоправда, тоді він ще не був «забороненим». Але що з того? Такий дзвінок уже відбувся! Сам Толик і казав про те, що мобілка у Білоденичах «не тягне», отже, телефонував з міського телефону. Тепер із цим нічого не можна зробити! Як Толик міг забути про таке? Як цей факт міг начисто вилетіти з їхніх голів? О Боже… Якщо Бориса вирахували в інтернеті протягом тієї хвилини, коли він з’єднувався з невидимкою, то, очевидно, комусь уже відома адреса, де переховується Щорс…
Перед очима попливло. А минуло вже тридцять п’ять хвилин після закінчення їхньої роботи. О Боже… Недаремно Щорс казав, що всі хакери, в тому числі й Мітнік, ловилися на якихось дурних, незграбних проколах. Ось і його прокол!
Тремтячими пальцями він набрав номер бухгалтерії. Не з’єднує. Ще раз… Ще… Нарешті пішов виклик. Борис відчував, як шалено калатає серце в очікуванні отого характерного звуку, коли беруть трубку на тому кінці. Ну! Давай!
Нарешті «рипнуло», і він почув:
— Алло! Слухаю, говоріть.
Усе наче обірвалося й полетіло в безодню.
Це був не Толя. Голос, який відповів, Борис упізнав би по будь-якому телефону.
Коли «дев’ятка», на якій їхали Кобища з Можейком, різко загальмувала біля прохідної Білоденичівського маслозаводу, «Нива» вже світила фарами, наздоганяючи її. Десь позаду був і РАФ. Вони не чекали нікого. Витягаючи на ходу посвідчення з внутрішньої кишені, майор заходив у маленьку будівлю прохідної з освітленими вікнами. Ноги спинилися самі. Охоронець у плямистій уніформі лежав, підібгавши ноги. З-під нього розплився струмок темної крові. Другий охоронець сидів під стіною, явно зіпертий на неї кимось, також мертвий.
Опергрупа та загін спецназу, перебігаючи, розсіювалися по освітленій території заводу, ось перші з них заскочили всередину. П’ятнадцятеро — це не надто багато, щоб охопити таку площу з усіма закамарками, але вони знали, що роблять. Майор залишився на прохідній сам. Усім нутром Кобища відчував, що зараз тут уже не знайдуть нікого. Вони завжди, постійно спізнювалися в цій справі, хоча й робили все можливе, діяли максимально швидко. Хакер випереджав їх завжди. Він завжди мислив на кілька кроків уперед. Хоча воно й не дивно. Якщо його мізки здатні були перемагати потужні комп’ютерні системи, то куди їм…
Хлопців постріляли зовсім недавно. Напевне, вже після того, як скінчилися перегони в інтернеті. Певна річ, не чотири-п’ять годин тому. Усе це, звісно, вони ще з’ясують. Скільки осіб тут було, в який час і з чого стріляли… Усе це справа техніки. Але не вірив зараз Кобища в те, що цього разу вдасться докопатися до суті.
Коли він увійшов до бухгалтерії, нічна зміна вже не працювала, а сиділа по кутках цехів, здивовано та перелякано вирячившись на спецназ. У бухгалтерії все було перекинуто догори дном. Ніяких комп’ютерів. Точніше, від комп’ютерів залишилися тільки монітори та клавіатура. Системні ж блоки ті, хто тут щойно побував, забрали з собою. Розкидані тумбочки, витягнуті шухляди столів. Зламані двері всіх приміщень адміністративної частини. Те саме в кабінеті головного бухгалтера. Про те, що тут відбувалося, нічна зміна не мала анінайменшого уявлення. Можейко вже викликав бригаду експертів.