Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 45)

— Ні, тут він не лазитиме… — промовила Наталя і відразу ж підхопилася. — А що, як… Ось ти ввів слово «косметика». А якщо поставити «Щорс»? І хай отой сервер шукає!

— Ну… можемо спробувати… — він невпевнено знизав плечима і набрав «Щорс», — але нічого з цього не вийде.

В інтернеті знайшлося вісімнадцять сайтів, у яких зустрічалося таке слово.

— О, ні… — промовив Борис. — Я вже не маю сили. Вісімнадцять сайтів… Тим більше, що його там немає.

Він вивів на екран перший. Це була стаття якогось політолога про становлення державності в Україні. В одному місці, де йшлося про громадянську війну, дійсно згадувалося прізвище червоного командира. Один раз.

— І так буде всюди, — сказав Борис. — Я не буду цього дивитися.

— А що, як… Навчи мене! Ти ж перемикаєш кілька кнопок — і все. Давай я перегляну. Читати я, між іншим, умію!

За кілька хвилин за комп’ютером уже влаштувалася Наталя. Накинувши його куртку, підкотивши довгі рукава, підігнувши під себе ноги, вона поринула в лабіринти віртуального світу.

Салон мобільного зв’язку «Астар» пустував. Двоє молодиків сиділи в кутку за столом, переглядаючи рекламний проспект. У другому кутку на полиці півголосом бубонів телевізор.

— Ану-ану! — підхопився несподівано один з них. — Голосніше! Диви — цей кент знову виступає!

Генерал Панасюк із типовим обличчям ментівського чиновника, очевидно, дивлячись у текст, схований від камери, струшуючи мішками під очима, поступово долав нелегке завдання. Закликаючи громадян сприяти слідству, він переконував їх, що запорука успішної боротьби зі злочинністю — це єдність наших органів та народу. Потім на екрані знову з’явилася фотографія дівчини.

— Нічого тьолка… — перший відкинувся на спинку стільця. — Ще б трохи підфарбувати…

Далі з’явилося відразу два фотороботи, й голос за кадром пояснював, що це одна людина.

— О дають… — зауважив той самий молодик. — Серйозна робота ведеться. Цікаво, він її вже трахнув чи ні?

— Тебе тільки це й цікавить.

Голос за кадром продовжував розповідати про інтерес розшукуваного до комп’ютерних справ.

— Слухай, — спохопився один із продавців, той, що більше мовчав. — А пам’ятаєш, — мужик учора заходив, той, що на три тисячі карток набрав? Дивакуватий такий… Ну, ти ж бачив його! Так він через мобілку збирався в інтернеті працювати. А верз щось таке, що зразу видно — не спец.

— Ну то й що? — другий знизав плечима. — Ти хочеш сказати, що він схожий на…

Фоторобот уже зник з екрана.

— … ні хріна не схожий. Я не дуже й роздивлявся, але не схожий. В окулярах, якийсь точно під інтелігента. Шурик, одним словом…

— Окуляри можна навмисне вдягти. І худий такий…

— Та в цього, що показують, брови, як у Брежнєва! Пам’ятаєш? Слухай, а воно тобі треба? Мужика, кажуть, замочили, бо дуже цікавий був. У магазині, де Ігор працює. Він мені розповідав. Сиди тихенько та мобілки продавай. Бо ще прийде кілер із глушманом, під інтелігента, в окулярах — хлоп! І все… А нам потім квасити на твоїх поминках! — він поплескав колегу по плечі, — а я вдома обіцяв, що припиняю пиятику.

— Пішов ти! — замахнувся той. — У тебе точно язик без кісток.

Хлопець, який учора обслуговував клієнта, надовго замовк. У голову несподівано почали лізти дурні думки. Ще раз пригадалося, як очкарик зник за дверима, забравши з собою візитівку салону з номером телефону та його іменем.

Коли Борис розплющив очі, Наталя сиділа над ним. Вдягнута, вмита і бадьора.

Монітор продовжував світитися. Крізь вікно било яскраве сонце.

— Що, вже ранок? — пробурмотів він, не приховуючи здивування.

— А ти як думав? Це треба мати здоров’я — стільки спати… Так я і Щорса без тебе знайду.

Він сів на ліжку, вдягнутий, як звечора, уявляючи власний пожмаканий вигляд. Наталя дивилася якось загадково.

— Ну, ти ж не хочеш сказати, що знайшла щось? — зумисне байдуже запитав Борис, протерши очі.

— А от і хочу…

— Що? — Він скочив з канапи.

— Дивись. — Наталя потягла його до екрана, де висвічувалася картинка, на якій її робота зупинилася вчора. — Ось один із сайтів про того ж таки Щорса. Тобто сайт не про нього, а про книгу якогось Павлова. Бачиш? Ось яка реклама — нові обличчя старих героїв і так далі. Ось тут і зустрічається це прізвище. Книжка історична. От я сюди подивилася і згадала. Саме таким він і захоплювався. Одного разу ми ще з мамою були в них у гостях. То він книжкою хвалився. Як зараз пам’ятаю — «Дети Арбата», про сталінські репресії. Її ніхто не міг дістати, а в нього була. Аж на два дні давав нам почитати. Я так і не спромоглася.

— А я читав, між іншим… — пробурмотів Борис. — Ну-ну?

— Так от, це й було його захоплення. Він всілякі такі модні книжки вишукував. Я його кілька разів біля «Букініста» зустрічала. Він часто там терся.

— Цікаво… — сказав Борис. — Отже, він книголюб. А в інтернеті повинні бути такі рубрики.

— І ще я згадала, — вела далі Наталя, — він, коли менший був, радіо всякі паяв. Це також його мати хвалилася. Казала колись, що він сам приймача склав, і не одного. І здається мені, чула я, що навіть комп’ютер він сам зробив, але от не знаю. Хіба може таке бути?

— Чому ні? — знизав плечима Борис. — Усе складається з блоків та мікросхем. Мені Олег пояснював. Цікаво, дуже цікаво.

Він нашвидку вмився і сів за комп’ютер. Наталя тим часом пішла готувати сніданок, а коли повернулася, то побачила, що він знову працює.

— Не святі горшки ліплять, — промовив Борис. — Диви, яка хитра система. Я вже розібрався, як дається сюди оголошення. А вона не приймає. Уявляєш, виявляється, тут працює програма, яка автоматично протидіє введенню так би мовити непрофільних оголошень.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— А просто. Наприклад, оголошення «продам машину» сюди не втиснеш. Вибиває одразу. Так само, як і про те, що ти шукаєш свого друга дитинства. Щоб не засмічувати простір. Я набираю і вводжу, а вона не хоче.

— І що ж робити?

— Спробуєм її обдурити.

Він знову вивів на екран програмку, де відкривалося чисте місце для написання власних оголошень про продаж книжок, і почав набирати. У віконці з’явився напис:

Продаю книжку. Автор — Б. В. Невідомий.

Назва: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, шукає легендарного червоного командарма, який більше не миє машину».

Контактний телефон: 8-099-…

Він натис кнопку вводу. З’явилося повідомлення, що оголошення прийняте.

— Ух ти! — здивувалася Наталя. — Клас!

Не звертаючи уваги, він закрив сайт і відкрив новий. З’явилася його назва — «Книжная барахолка». Нижче вказувався суб’єкт, якому він належить.

— Якийсь Костомаров… Москва… — прочитала Наталя.

— Є такий. Тут також усе продається та купується. Хай і тут наша «книжка» фігурує…

Курсор біг по білому тлу чистого віконця, залишаючи за собою доволі дивний як на невтаємниченого текст.

XXVII. Троянський кінь

Майор Олексій Кобища похмуро кивав на вітання колег. Довгий коридор нарешті скінчився, і він відчинив двері праворуч.

Карпович сидів за комп’ютером, зігнутий та зосереджений, блискаючи окулярами. Він лише коротко зиркнув у бік дверей і продовжив роботу.

— Ну, що там нового? — запитав Кобища, підсовуючи стілець і влаштовуючись на нього верхи.

— Працюємо… — ухильно відповів той. — Програмку розробили, ось…

— І які перспективи?

— Перспективи… — без особливих емоцій посміхнувся програміст, — скажемо так, туманні.

— А якщо серйозно? — Кобища підвів на нього важкий погляд.

— А якщо серйозно, — не змигнувши оком, відповів Карпович, — то дійсно є така програма. Навіть кілька програм. Практично з ними закінчено. Будемо запускати їх в інтернет, хай шукають вашого Хакера. А ми почекаємо…

— У вертольотики пограємося… — похмуро продовжив Кобища.

— Ну чому… — Карпович знову якось «по-комп’ютерному» посміхнувся.