Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 7)
Поклавши слухавку, Субота замислився щодо перспектив. Не схоже, щоб бесіда з господинею надто поліпшила їхні стосунки. Утім, надія ще лишалась аж до сьогодні. Тепер кінець, грошей чекати немає звідки.
Субота подумав, що якби господиня була років на тридцять — а краще на сорок — молодшою, її можна було б спокусити. Але вона, як висловлюються у вищому світі, давно вже некондиція… Не кажучи про те, що джентльменові не личить. Простіше вже зарубати її, зі старенькими завжди так роблять, цього навіть класики вчать. Але тоді треба плентатися в будівельний по сокиру, а це знову непередбачені витрати. Та й яку, власне, сокиру брати — різницьку чи згодиться звичайна?
Він не втримався, гмикнув — чула б його зараз господиня!
Від міркувань фривольних і злодійських Субота перейшов до реальних стратегій. У нижній шухляді письмового столу припадав даремно порохом диплом педагогічного інституту. Згадавши про це, він вирішив зробити запаморочливу кар’єру — піти в школу вчителем мови! Думка, безперечно, дика, але за це платять якісь гроші… У всякому разі, мають. Навряд чи вчителі працюють за голу ідею…
Субота набрав в айфоні слово «вчитель», пошуковик послужливо викинув посилання: вчителя побили… звинуватили… скалічили… завели кримінальну справу… Тут же вилізли відео, де школярі ображали підстаркуватих наставниць, плювали в них, гамселили стільцями, билися з ними навкулачки і, що прикро, регулярно перемагали. Субота, звичайно, не бабця-вчителька, він і сам, либонь, когось відлупцює, а потім викине у вікно двох-трьох учнів… Та хоч і весь клас — здоров’я дозволяє. Це, звичайно, чудово, але що потім? Жебрацька доля та арештантська неволя… Ні, школа — це не для нього. Краще вже щира праця мозолева, як той казав… Тим паче, що вчительської платні все одно не вистачить на життя та оплату житла.
Сум знов охопив його.
Ах, як усе це невчасно, як жахливо, ганебно, огидно… Так, криза, але чому так по-варварськи грубо, чому він першим потрапив під колесо? Субота заскреготів зубами, відсьорбнув ще ковток, лють здійнялась до горла, світ знову вбрався в багряні тони… Руки свербіли від бажання помститися, повіка сіпалася.
Що ж тепер робити, куди бігти, у кого просити вибачення, кого звинувачувати, кого все-таки прикінчити? Відповідсекра Алімова з його смутком віслюка, головреда Железнова, що вічно чухався, чи власника журналу — спортивного, сухорлявого Терентьєва? Ні, не те… Нікого не треба вбивати. Піднеси свій дух і ні на чому не зосереджуй його — і вже поготів на злі та помсті… Мені помста належить, і аз воздам… Хто такий цей «аз», хто воздасть за Суботу, за всіх принижених, ображених, несправедливо звільнених? Та той же, хто й завжди. Господь наш Бог, творець неба і землі…
Стало важко дихати. Субота навстіж відчинив фрамугу, безпритульне повітря зими ввірвалось у кімнату, від холодного подиху волосся на мить заворушилося.
Кажете, негідники, помер Бог? Брешете. Не помер він, живий, неодмінно десь тут, поруч… Тільки ховається від вас — від ліні, дурості, жадібності, злості. Сховався в глибокому космосі, а на видимому обрії залишив тільки скло небесне, непроникне склепіння. Де ти, Господи, на чиїх небесах?..
Кімната стрімко вихолоняла.
Субота зачинив вікно, пройшов у ванну, зупинився перед дзеркалом. Круті плечі, потужний торс, рельєфні біцепси, обличчя тверде, немов з граніту, — ось що хотів би він там бачити. Але нічого цього не було — ні в дзеркалі, ні будь-де. А були огрядне тіло, сірувата фізіономія, гірка зморшка біля губ. Очі? Колись ясні, хоч дивись у них, а нині тьмяні, ніби попелом притрушені. Мабуть, волосся ще нічого — густе, темне, з ледь помітною сивиною. На решту й дивитися нема чого.
Але жінки все ще кохали його. За що? За те, що чоловіків набагато менше в наших краях, ніж жінок? Чи все-таки за талант, який іноді спалахував легким вогнем в очах? Але коли навіть так, вогонь цей приречений, скоро згасне, майже вже згас…
Субота став під душ, блаженно замружився. Гнів і обурення поступово відпускали, в очах прояснилось, але Бог усе не йшов з голови. Що він таке? Сказано ж — Бог є любов, він усім за все помститься, а потім усіх помилує…
Він витерся, одягнувся, прихопив пляшку, сів у кухні і став пити… І раптом зупинився — як блискавкою вдарило. З чого б це згадався йому Бог? Він же навіть до церкви не ходить, Субота, хоча хрестик, ясна річ, валяється десь — на згадку про стару няню, яка навіщось умовила його хреститися в зрілому вже віці. Грішний Субота, не носить хрестик. Та й як носити, якщо не сповідатись і не причащатись? Усім відомо — тоді хрестик пекти починає, на грудях розквітають червоні виразки. І алергія тут ні до чого, не дуріть голову…
Він хотів ковтнути ще, але, забувшись, промахнувся, боляче вдарив шийкою пляшки по яснах. У роті озвалося залізом, заболіли зуби, і він згадав усе — немов щойно прокинувся.
Юрій Олексійович вискочив з кухні, кинувся до комп’ютера, увімкнув, засмикав мишкою, пританцьовуючи з нетерплячки. Як же він міг забути?!
Комп’ютер, порохкуючи, завантажився, розлив монітором зелену хвилю робочого столу. Субота запустив «Експлорер», увійшов у «Фейсбук». Зітхнув глибоко, відмахнувся від вічного «Про що ви думаєте?», потім на секунду завис над клавіатурою, немов яструб над курчам, та й упав на неї зі всього розгону, всіма десятьма пальцями, що скажено застукотіли:
На мить Субота зупинив скажений перестук пальців, глянув на екран з подивом. Що таке — якісь снаряди, якісь міни? Ангелові належить бути у сяйві блискавиць, до чого тут цей військовий натуралізм… Він заплющив очі, і виник образ, бачений ним сьогодні вві сні — і так воно все й було. Ангел, безумовно, міцно стояв обома ногами в безодні, а ракети і снаряди, злітаючи, вражали його жовтим вогнем. Крила його потоншали, стали рябими від ран і кіптяви, на обличчі відбивався нелюдський смуток, і гнів, і лють…
Субота в тяжкій задумі опустив руки на клавіатуру, кілька секунд вони лежали — потворні, нерухомі, як мертві птахи. Випадково зачепив мізинцем «Enter», і недописаний шматок виник на екрані, вирушив у дорогу по нескінченних просторах світової мережі. Схаменувшись, хотів стерти готовий пост, але спізнився. Користувач Jivanich відреагував миттєво:
Іншим разом він би за словом у кишеню не поліз, щонайменше запропонував би поділитися цією самою отрутою. Але зараз у ньому щось спинилося, немов програвач поставили на паузу…
А коменти вже посипалися, як котяхи з-під кози.
На останній репліці пальці його, до того мертві й німі, невпевнено заворушилися, воскресаючи.
Секунду він мовчав. Потім пальці заворушилися самі собою, і по екрану поповзли літери. Вони повзли, лякаючи, зростаючи на очах, заповнюючи весь видимий простір…
Субота дивився на екран, не розуміючи, чи він викликав до життя ці слова, чи вони виникли самі собою, вишикувалися в бойову лаву, а слідом за ними повинні були виникнути інші, нові фаланги й раті.
Як наяву, згадався тепер йому весь сон, побачений цієї ночі. І це був навіть не сон, а видіння на зразок тих, які бували святим і духовидцям. Жахлива фігура архангела, безмірна, неймовірна, височіла в неосяжній далині, розкинувши могутні чорні крила й затуляючи собою обрій. Натомість він, Субота, знав про архангела все: звідки той узявся, чого хоче і де саме перебуває в цей момент. Поряд із архангелом бачив він також жіночий силует — напівпрозорий, осяяний неяскравим світлом, від нього йшло відчуття надзвичайної давнини. І жінку він теж знав, невідомо звідки, але знав: свята Катерина Александрійська, колись замучена римським цезарем Максиміном.
Він дивився на все це, а пальці його рухалися самі, і на екрані поспіхом тіснилися все нові літери. Раптово комп’ютер пікнув і завис. Літери заворушились і обсипалися з екрана в темну купку, а потім зовсім зотліли, розтанули. Субота завмер — невже вірус? Він намацав пляшку, принесену з кухні, відпив трохи, в очах прояснилося. Ні, комп’ютер працював, але останній його пост кудись зник…
У чат до нього сухо постукав невідомий. Так і було позначено: «Невідомий», а на аватарці зяяла порожнеча.
Відповідь з’явилася одразу.
Субота здивувався: