Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 5)

Гарно чи погано, але щось таки вимальовувалося. Застрелили людину, квартира якої, як виявилося, мала потаємні схованки і дорогий антикваріат. Якої ще причини потрібно, якого мотиву? Вбивця міг бути ким завгодно, лише не схибленим маніяком.

— Що з фотороботом хлопця, який товк у двері?

— Очевидно, нічого нового, — відповів Можейко. — Я на Сердюка переклав. Якби хто впізнав, він би зателефонував.

Майор запалив і простяг сигарети колезі, витягаючи зі столу попільничку.

— Значить так, — сказав він. — Будемо розробляти версію вбивства з метою пограбування. Якщо ти правий, Ромазана замочили з однією метою: знайти те, що забрали. Про наявність цінностей у помешканні не знав ніхто, крім убивці. Якщо б він знав, де шукати оте, поки що нам невідоме, то, мови нема, не йшов би на мокруху. Він заліз би до квартири і взяв, коли господаря не було. Те, що він натрапив на загиблого випадково, гадаючи, що його нема вдома, я також відкидаю.

Капітан лише кивнув на знак згоди.

— Далі. Серед цінностей, які ти там познаходив, були великі за розмірами речі. Січеш, куди я хилю? Щоб забрати, припустимо, піаніно, можна було сміливо вломлюватися за відсутності господаря й бути впевненим, що знайдеш. Картину також можна було знайти і не йти на мокре… Гадаю, те, що його цікавило, знайти самому важко, навіть дуже важко. Отже, всадивши жертві кулю в живіт, злочинець витяг відомості про схованку, забрав те, що хотів, і зник, замкнувши за собою двері. Коли цінність опинилася у нього в руках, Ромазан уже міг бути мертвий, і добивати його просто не довелося. Можливо, навіть імовірніше, загиблий виказав схованку до пострілу, і його вбили все-таки, щоб не впізнав потім. Відносно того, що він забрав… Ну, де воно було, гадаю, ми зараз не знайдемо. Не обов’язково у тій схованці під плінтусом, хоча й цілком можливо.

Кобища глянув на помічника і запитав:

— Ідеї є які-небудь?

— Ідеї — ваша парафія, — скромно зауважив той. — Наше виконання.

Це була його стандартна фраза на той випадок, коли ідей не було ніяких.

— Гаразд, — сказав Кобища. — Тоді розкручуй антикваріат. Більше зараз однаково нема за що зачепитися. Хіба що якась із експертиз ще щось підкине. Так що крути цей напрямок. Що це за речі, чи не фігурують у якомусь криміналі й таке інше. Ну, ти сам знаєш. Паралельно з цим промацай добре організацію, де працював загиблий. Адже остаточно він вийшов на пенсію лише півроку тому.

Покрутися там, опитай його колег, особливо тих, із ким він довго працював. Попрацюй ще з родичами та сусідами, вже конкретно у цьому напрямку. Маєш у своєму розпорядженні Величка і Сердюка. Сподіваюся, випрошу ще когось нам на підмогу. Сам також підключуся.

Можейко, не прощаючись, залишив кабінет, а майор увімкнув електрочайник і замислився. Справа була складна, проте рухалася. От тільки куди?

Пістолет системи «Беретта» з глушником — це виглядало професійно. Невідомий знав те, чого не знав ніхто, точно вийшов на ціль і швидко досяг мети, заволодівши чимось надзвичайно цінним. Це також свідчило про те, що діяв профі. Те, що він досяг свого, не викликало сумнівів. Якби до настання смерті господаря помешкання він не отримав того, що шукав, у квартирі все було б перекинуто догори дном. Ні, він таки домігся свого, інакше бути не могло.

Але інші факти свідчили про зворотне. Убивця не покинув зброю. Це не те що одним махом перекреслювало припущення щодо його професіоналізму, але викликало сумніви. Чому? Мав ще раз скористатися? Або… Кудись, точніше, комусь підкинути? Тоді невдовзі про це стане відомо. Дав би Бог… А якщо ні? Тоді це дилетант. А звідки в дилетанта «Беретта» з глушником? Такого слідчий не пам’ятав за всю свою багаторічну практику.

Нарешті, зрозумівши, що час уже зробити перерву, він зібрався і поїхав у район Старого мосту, аби ще раз оглянути квартиру на першому поверсі. Там, у помешканні загиблого, могло залишитися щось дрібне і на перший погляд не суттєве.

III. Детектив

Це місце вважалося одним із найкращих у всьому місті. По правий бік вулиці відразу за огорожею починалася базарна площа. Навпроти — платна автостоянка. На стоянку їх не пускали, зате по правий бік біля тротуару завжди паркувалася купа машин, чиї власники йшли базарувати. Вони так само платили за паркування, але до їхніх машин був доступ.

Ціла команда хлопчаків із пластмасовими відрами та губками чергувала тут від рання до смеркання. Щойно припарковувалася нова машина, на водія відразу ж насідали представники малолітньої команди з пропозиціями помити машину.

Старенький білий вольво припаркувався на вільному місці. Збирач платні з лейблом на безрукавці відійшов від машини, але водій не пішов на базар, так і залишився сидіти у кабіні авто, лише трохи прочинив дверцята — день стояв спекотний.

— Помити машину? — без будь-якого вступу та особливої надії запитав хлопчик, підійшовши під саме вікно.

— Скільки?

— Дві гривні.

— Мий! — дозволив водій.

Хлопець прожогом побіг по відро та напарника. Вони натхненно терли губками, час від часу вмочаючи їх у відра з водою, миючи кожен свій бік машини.

— І скільки ти так можеш заробити? — запитав власник авто.

— Коли скільки…

Напевно, це була комерційна таємниця.

— Ну, хоч десятку за день маєш?

— Часом буває…

— Ну, це не гроші, щоб у таку спеку карячитися…

Водій вольво до чогось хилив.

— Якщо хочеш дійсно заробити, пропоную роботу, навіть легшу, ніж ця. І не тільки для тебе, а для всієї команди.

Хлопець глянув недовірливо.

— Ви ще за цю не заплатили.

Незнайомець дістав із кишені і простяг йому десять гривень.

— Здачі не потрібно, — сказав він. — Якщо хочете говорити про роботу, позбирай усіх. Скільки вас є?

Він біг до інших так, що ті подумали, що сталося щось страшне. Вони перекинулися кількома словами, і вся команда зібралася біля недомитого білого авто.

— Завдання таке, — сказав водій. — Тут недалеко в центрі міста в одному будинку помер чоловік. Завтра зранку його ховатимуть. На похорон прийдуть люди. Ваше завдання прослідкувати, хто з них куди поїде після похорону. Кожен із вас вибирає собі одного і слідкує за ним. Тільки коли він або вона прийде додому, ви записуєте адресу і повертаєтеся сюди. Тут ми зустрічаємося. Зараз я вам дам по п’ятнадцять гривень. Після виконання роботи кожен отримає по двадцять. Один із вас, той, хто знайде потрібну адресу, отримає приз — п’ятдесят гривень. Ну що, беретеся за роботу?

Хлопчаки стояли і нерішуче мовчали. Напевно, вони залюбки взялися б, але похорон і кладовище — не найприємніші речі — стримували їх.

— Ну, як хочете, — зауважив водій вольво, — кажіть, так чи ні. Якщо ні, то я поїду інших шукати.

Хлопці тихо пошепотілися, і один, найстарший з вигляду, спитав:

— А нащо це вам?

— Я веду приватне розслідування. Мені платять родичі померлого, я плачу вам, оскільки без вашої допомоги не впораюся.

— А ви що — приватний детектив? — знову запитав найстарший.

— Можна сказати й так.

— А покажіть документ!

Водій тільки засміявся.

— Ну я ж не питаю у вас документ, який дозволяє вам мити тут машини! Хлопці, ви або згодні, або відмовляєтеся, тоді я їду звідси, бо не маю часу.

Вони перезирнулися і згодились, пообіцявши привести ще й інших членів свого «підприємства». Зустріч було призначено біля головного входу на кладовище.

Наступного дня біля центральних воріт кладовища можна було побачити групу школярів з вихователем. Діти тримали в руках по кілька жовтих квіток.

Білого вольво старої моделі поруч не було. Проте його водій, стоячи серед хлопців, про щось розмовляв з ними.

— Отже, зробимо так, — повчав він. — Будете слідкувати за тими, які діставатимуться до центру. Тільки не гомоніть, спокійно, щоб на вас не звертали уваги. Зараз почнеться. Якщо хтось сяде тут на таксі, то за ними поїду я сам. Той, хто за ними повинен слідкувати, поїде зі мною.

— Я маю велосипед, гоночний! — несподівано заявив найстарший. — Я на ньому приїхав. По вулицях за будь-якою машиною встигаю!

— Нехай буде, — погодився детектив. — Розумно.

— Але… — хлопець був не промах, — це вийде дорожче.

— Нехай, — знову погодився той. — Зустрічаємося на вашій автостоянці.

«Вихователь» залишив дітей і підійшов до продавців квітів, що розташувалися просто на тротуарі, ближче до гурту людей, який його так цікавив. Ставши до них обличчям і вибираючи квіти, він намагався роздивитися і запам’ятати кожного. Купивши невеликий букетик, він знову повернувся до хлопців.

До центральних воріт над’їхав зеленкуватий ПАЗик із чорною смугою вздовж борту. На ньому і привезли з моргу судмедекспертизи тіло загиблого Ромазана Володимира Павловича.

IV. Мент (продовження)

Він знав, що цей день буде клопітним. Відбувши нараду в начальника, майор Олексій Кобища поїхав на кладовище. Цю ділянку роботи він вирішив не довіряти нікому, хоч особливих надій на неї не покладав. З собою він покликав лейтенанта Величка, який досі постійно працював з Можейком і знав у обличчя сусідів, родичів та співробітників загиблого. Саме він зараз і пояснював шефові, хто є хто в невеличкій групі людей, що зібралися перед центральними ворітьми в очікуванні процесії.

Хоча, власне, людей тут вистачало: кілька інших груп, купа дітей… Схоже, ховати сьогодні збиралися не тільки Ромазана, який поплатився життям за власні скарби, назбирані невідомо як. Цей факт щойно було остаточно доведено. Володимир Павлович Ромазан все життя був дрібним службовцем на мізерній зарплатні, не маючи ніякого спадку від батьків — працівників освіти, вихідців з пролетаріату, ніколи легально не цікавився антикваріатом і не мав стороннього доходу, про який було б комусь відомо, однак являв собою цілковиту загадку. Пояснити, звідки в його квартирі взялися такі цінності, важче, ніж довести біном Ньютона. Думки про це плюс немилосердне сонце весь час відволікали майора від розглядання тих, хто прийшов провести колишнього власника загадкового скарбу в останню путь. Вони достояли до закінчення церемонії, але нічого такого, що допомогло б зрушити справу, не почули й не побачили.