Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 52)

Поряд із крокодилячим рилом «Роллс-ройса 40/45 НР» кокетував на паризький копил невловимий «Паннар-Левассер».

Виткнувся звідкись «Мерседес 14.35 PS», на якому їздив Рахманінов, — не мотор, а приземкуваті сани-розвальні, оббиті тьмяною бляхою, з сором’язливо малими колесами.

«Руссо-Балт С 24/58» — легендарний «огірок» другої версії — більше скидався не на огірок, а на незграбну труну, якою можна так швидко влетіти на той світ, що й сам не помітиш.

П’ятимісне авто Пузирьова скидалося на худу зубасту торпеду, тільки атакувати воно збиралося не ворожі кораблі, а простір і час.

Потрапив якимось чином на ці збори джентльменів також трактор «Фордзон» зі своїми ребристими колесами й залізними нутрощами, які вивалювалися назовні і якими краще розлякувати дівок на полях.

Довгою пожежною свинею стирчала тут «Сканія-Вабіс», мало не рохкаючи.

А завершували цей парад стародавніх моторів аеросани фабрики Меллера, розраховані на двох осіб — шофера в кепі й теплих рукавичках із крагами та безтурботного їздця; не сани, а головаста тупоноса личинка з вузьким хвостом, у якої раптом проклюнулися лапи, оснащені довгими пазурами-лижами…

Окремо стояли різноманітні мотоцикли та усілякі велосипеди. Першим ішов дерев’яний целорифер графа де Сіврака — зі зміїним хвостом і мордою, з дерев’яними колесами і без керма, їхати на ньому доводилося, відштовхуючись ногами від землі, при цьому кожна нерівність дороги боляче відбивалася в ніжному аристократичному філеї.

Далі стояв суцільнометалевий велосипед Найта — без педалей, але такий важкий, що ним можна було трощити, як кеглі, ворожу піхоту. Потім — велосипед Мішо з першими педалями на передньому колесі: машина для нешвидкої, але вже по-справжньому велосипедної їзди. Поруч громадилися височенні велосипеди-павуки з переднім колесом у два метри заввишки. Падіння з такої машини закінчувалися каліцтвами, а часом і транспортуванням необережного їздця до найближчого моргу.

Небаченим страховищем виглядав самохідний велосипед Роупера з топкою, котлом, паровим двигуном на вугіллі й димовою трубою, під невеликим кутом відігнутою назад. Вершник на цьому велосипеді мчав, як сущий диявол, розлякуючи мирних пішоходів. Тут не було ніяких педалей, і єдине, що залишалося їздцеві — молитися, щоб котел не вибухнув, доки не впаде тиск пари.

Стійко вп’явся в підлогу всіма трьома колесами трицикл Батлера. З-за нього визирали заводний мотоцикл Лайба і мотоцикл на стиснутому повітрі Генрі Валі. Трохи далі, низький і майже невидимий у темряві, тулився універсальний приводний візок професора Бернарді, який можна було приєднати до будь-якого велосипеда й перетворити його на мотоцикл.

Без сорому оголювала черепашачі нутрощі носата французька велоторпеда Бюно-Варілья. Окремо стояли суворі, але непрактичні моторади «Гільдебранд унд Вольфмюллер» із чіткими геометричними обрисами і чекав своєї години трицикл «Клеман», на якому від Москви до Парижа можна було доїхати всього за двадцять днів. Патріотичний мотопед братів Вернерів, останній у ряді, дивився передком у порожнечу…

— Оце так колекція! — пробурмотів вражений Субота.

— Залишилося-таки дещо від пана Мосолова і страхового товариства «Росія», — недбало кинула Діана. — Не викидати ж їх, справді, Дій цього не любить…

Вони вийшли з «Нексії», чий вигляд серед цього допотопного розмаю був особливо непоказним.

Назустріч їм із півтемряви вийшла апетитна дівчина в самій лише тонкій білій білизні, кокетливо стрельнула очима в бік Суботи, зробила кніксен перед Діаною. Обличчя в неї було теж біле, немов крейдою вкрите, тільки очі, чорні, нескромні, дивилися жваво.

— Усе гаразд, Ліліан, він зі мною, — сказала Діана.

Жантильна панночка тут же втратила інтерес до Суботи, з поклоном зробила два кроки назад і розчинилася в одній із ніш. Проходячи повз неї, Субота мимоволі глипнув, але побачив лише гіпсову каріатиду, яка, граційно вигнувшись, підтримувала низьку стелю самими лише кінчиками пальців. Розгледіти білизну на блідій статуї було неможливо, тому вона здавалась абсолютно голою. Можливо, білизна тільки примарилася Суботі. Йому було цікаво, він був би не проти ще раз викликати цю загадкову дівчину з її ніші — зрозуміло, виключно для наукової мети. Але звідкілясь знав, що краще не говорити про це Діані. І без того вона якось косо глянула на Ліліан.

Ліліан, однак, виявилася не самотньою. Поки вони йшли вузькою галереєю, в кожному отворі, в кожній ніші туманно маячили хтиво вигнуті жіночі тіла, очі в деяких були заплющені, як буває в глибокому сні, але Субота готовий був заприсягтися, що сон цей дуже чуткий. На вигляд ці жінки, сором’язливо прикриті примарним серпанком від чужих очей, були різні. Субота впізнав лише мускулястих амазонок та пишногрудих валькірій, які ніколи не буди допущені у Валгаллу до загиблих чоловіків, утворивши військові загони. Про інших дорогою розповідала сама Діана.

Там були грецькі гетери, індійські апсари, ірландські сестри Морріґан, що забирали мертвих з поля бою. Несли свою таємничу вахту каракалпацькі кирк киз, марили про безкраї степи грізні наїзниці-фраваші, дивилися спідлоба підступні дочки Інанни, з ненавистю мружилися вузькоокі в’єтнамські сестри Чинґ, чекали на поклик дружини Арджуни на чолі з Читрангадою, таємні прислужниці Калі — тхаґі — палали незримим вогнем і непорушно, живлячись силою рідної землі, стояли діви-моревни. Оманливо схилялися в поклонах послужливі онна-буґейся з вірними списами-ярі, загадково всміхалися куноїті з не видимими до часу в широкому рукаві кайкенами, спраглими вражої крові. Над усіма височіли гладіаторки — кожна зі щитом, тризубом та сіткою…

— Що вони тут роблять? — запитав нарешті приголомшений Субота.

— Це наша армія, — відповіла Діана.

— Армія? Я це уявляв собі якось інакше…

— Бачиш, Дій — справжній чоловік. Він любить жіноче товариство. До того ж, будь-яка з них здатна голими руками знищити взвод спецназу. Вони вірні, небалакучі, не питають зайвого, нещадні… Словом, справжні жінки.

Субота не став сперечатися. Але вже тепер намагався навсібіч особливо не витріщатися — може, вірні й небалакучі не люблять цього, один кидок клинка — і кінець не в міру цікавому самцю.

Галерея почала поступово підніматись, але в Суботи знову, як і під час першого візиту до корпорації «Легіон», виникло відчуття сходження в холодну, страшну глибину. І почуття це було значно гостріше, ніж першого разу. Він відчув, як холонуть долоні й лунко, повільно б’ється серце, щоразу його удари ставали все рідшими, наче бракувало повітря — а може, просто тепла, сонця, волі…

З кожним кроком стіни розсувалися, відступали все далі і, нарешті, остаточно зникли в темряві. Зникла галерея, ніші й діви-войовниці, що оберігали спокій Дія. Ще кілька кроків — і попереду, просто в порожнечі, вишкірився отвір. Звідти буквально вивергалися холод і страх… здавалося, ще крок — і загинеш у ньому, як безслідно зникає світло далеких зірок у жерлі чорної діри.

— Чекай на мене тут, — сказала Діана. — Я викличу Леонарда.

І ступила в чорноту. Він глянув їй услід — і пошкодував про це. У ту коротку мить, коли вона перетинала таємний кордон, десь у немислимій далечині він побачив темну постать — жахливий, величезний силует без очей і без обличчя височів над усім Усесвітом…

Немов від спалаху блискавки він згадав цю фігуру. То був Дій з його давнього сну — той, хто велів йому коритися!

Тенькнув його мобільник. Він глянув на дисплей: емемеска. Відправником значився Рубінштейн. «Таки живий, живий!» — зрадів Субота і відкрив файл — там був невеликий відеолист.

З екрана на Суботу дивився живий і здоровий Іван Іванович. На вигляд бадьорий, але дещо стурбований. Заговорив не відразу, ніби чекав чогось, але вже коли заговорив, то дивився просто на Суботу, не відривався.

— Юрію Олексійовичу, — сказав Рубінштейн, — якщо ти мене зараз бачиш, це означає, що я, швидше за все, мертвий.

Субота похолов. Отже, все-таки…

— Та це не має значення, — продовжив Рубінштейн, — хоча й дуже сумно, згодний. Важливіше інше. Перед від’їздом я тобі закинув у телефон програму-навігатор. Щоб вона відстежувала твої переміщення і вмикалася в певний момент. І якщо ти отримав моє послання, отже, ти просто в лігві Люцифера. А оце вже дійсно погано. Безнадійно погано, сказав би я, якби не був із тобою знайомий. Але я тебе знаю, і надія ще є. Сатана, за всієї його могутності, не владний ані над волею, ані над серцем людини. Але він уже простяг до тебе лапи. Був би ти звичайною людською істотою, я б сказав просто: помри з честю. Але ти не маєш права помирати, ти потрібний нам, розумієш? Але їм ти теж потрібен. Тому зараз тобі доведеться зробити вибір: вони чи ми. Не буду морочити голову: Люцифер на Землі — повновладний володар і може дати тобі все, чого ти забажаєш, і навіть таке, про що ти навіть не здогадуєшся. Ми ж нічого обіцяти не можемо, крім головного болю і чистої совісті. Тому вирішуй, і вирішуй швидко…

Рубінштейн на мить замовк, глянув з-під окулярів кудись убік, немов почувши віддалений звук. Потім знову заговорив:

— Якщо ти вирішив на його користь, просто вимкни телефон і дій на свій розсуд. Але якщо я в тобі не помилився, негайно тікай звідти. Тікай якомога швидше…