Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 9)

Але все ж таки горіла незгасно в небагатьох іскра божественної любові. Саме через це він, Михаїл, перший з ангелів, доглядав їх і тому зійшов зараз зі справжніх небес крізь пекельну воронку — щоб урятувати, щоб давню цю угоду можна було розірвати і повернути все на кола своя… Пеклу — пекельне, людині — людське…

Він ішов цілиною, і легкий сніг обсипав його обличчя, забивався в бороду, вітер змушував мружитися, проникав крізь діряву тілогрійку, холодив груди. Смертне тіло нагадувало про себе, смертний розум із жахом дивився на себе з похмурих глибин, сумнівався, тремтів.

І чи була насправді та угода, і чи був Бог? Усі знали, що тільки вони троє — Михаїл та його брати — бачили Бога в усій його силі й славі. Але що таке бачили? Він, архістратиг, пам’ятав лише власну появу — і світло, без краю добре, лагідне, всеосяжне. Не більше пам’ятали й інші. А що як не було Його ніколи, і все це лише видіння, якими свідомість захищається від жаху пекла? А якщо Отця немає і не було, тоді й братів нема — ні Люцифера, ні Гавриїла, ні решти, та й самого Михаїла-Михайла, якщо подумати, теж не існує… І тоді ніякий він не архангел, а нещасний безумець, який казна-що надумав про себе. І чи ангелів він бачить, а чи всього лише медбрати сновигають навколо у своїх білих халатах, готуючи черговий укол…

Може, він просто втік із божевільні?

А може, й не втік. Зараз закінчиться дія ліків — і він побачить себе в домі скорботи, де в минулому році повісився китаєць Ся, бо хотів виписатися назад у Піднебесну, а цього допустити не можна було, тому що як випишуться всі китайці, то що ж це буде?

Він відмахнувся від диких думок, не дав їм волі, став думати про Гавриїла. Але й тут пам’ять підкидала невеселе… не радувало воно, не могло радувати. Архістратиг подумки звів очі до невидимих небес, пронизав їх до останніх галактик, підніс голос свого серця.

О брате, в глибинах далекого космосу сущий! Слідом за багатьма повторюю: навіщо залишив мене? Обдурений нікчемністю, ображений ницістю людського роду, вирушив ти блукати серед чорних дір і наднових, у надії знайти інше, краще життя, а якщо пощастить, то й самого Отця… Як міг ти, Гавриїле, відкинути холодне пекло ближнього космосу, в якому обертається Земля, зректися диявольських лабіринтів Молочного Шляху, що розкинув свої щупальця далі, ніж йому призначено? Тепер я сам перед лицем Ворога, і немає в мене тут тієї сили, яка належить мені за правом.

Хто такий я сам, той, хто вперто топче білий сніг? Мала частка могутнього архангела Михаїла, другої у світі сили після Творця Вседержителя… Чи все ж таки третьої? Невже другим був Проклятий, той, чийого імені тепер не вимовляють, бо саме це ім’я здатне випекти криваві виразки в роті, а мовлене тричі — геть позбавити розуму? Але ж він сатана, ворог людей і молодших ангелів, створених навздогін Першим. А що пам’ятаю про нього я? Світло, і любов, і відданість, і краса, які випромінювала кожна клітина його божественного єства… І ще гіркі сльози туманять очі від думки про скинутого в пітьму нещасного брата Денницю, ангела Ранкової зорі.

I ось я серед людей, щоб урятувати їх або згинути самому… То чого ж прагне поріддя лукаве і перелюбне? Того ж, чого й завжди, — знамень, одкровень, чудес, воскресінь мертвих… Нічого цього я, наймогутніший з ангелів, тут не можу. Сила полишила мене. З чим я прийду до Ворога, до брата, який став ворогом? Як зможу переконати його? Чи стоїть іще за моїм плечем Уседержитель, чи покинув він нас, як покинула мене сила?

Немає відповідей на ці питання, і ні на які питання немає відповідей. Але хай там що, треба йти туди, в лігво темряви й тіней. У цьому мій синівський обов’язок перед іншими Його дітьми, яким у небесах і на землі немає числа…

Думки ці, гіркі й скорботні, могли б знищити цілу галактику, якби думав їх архістратиг Михаїл. Але між ним і світом тепер стояла бліда тінь відставного священика, чиєю смертною плоттю була стриножена сила його.

— Панотче Михайле… Панотче Михайле!..

Немов крізь щільний замет долинув до нього голос Катерини. Архістратиг отямився, витер обличчя, мокре від снігу. Обернувся, підбадьорливо всміхнувся, насилу розтягуючи сухі, готові тріснути губи.

— Що тобі, Катю?

— Церква, панотче Михайле!

Катя вказувала на малу сільську церковцю, що наче виросла на ріденькому узліссі, наполовину похована під двометровими кучугурами.

— Церква — добре. Де церква, там і люди… — сказав Михайло.

Катя подивилася на нього розширеними від жаху очима.

— Не можна нам туди, — пробурмотіла. — Там — дім антихриста, притулок нечистого.

— Нічого, — сказав Михайло. — Не всяка церква — дім антихриста. Є такі, де збереглася благодать. До того ж, я знаю цю церкву.

Він дійсно знав її. Знав не архістратиг, а божевільний панотець Михайло. Давно, ще в минулому попівському житті, служив він тут настоятелем. Інших священиків не було. Церква була мала, заштатна, як жартували парафіяни. Служили тут лише двоє — він сам та бездітний вдівець, дячок Антоній, за сумісництвом сторож.

Архістратиг злегка наморщив чоло, пригадуючи дячка, піднімаючи його з-під брил людської пам’яті, від якої зараз лишилися самі руїни, але дещо можна було дізнатися… Старий паламар був людиною доброю, поступливою, православній церкві відданою, а ще більше — особисто панотцеві Михайлу. Навіть якби батюшці, боронь Боже, раптом заборонили служити й піддали анафемі, Антоній усе одно б молився про здоров’я його і вважав своїм настоятелем. Єдине, що могло відвернути дячка від панотця Михайла, це якби той раптом звернувся в латинську єресь або, скажімо, став проповідувати з амвона яку-небудь хатха-йогу. Оцього б старий точно не витримав.

Але не до йоги та іншого чужорідного бісівства було зараз панотцеві Михайлу. Найбільше потребував він притулку, тепла, гарячого чаю і телефону. А все це можна було знайти тільки в старого псаломника.

Сам же Антоній, не відчуваючи архангелових думок про себе, сидів зараз у своїй малій теплій хатинці, дивився, як, потріскуючи, жовтим сильним полум’ям горять у грубці березові дрова, і слухав, як сумно підвиває за вікнами вітер. Відпивав дрібними ковтками з фаянсового кухля солодкий темно-вишневий чай, занурював у нього сухар, відщипував розм’якшений краєчок натрудженими яснами, поглядав у красний кут на іконки, які заради збереження переніс із церкви до себе в сторожку.

Усе начебто було в дячка для щастя, але не було щастя в його душі. Сумував Антоній, тужив, що церква стоїть порожня, а від панотця Михайла вже котрий місяць — жодних звісток. Боліло його серце від війни, хай їй грець, клятій. Не радували Антонія ікони, не радував солодкий міцний чай, навіть сухарики, власноруч висушені на печі — і ті не радували. Довго він кріпився, не дозволяв собі сумувати, не давав впадати у відчай. Але сьогодні скінчилися сили його душі, і смерть відкрила перед ним свою жадібну пащу. Смерте, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога? Та ось же вона, ось, поруч — наче неситий крук над подорожнім, який замерзає в степу…

Зневірився дячок, махнув на життя рукою, але помирати все одно здавалося якось страшнувато. Був він людиною простою, боязкою, гріхів мав багато, хай навіть уявних — такому в рай дороги нема. Від цієї думки йому стало так ніяково, що він пішов і ліг на лавку, вкрившись червоно-строкатою ковдрою. Ковдра була не проста, власними руками з насмиканих клаптиків пошита. Хендмейд, печворк — ось як це називається, обізнаний чоловік сказав, племінник дільничного Сергій Ґудзій. Побачив світ, не нам рівня. Якось випадково забрів він в Антонієву сторожку, вгледів цю ковдру, захопився. За таке, каже, в Америці та Європі великі гроші дають… Ну й нехай дають — не в. Америку ж їхати! Та й навіщо старому псаломникові гроші, йому б душевного спокою трохи. А того якраз і немає, за жодні гроші не купиш.

Лежав Антоній на лавці, накрившись ковдрою, і думав чорні думки. Усе, думав, помираю — остаточно й безповоротно. І через що? Не через хворобу чи старість — через образу, несправедливість, через те, що обдурив мене світ і Бог теж обдурив, нехай святиться ім’я його… Як це, запитаєте, Бог обдурив, чого? Де дячок і де Отець Небесний, з чого б йому в ігри з дячками грати? Усе це знав Антоній не гірше за інших, проте наполягав на своїй образі.

Якщо ви такі розумні, тоді скажіть, куди зник панотець Михайло, де парафіяни, де причт і клір, а ще — навіщо оця війна? І якщо вже пішла така розмова, дайте відповідь — чому люди помирають страшною смертю? За Антонієвого життя стільки людей у нього на очах перемерло, і хоч би один воскрес! Ох, Ісусе, де ж ти ходиш, люди без тебе всього розучилися — ні тобі воскреснути, ні слово добре ближньому сказати!..

Скорботні ці міркування, мабуть, довели б дячка якщо не до смерті, то до розлиття жовчі, але тут раптом хтось легенько постукав у вікно.

Дячок вирішив спочатку, що це вітер жартує, і лише щільніше закутався в ковдру, розпалюючи тугу та образу на весь світ. Але за якусь мить стук повторився — тепер уже в двері.

Паламар підвівся на своїй лежанці — кого це Бог приніс у таку погоду? Чи не приблудні біси бешкетують? Коли так, то дулю їм, а не відчиню, хоч скільки собі стукайте!

Упав Антоній на лавку і накрився ковдрою весь — з головою та вухами.