Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 44)

Борис, здавалося, цілковито відключився і сидів мовчки, відчуваючи заплющеними повіками повітря, яке вона видихала, схиляючись до нього, а кистями рук — коротку спідничку, що періодично їх торкалася. Пальці самі торкнулися її стегна трохи вище коліна, відразу з’їхавши трохи нижче. Ніколи б не подумав, що вони…

— А ти… ти дійсно замовиш сьогодні паспорт? — здавалося, вона не звернула уваги на цей дотик.

— Замовлю.

— І за скільки часу його зроблять?

— Швидко…

Пальці торкалися теплої та ніжної шкіри того, що, на його погляд, було у ній найгарнішим, найсексуальнішим. Байдуже, що вони вже кілька разів кохалися — йому так і не випало досі потримати в руках те, що найбільше кидалося в очі, викликаючи в тілі всілякі гарячі струми. Коли вона безтурботно займалася якимись справами, хотілося просто підійти і доторкнутися до них руками, але було якось незручно.

— А… яке прізвище буде в тому паспорті?

— Яке ти скажеш…

Тільки б вона говорила — будь-що, не звертаючи на нього уваги.

— Тоді я хочу твоє.

Господи… Навіщо вона його відволікає?

— Ти ж не знаєш — може, воно немилозвучне…

— Байдуже.

У неї нова ідея-фікс. За те, що вона зараз хоче, дозволить йому будь-що. Тепер він справді тримав у руках те, що кілька місяців муляло очі. Здавалося, зараз перехопить подих.

Борис десь читав, що сліпі володіють надзвичайно гострою тактильною чутливістю і, обстежуючи щось за допомогою пальців, складають у власній свідомості майже візуальні враження. Щось подібне відбувалося з ним. Торкаючись кінчиками пальців та долонями пружної теплої шкіри жінки, яка стояла впритул, він уявляв її форми, і кожен новий сантиметр тіла давав йому такі враження, від яких свідомість починала пливти. Він уже не чув, про що говорить Наталя. Її голос злився ніби в якусь мелодію. Нехай вона говорить далі. Тільки б не помітила цього руху, якого, не виключено, зараз зовсім не бажала. Тільки б не звернула на нього уваги, адже його дотики такі легкі! А йому так потрібно! Ще трішки — і його пальці торкнуться… Вже… Навіть похололо в грудях. Ця тканина, ось вона — ніжне легке мереживо. Невже і він бачить це через дотик? Вона білого кольору… Цього не вміють навіть сліпі! Вона волога… О Боже… Від цього відкриття хвиля розливається всередині, і зупинити її вже неможливо. Ця неповторна жінка вже давно мовчить. Її руки торкаються його шиї. Ножиці валяються поруч на підлозі — навіть не було чути, коли вони впали. Напевно, він одночасно оглух. Останнє, що Борисові вдалося «побачити» крізь заплющені повіки, — її коліно, що знову легенько сперлося на нього. Щока відчула її волосся… А далі пальці, що заміняли йому очі, несподівано втратили легкість, зробили сильний, спазматичний рух. З цим уже нічого неможливо було вдіяти. І він наперед уже чув той божевільний звук, який за мить мав зірватися з її розтулених губів, щоб остаточно вивести з-під контролю його майже відокремлену від тіла свідомість.

— Шановний, ви мене чуєте? Я бачу, замислилися… — молодик тримав у руці мобільний телефон, звертаючись до нього. — Апарат підключено до мережі «Астар», можете користуватися.

— Скільки з мене? — дивуючись власній вимові, запитав Борис. — А… от забув запитати, через цей телефон можна під’єднуватися до інтернету?

— Можна! — Продавця зовсім не здивувало таке запитання. — У нас у продажу є і картки користувачів.

— Картки я у вас візьму.

— Чудово! — зрадів той. — На яку суму?

— Ну… — завагався інтелігент, — а які є?

— Гм… Ну, найдешевша — п’ятдесят гривень. Забезпечує близько півгодини безперервної роботи в мережі.

— А найдорожча?

— Триста. Близько чотирьох годин.

— Вісім штук, — промовив клієнт.

— Скільки? — здивувався той. — Якщо ви розраховуєте на таку тривалу роботу в інтернеті, дешевше буде скористатися звичайним телефоном.

— Дякую за пораду. — Інтелігент знову поправив окуляри. — А картки все-таки візьму.

Знизавши плечима, молодик порахував і назвав суму. Йому здалося, що клієнт, який відраховує гроші, трохи ненормальний.

Картинки на екрані змінювалися швидко. Насичені кольори та чіткі форми систематизували інформацію так вдало і дотепно, що мимоволі привертали увагу. Присівши за ним, Наталя мовчки спостерігала за екраном, а Борис, застиглий у своїй звичній позі, все клацав кнопками. Нарешті він розправив плечі й провів долонями по обличчю. Не наважуючись перервати його роботу, тепер вона відразу ж скористалася паузою.

— І що, знайшов?

Він тільки важко зітхнув.

— Що тут можна знайти? Я вперше копирсаюся тут сам. Навіть не уявляю… Це така безодня… Напевно, це більше, ніж яка-небудь всесвітньо відома Гарвардська бібліотека. Та для чого нам Гарвардська? У вашій обласній ти була?

Вона кивнула.

— Бачила оті стелажі, бачила, скільки там кабінетів, відділень? Уявляєш, скільки там тонн книжок? Можна там щось знайти, не знаючи, що шукати і де? Ну, ось тобі відповідь. А інтернет — це така бібліотека, що й уявити собі важко. Тим більше ми не знаємо, що шукати і чи взагалі це треба шукати саме в інтернеті.

— Весело… — промовила вона. — То, може, краще покинути? Але ти ж мені навіть не розповіси, що це все означає і для чого…

— Колись розповім, — пообіцяв Борис. — Нічого цікавого, а мені важко і неприємно про це говорити. А шукати я буду, поки… — він чомусь затнувся, — словом, поки є можливість.

— Тоді давай спочатку знайдемо Щорса. Можливо, дійсно він тут якимось боком дотичний?

— Я так і хочу, — сказав Борис. — Може, й дотичний. Якщо взагалі ще живий. Принаймні інших варіантів, з чого почати, зараз однаково не маємо. Слухай, — попросив він, — зроби чаю, тільки міцного, щоб мізки відчули. Бо перед очима все пливе…

Чай був чудовий. Випивши півкухля, він улігся на диван і заплющив очі.

— Припустимо, Толя Щорс знає щось про дискети або, точніше, якось причетний до цієї справи. Імовірність така існує, оскільки він програміст. До того ж колись існувала якась залежність цього Толі від його родича, якому належали дискети. Те, що він не прийшов на похорон, також свідчить на користь цього припущення. Адже Толя міг відчувати небезпеку, знаючи, з чим має справу, тому й сховався. Так от, якщо родич твій дійсно такий крутий спец у цій галузі, то, безперечно, він користується інтернетом. Навіть якщо зараз заховався і десь сидить тихо. Отже, існує перспектива зустрітися з ним у мережі.

— А якщо він взагалі втік кудись? — вигукнула Наталя. — Я знаю, що колись він їздив за кордон. Може, сидить у Німеччині або ще десь…

— Інтернет — він і в Африці інтернет, — відповів Борис. — Тоді тим більше крутиться в мережі. А отже, є шанс встановити з ним контакт. Як? Знайти його якимось чином неможливо. Навіть не уявляю, що можна було б зробити. Тому хай він сам вийде на нас. Кинемо йому щось таке, що може його зацікавити. Ну, наприклад, якщо він прочитає десь оголошення, що ти його розшукуєш, відгукнеться чи ні?

— Я? Розшукую? — Наталя зробила круглі очі.

— Саме так. Якщо він має відношення до цих справ, якщо знає, що й тебе вони не обійшли, то мусить відгукнутися.

— А як ти це повідомиш? Куди? Про мене?! Мене й так розшукують!

— Не волай так голосно, — попросив Борис. — І не нервуйся. Розмістимо оголошення такого змісту…

Він поклацав клавішами, і на екрані з’явився доволі інтригуючий напис: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, розшукує легендарного червоного командарма, який більше не миє машину».

— Гм… Оригінально… — промовила вона, майже із захопленням глянувши на нього. — Мені навіть сподобалося. І ніхто не здогадається.

— Я радий, — відповів Борис. — Навряд чи хтось, крім нього, знайде у цій нісенітниці конкретний зміст. А він, якщо прочитає, повинен би зателефонувати за номером, який ми запропонуємо. Або зв’язатися з нами через інтернет.

— Ну то… — Наталя на мить замислилася. — Давай, став таке оголошення!

— Куди? — запитав він. — Куди ставити? Тут є мільйон місць, куди його можна втулити, а може, й два мільйони. А треба туди, де він може періодично з’являтися. Інакше він її просто не прочитає.

— А де він може з’являтися?

— А оце давай ми разом подумаємо. Згадай про свого дорогого друга дитинства ще щось. Про його уподобання. Чим він цікавився, чим займався? Що було чути про нього останнім часом? Згадуй будь-що.

— Ну, не можу… — Наталя благально подивилася на нього. — Я вже пробувала.

— Тоді доведеться ризикувати. Хто з твоїх родичів міг би про нього якнайбільше розповісти?

Вона замислилася. Клацнувши ще кількома клавішами, Борис вивів на екран картинку.

— Ось це пошуковий сервер. Тобто програма, яка дозволяє розшукати в інтернеті те, що тебе цікавить. Що тебе цікавить? Один мій знайомий каже, що найпопулярніша тема користувачів інтернету — це секс. Хочеш подивитися?

— Секс мене цікавить тільки… — вона мило, трохи сором’язливо і водночас кокетливо посміхнулася, — тільки з одним сексуальним об’єктом…

Сама ж після цього і пирсхнула в долоні.

— Гаразд. Про мене там, сподіваюся, ще нема інформації… — погодився Борис. — Тоді що? Косметика. Це ж усіх жінок цікавить.

Запустивши програму, він ввів базове слово «косметика».

— Ти диви — всього чотири тисячі з гаком сайтів. Серед них є й такі, як, припустимо… Ось. Фірма якась продає косметику. Пропонує… Ось тут, бачиш? Місце, де можна вставити своє оголошення. Якби твій Щорс цікавився косметикою і блукав по цих сайтах, то міг би його побачити і прочитати. Розумієш?