Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 4)

Друге «вливання» вже пізно ввечері зробив судмедексперт Георгій Зав’ялов. Він телефонував, щойно розпрощавшись із експертом Андрієм Приходьком, і висловлене ним припущення можна було вважати думкою обох. Смерть громадянина Ромазана Володимира Павловича настала орієнтовно чотири дні тому від вогнепального поранення в живіт, яке спричинило розрив однієї з гілок черевного відділу аорти і внутрішньочеревну кровотечу. Кулю, знайдену в тілі, було випущено з пістолета тридцять восьмого калібру. За попередніми даними, пістолет був обладнаний глушником. Це питання зараз вивчали балістики.

Наближалася ніч, і за інших обставин Кобища обов’язково б пожалкував, що не має змоги вийти на балкон, запалити сигарету й подумати. Зараз такого жалю не було, і це пояснювалося недавнім виходом з відпустки — ще не змучений, свіжий, не забитий нарадами, головним болем та вказівками згори. Балкон буде післязавтра. І тоді все розкладеться по поличках, з’являться перші висновки. А поки що він запалив у дворі цього чимось симпатичного старого будинку. Схожого на той, у якому минуло його власне дитинство, нехай навіть в іншому місті. Справа поступово починала затягувати. Вбивство справді виглядало нестандартно, нові цікаві обставини відкривалися одна за одною.

Новий день приніс чергові відкриття. Після наради в начальника Зав’ялов та Приходько завалили слідчого подробицями. Першим почав експерт.

Постріл дійсно було зроблено з пістолета, обладнаного глушником, про що свідчили сліди абразиву на кулі. Сама куля приплюснулася від удару до поперекового хребця загиблого, проте це не завадило встановити зброю. «Беретта» тридцять восьмого калібру. Кобища при цьому повідомленні лише зітхнув і здивовано похитав головою. Стріляли з відстані двох — двох із половиною метрів. У момент пострілу дуло пістолета було на одному рівні з вхідним отвором, тобто вбивця не піднімав зброю, а стріляв з нижнього положення, практично не цілячись.

Потік «приємної» інформації продовжив дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Виявилося, що, крім кулі в череві жертви, невідомий не залишив у квартирі практично жодних слідів. Усі відбитки пальців, знайдені в помешканні вбитого, належали виключно йому самому — всі до одного.

Деякі з купюр, розкиданих по підлозі, були зовсім нові. На одній із них знайдено відбиток великого пальця господаря і часточки поту, який зараз ідентифікували із загиблим. Те саме стосувалося і теки.

— Що з фортепіано? — запитав Кобища.

Довелося знову підключитися Андрієві Приходьку.

— На зовнішніх поверхнях інструмента, як і на його клавішах, приблизно однаковий шар пилюки. Грубший шар із наявністю в основному дрібнодисперсних компонентів під кришкою лише на тих місцях, які знаходяться поблизу щілин. Причому той дрібний пил вкритий зверху грубодисперсним — таким самим, як і на зовнішніх поверхнях та меблях. Це дозволяє зробити висновок, що інструмент довго не відкривали, але витирали ззовні регулярно. А відкрили кришку приблизно днів чотири тому. Верхньої кришки, там, де доступ до струн, взагалі ніхто не чіпав. Відбитки пальців обох рук загиблого знайдено на кришці інструмента лише в двох місцях. Павлюк он виправить мене, якщо не так.

Дактилоскопіст лише кивнув на знак цілковитої згоди.

— Так от, на кришці один раз зафіксувалися відбитки пальців обох рук загиблого. На клавішах «мі» та «фа» четвертої октави відбитки другого та третього пальців його ж. Інших відбитків немає. Отже, загиблий незадовго до смерті відкрив кришку фортепіано обома руками і єдиний раз торкнувся клавішів пальцями лівої руки.

Кобища мовчав, запустивши пальці однієї руки у волосся, й напружено перетравлював інформацію. А експерт вів далі:

— Капелюх загиблого, знайдений у кінці коридору, далеко від місця загибелі, зім’ятий і забруднений ґрунтом. Часточки аналогічного ґрунту було знайдено на сидінні стільця, що стояв перед трупом. Серед елементів ґрунту з капелюха загиблого та стільця знайдено такі, що відсутні на черевиках загиблого. Вбивця міг наступити на капелюха або відфутболити його черевиком. На жаль, відбитки підошви на сидінні стільця розрізнити не вдалося. Ну, що ще? Хіба те, що тіло після вбивства не рухали з місця. Так? Ти згоден, док?

Судмедексперт Георгій Зав’ялов знизав плечима і промовив:

— Можливо.

На ньому і зупинився тепер запитливий погляд слідчого.

— Ну, що я можу додати? — замислився той. — Результати розтину в протоколі. Усе прочитаєте. На словах хотів би зауважити, що смерть настала не одразу, точніше, не миттєво. Діаметр ураженої кровоносної судини, кількість крові в черевній порожнині, характер патологічних змін в інших органах дозволяють із упевненістю судити про те, що потерпілий залишався жити після пострілу близько десяти — п’ятнадцяти… ну, скажімо так, до двадцяти хвилин. Інакше кажучи, протягом цього відрізку часу наростала крововтрата, яка і призвела до смерті. Ніяких слідів боротьби на трупі не виявлено. Ніяких інших ушкоджень, окрім дірки в животі і надламаної та надірваної нігтьової пластинки третього пальця правої кисті. Надрив свіжий, очевидно, потерпілий відривав плінтус від підлоги пальцями. Там же не було інструментів?

— Не було, — підтвердив капітан Можейко.

— А на плінтусі — слідів гострих предметів, — додав головний експерт Приходько.

Зав’ялов обвів поглядом присутніх і продовжив:

— Ну, хворів там він на ішемічну хворобу серця, атеросклероз, хронічний бронхіт і все таке… Гадаю, це не суттєво. На момент смерті алкоголю в крові загиблого не виявлено.

— Що зі свідками? — Кобища запитливо глянув на капітана.

— Практично нічого нового, — зітхнув Можейко. — Фоторобот хлопця, який товк у двері загиблого чотири дні тому, склали. Наскільки схожий… — він знизав плечима, — з нею важко говорити. Ну, каже, що схожий. Поки що ніхто не впізнав.

— Усім сусідам, родичам, співробітникам колишнім… — давав настанови Кобища.

— Зрозуміло, Івановичу. Сьогодні буде зроблено.

Найцікавіше почалося по обіді. Акурат о другій в управлінні з’явився капітан Можейко, який з наскоку виклав ряд досить дивних фактів. Загиблий громадянин Ромазан ніколи не грав на своєму фортепіано з однієї простої причини — він цього не вмів. Він, як виявилося, не вмів грати на жодному інструменті, взагалі не мав ніякої музичної освіти. Це стало відомо зі свідчень нечисленних родичів, що мешкали в місті. Рідна тітка Ромазана, яка, незважаючи на свої сімдесят із гаком, була при здоровому глузді, показала, що загиблий ні в дитинстві, ні в більш пізній період свого життя не цікавився музикою і не виявляв потягу до навчання. І вона, й інші родичі стверджували, що бували в загиблого надзвичайно рідко і завжди пам’ятали старе фортепіано, що стояло в кутку його кімнати.

Кобища слухав зацікавлено і не перебивав.

Встановивши факт «немузичності» загиблого, капітан привіз до квартири настройщика з місцевої консерваторії як експерта. Той безапеляційно заявив, що інструмент — мало не антикварна річ і коштує нині шалені гроші. Майстер зауважив, що інструмент зовсім розстроєний і грати на ньому практично неможливо.

Можейко переможно глянув на шефа, і той відразу зрозумів, що капітан кудись хилить. Він бачив, що колегу буквально розпирає від гордощів за розкопані факти, і з нетерпінням чекав найголовнішого.

— Так от, Івановичу, після того, як цей спец з консерваторії завалив тій шарманці таку круту ціну, я здивувався. До дідька, питається, мужикові, який у нотах ні бельмеса, в хаті такий інструмент? Музей. Антикваріат. Є такі схиблені. Хоча житло його, погодьтеся, на музей не зовсім схоже. І все ж таки… Бачили, там на одній стіні картина якась висіла, на полиці ваза така цікава, ще якась фігня…

Кобища кивнув, мовляв, продовжуй…

— Ваза та, як виявилося, також антикваріат і також коштує чимало. Одним словом, я позгрібав усе підозріле і відправив на експертизу. Попередні дані позитивні. Акт оформляється. Ага, картина! Єдина у цілому помешканні картина — це оригінал! Господи… як же ж його… Ну, російський відомий художник, ще до революції… Ну, дідько з ним, в акті все прочитаєте. Так от, Івановичу, до чого я це все… Ви подумайте, якщо дві з половиною тисячі по підлозі розкидані, якщо справжній Шишкін і «Петроф» у квартирі залишалися, то що?

— Ну, «Петроф», припустимо, жодний грабіжник не виніс би при всьому бажанні… — похмуро зауважив Кобища. — То що ж?

— Заговорився… — знітився Можейко. — Піаніно дійсно не винесеш. Але там і без нього вистачає. Прийде акт, самі побачите. Я хотів сказати одне: якщо оте все там полишали, не говорячи вже про дві з половиною тисячі гривень, які валялися на підлозі, значить, винесли таке, що решта порівняно з ним — дрібниці, копійки.

Капітан відкинувся на спинку стільця і зосереджено забарабанив пальцями по столі.

— Слухайте далі, — миттєво похопився він. — Я знову рвонув по тих родичах. А вони ні сном ні духом ні про який антикваріат. Кажуть, жив тихо, скромно, нічим таким не захоплювався. Та й звідки? Зарплата — сто двадцять карбованців на місяць, дрібний чиновник… Фігня виходить…

Виходило справді казна-що. Ніхто з близьких загиблого не знав про цінності у його квартирі. Водночас хтось про них таки дізнався. Вдерся, застрелив господаря і… залишив усе на місцях. Або майже все.