Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 60)

Щорс гарантував повну безпеку. До того ж він не знав їхнього з Наталею місця перебування. Тому навіть взятий тими чи іншими під час роботи не зміг би його виказати. Комп’ютер, з якого Щорс збирався ламати банк, не мав зв’язку з телефонною точкою їхньої квартири, тому вирахувати адресу таким шляхом було неможливо. Повертаючись після зустрічі зі Щорсом, Борис ризикнув ще раз і, зайшовши до якогось магазину, купив інший телефон та стартовий пакет. Через нього вони й здійснили віддалений доступ між їхніми комп’ютерами. І нарешті, сама операція, коли комп’ютер Бориса повинен був працювати в інтернеті, мала тривати лише кілька хвилин. А за такий короткий термін вирахувати місце знаходження мобільного телефону у мільйонному місті нереально.

Наталя давно спала. Борис зварив кави й глянув на годинник. До початку операції залишалося менше години. Ще трохи. Він чомусь мимоволі затримався перед дзеркалом у коридорі. Очі позападали, і навколо них утворилися темні кола. Він давно не дивився на себе і зараз здивувався, що так схуд останнім часом. Навіть не схуд — змарнів. Ще більше проступили вилиці. Але очі світилися.

Останніх півтори доби Борис відчував те, до чого йшов уже давно і свідомо, не надто сподіваючись, щоправда, на досягнення бажаного ефекту. Він відчув задоволення від здійсненого. Навіть не так. Не від здійсненого. Йому таки вдасться гідно завершити свої зусилля, щоб потім, як казав забутий уже недавній класик, «не было обидно и больно за бесцельно прожитые годы…» чи як там… Щось таке. Але це вже лірика. Зовсім не потрібна, коли мусиш спромогтися на ще один відчайдушний крок, зробити останнє зусилля.

Він зазирнув наостанок до спальні, де скрутилася калачиком на ліжку Наталя. Вона заснула, не роздягаючись, лише натягла на себе простирадло. І сон її зовні виглядав безтурботним. Вона була в цій історії непотрібною, зайвою ланкою. Ні, не так. Тим, що, з одного боку, підсолодило її, а з другого — залишило, ні, ще залишить гіркоту назавжди.

Тихо зачинивши двері, він сів за комп’ютер. На моніторі його продовжувало висвічуватися:

Це означало, що там, у Білоденичах, його несподіваний напарник зараз вів нерівну боротьбу з супротивниками у нетрях комп’ютерних мереж, торуючи шлях для нього. Шлях для вірного удару.

В обласному управлінні внутрішніх справ цієї пізньої, а швидше вже ранньої години вирувало життя, точилася робота, докладалися неабиякі зусилля. Точніше, це відбувалося лише на одному з поверхів — на п’ятому. Двері були весь час прочинені. До комп’ютерної входили та виходили нові люди, несучи повідомлення, документуючи на папері те, що відбувалося зараз в іншому світі. А там працювали лише обрані.

Карпович помітно пожвавився і навіть повеселішав. У нього вже не було того зацькованого погляду, що скакав, не знаючи, куди подітися. Ні, він і зараз не виглядав героєм, але в нього знову з’явився інтерес, Птеродактиль повернув собі здатність виконувати звичну роботу. Навіть був захоплений нею. Відтепер справу паралельно курувало ще одне відомство — СБУ. Це сталося після нічного неофіційного дзвінка Кобищі до людини з цього відомства, якій він довіряв. Окресливши ситуацію і виклавши підозри, майор заручився підтримкою на той випадок, якщо іржа корупції справді вразила слідство. У комп’ютерній було двоє працівників СБУ — підполковник Міщун, якого Кобища знав особисто, і якийсь молодий капітан. У курс справи входили всі разом. Тут же був і Панасюк. Вигляд начальника тепер був по-справжньому стурбований і красномовно свідчив про те, що ця людина зараз намагається вирішити для себе, що робити далі. У комп’ютерній він був просто спостерігачем. Есбеушники, щоправда, також не надто втручалися у процес, віддаючи цю прерогативу майорові, який вів справу з першого дня.

Поруч із Карповичем працювало ще двоє програмістів — обидва з СБУ. Очевидно, це й було причиною піднесення настрою Птеродактиля, адже він автоматично переставав бути основним, єдиним компетентним «комп’ютерним» свідком того, що відбувалося. Головним у цій справі було призначено новоприбулого — Ігоря, головного програміста цього шановного відомства, проте відчувалося, що він у вирішенні питань автоматично віддає пріоритет Карповичу, очевидно, відчуваючи його перевагу, і це за умови, що навіть не підозрює, що новоявлений хакер, який сидить поруч, кілька днів тому зламав усю його систему і гуляв там, де хотів. Що б він сказав, якби дізнався про це?

Усіх викликали дві години тому, коли Хакер знову виявив себе, намагаючись увійти в комп’ютерну мережу банку «Трансєвроінвест». Упродовж двох годин його намагалися відстежити — марнісінько. Провайдери й гадки не мали, що за їхньою допомогою вже кілька місяців намагаються зламати один із найвідоміших у світі банків.

Та бельгійські інженери із захисту інформації також не спали й невтомно ставили перепони на його шляху. Уся система відразу припиняла працювати, і невтомний трудівник, побившись кілька хвилин «головою об стіну», припиняв спроби. Ще кілька хвилин система розблоковувалася, адже банк повинен працювати, і тоді він починав знову. Через новий сервер, яких по світі було розкидано безліч.

— Щоб я здох, — сказав якось Ігор, — якщо це він і валив усіх з «Беретти».

На запитальний погляд Кобищі він же й пояснив:

— Як на мене, неможливо бути однаковим віртуозом у таких кардинально протилежних речах. Це вже фантастика. Хоч у кіно показуй…

— Що там — без варіантів? — запитав Міщун.

— Без варіантів, — зітхнув Карпович. — Вислизає.

— Та воно все одно нічого не дасть, — додав Ігор, — навіть якщо й накриємо його отой найперший сервер, через який він плутає сліди. Він туди також по-піратськи вдерся. Там не знають ніяких його координат…

— І що — ніякої перспективи? — запитав майор.

— Практично, — відповів Ігор. — Хіба що…

— Що ж ми зовсім безсилі? — обурився есбеушник.

— Хакер… — пояснив Карпович. — Їх роками ловлять.

Кобища дістав сигарету, хоч під стелею і так уже висіла хмара.

Панасюк міряв кроками кімнату й сопів, не промовляючи ні слова. Спочатку він ще кидав якісь репліки, а тепер зовсім замовк.

Усі вони, здавалося, чекали лише одного — коли цей комп’ютерний зухвалець припинить спроби й дасть їм можливість розійтися по домівках.

Ситуація змінилася несподівано.

— Глянь, — вигукнув Карпович, — не спи, з’явився ще один гість! Відстежуємо!

Усі скупчилися біля комп’ютерів, втупились у монітори, хоча все одно нічого не розуміли.

— Засік?

— Є, визначаємо.

— Бляха… Він увійшов!

— Ще ні. Але вони не можуть блокувати!

— Нічого подібного. Система заблокована, а він уже там. Він входить. Бачиш, частина мережі не блокується. Все, гайки! Вони не можуть її вирубати!

— Зараз повністю вирубляться. Усе знеструмлять. У них нема іншого виходу — інакше кранти.

— Нічого не дасть. Вони вже робили це. Я зрозумів. Там вірус, — сказав Карпович. — Шановні, там вірус! Він входить у програму свого вірусу, інстальованого туди давно. Очевидно, вони навчилися якось блокувати вхід, і він довгий час не міг увійти туди, а зараз… Глянь!

— Усе, їм гаплик… — звісно, Ігор промовив інше слово, яке точніше відображало міру катастрофи у комп’ютерній мережі банку.

— Що? Поясніть щось! — не втримався Кобища.

Але всі троє хлопців бігали пальцями по клавіатурі й не звертали на вищі чини ніякої уваги.

Панасюк також проштовхався до екрана й тепер їв очима незрозумілі таблиці та символи, дихаючи в потилицю Карповичу.

— Є, — сказав Ігор. — Гадом буду, є! Але він, сука, вже скінчив.

— Нічого, — сказав Карпович. — Звідки він?

— Зараз…

— Що відбувається? — насів на них тепер уже Міщун.

— Усе дуже просто, — пояснив Карпович. — Той, хто бомбив мережу, робив відволікаючий маневр для банківських систем захисту. А коли настав сприятливий момент, увійшов паралельно з іншого комп’ютера. Я, наприклад, ще не повністю усвідомив у деталях цей механізм, але сто відсотків, увійшли в мережу з іншої машини. Або він же, маючи поруч із собою другий, окремо під’єднаний комп’ютер, або хтось інший — напарник. І йому це вдалося. У банку взагалі, коли це зрозуміли, вирубили всю систему, напевно, навіть знеструмили. Уявляєте, які це збитки? Але це нічого не дало. Це вірус. Він несе на собі всю інформацію банківської мережі. Тепер вважайте, Хакер має у розпорядженні матрицю всієї їхньої системи! Вони можуть навіть молотками все порозбивати — пізно. Їм кранти. Все. Вважайте, цього банку більше не існує.

— Тільки не розумію, — додав Ігор, — чому він увійшов і наче зник? Було видно, що увійшов, а потім…

— Якийсь новий вірус, — знизав плечима Карпович. — Інших пояснень немає. Він не визначається нічим.

— А другий! Спільник його! — несподівано вигукнув Міщун. — Ти кажеш, через інший комп’ютер! А простежити?

— Що ми й робимо. Встигли засікти, — сказав Карпович. — Він уже не працює, але принаймні один сервер встановимо. Зараз…

На якусь хвилину запанувала тиша, а потім Ігор спантеличено промовив:

— Йо-ма-йо… Він же тут!

— Де тут?!

— Вхід через наш сервер! Офіційно! Бі-джей Інтернет Провайд! Це ж у нашому місті! Наш провайдер! Напарник входив у мережу через… На сервері є його дані — принаймні номер телефону!

— Де той сервер? — кричав Кобища.

— Ось, — Карпович уже вивів на екран дані про провайдера, — Вовчинецька, двадцять шість. Бі-джей Інтернет Провайд.