Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 54)
Діана тепер дивилася тільки на Чилініна, в її очах щось мерехтіло.
— Як смієш ти, смертний, ставати в мене на шляху?!
— Зараз і подивимося, хто тут смертний, — спокійно відповів той.
Мишко, який устиг оговтатись, уже був поруч із Суботою, потрушуючи головою, як контужений кінь. Тепер вони стояли втрьох — Субота, Чилінін і Михайло Ковальов проти Діани й парочки
— Що будемо робити? — беззвучно запитав Мишко.
— Забирай Суботу, — звелів Чилінін, не зводячи очей з Діани, чиє обличчя тим часом стало багряним. — Роби, що він скаже.
Мишкові не треба було повторювати двічі. Безцеремонно й боляче викрутивши руку Суботи, він виштовхнув його з передпокою, потім вони пронеслися крізь іще пару кімнат і вивалилися надвір чорним ходом. Озирнувшись наостанок, Субота ще встиг побачити, що Діана скам’яніла під поглядом Чилініна, а
Через півхвилини вони з Мишком уже сиділи в машині, і та, глухо гиркаючи, рвала простір на величезні кванти. Ледь отямившись, Субота обмацав одяг і вирвав з-під коміра куртки радіомаячок. Розчавив каблуком, як гадюку, жбурнув уламки назустріч шаленому вітру у вікно та обернувся до водія.
— Як панотець Михайло? Не порозумівся з владою?
— Порозумівся, — неохоче озвався Ковальов. — Домовилися, та тільки миттю шльопнули того високого посадовця. Ані на чин не подивились, ані на посаду.
— І що тепер?
— Будемо виводити людей на вулиці. Борис на чолі. Називається все це «Весняний марш».
— Зрозуміло, — голос у Суботи впав. — Не буде ніякого маршу. І весни теж не буде. Уб’ють Бориса…
Вискнули гальма… Хитнуло вперед, мало не приклало лобом об передню панель. Мишко викрутив голову, втупився в Суботу, сині очі потемніли. Якусь мить мовчав, потім мовив хрипким голосом:
— Коли вб’ють? Хто?
— Сьогодні ввечері.
— А ти звідки знаєш? — тут Мишко схаменувся. — А, ну так, що це я…
Мишко недарма звався помічником з особливих доручень. Реакція була миттєва. Не сказавши більше ані слова, взявся за мобільник, потицяв у кнопки, кілька секунд слухав, нарешті заговорив:
— Алло, Борисе Юхимовичу… Хочу вас попередити… — Він затнувся. — Про що? Так, дещо на думку спало…
Відключився.
— Це не він. Дзвінки перехоплюють, на зв’язку — папуга ефесбешний.
Субота роздумував недовго.
— Телефонуй Олексієві!
Мишко знову взявся за мобільник. Раптово зупинився.
— Не знаєш, як там справи в Катерини з капітаном?
На вилицях Суботи спухли жовна… Він відвернувся, поглянув на порожню сіру вулицю.
— Немає вже їх, — відгукнувся глухо. — Ні Катерини, ні капітана.
— Точно? — Мишко не вірив, свердлив поглядом.
— Немає вже там живих… узагалі нікого… Телефонуй Олексієві!
Мишко набрав номер.
— Алло, Олексію? Ви де?
— Що з Суботою? — питанням на питання відповіла слухавка.
— Тут він, поруч зі мною. Каже, що Борю сьогодні вб’ють…
У слухавці залунали якісь удари.
— Що там у вас? — збився Мишко.
— Та фігня. Під варту мене беруть, спецназ двері ламає. Поки тримаємося. В робочому порядку, все як зазвичай.
— А чого ти вперся? Встояти розраховуєш?
— Сподіваюся, що панотець Михайло встигне піти.
Субота не прислухався. Він і без того знав, що там зараз відбувається. З усіх боків офіс Олексія обступила темрява, яка, клубочачись, викидала криві протуберанці, мацала, з якого боку легше ввірватися, щоб не уразив її в ту ж мить гнів архангела…
— То що там з Борею? — повторив у слухавці голос Олексія.
— Субота каже, що його вб’ють…
Кілька секунд Олексій мовчав. Потім слухавка знов ожила.
— Телефонував йому?
— Телефонував, навіть додзвонився. Але це не він. Дурню якусь меле — типу «дякую, вас почули». Не його стиль. Пам’ятаєш, як Боря одного разу сам собі зателефонував, а звідти відповіли, що він підійти не може, зайнятий…
У слухавці знову щось загриміло. Олексій відволікся на секунду, потім знову заговорив.
— Мишко, ви повинні врятувати Борю. Чуєш мене?!
— Та чую я, чую, — відповів Мишко з досадою. — А де його шукати?
— Увімкни радіо… — мовила слухавка.
— Що?
Але тут шум на тому кінці лінії посилився, і зв’язок перервався.
— Чорт забирай, — сказав Мишко. — Грьобаний кабак! Увімкни радіо… Яке радіо, навіщо? Радіоканалів цих як собак нерізаних. І що, вони мені скажуть, де він зараз перебуває? Точну адресу назвуть?
Субота, однак, уже все зрозумів.
— Можливо, в нього ефір десь або інтерв’ю. А це може бути тільки на двох каналах — на «Дощі» і…
Мишко вже тиснув на кнопку налаштування. У салон машини з гудінням, повискуванням і присвистуванням увірвався шум вечірнього ефіру. Раптово серед перешкод прорізався, випростався, як ведмідь із барлогу, знайомий насмішкуватий баритон…
— Є, є…— невидимий баритон явно знизував плечима. — Їх є небагато, це правда… Але все-таки зрозуміймо, що, знаєте, ніякої загрози кривавого майдану не існує. Натомість антимайдан і чорносотенні шабаші, усі ці фрік-шоу, — є. Ну це ж правда?..
— Де в них офіс? — Мишко запитально дивився на Суботу. Той в’їхав не відразу, сам бував там усього разів зо два.
— На Новому Арбаті…
Не вимикаючи радіо, Мишко вивернув кермо, швидко перетнув дорогу, ледь не розцілувавшись із автобусом, який невідомо навіщо виліз на крайню ліву смугу, в останній момент розминувся і під ображені зойки клаксонів помчав уперед, витісняючи поважні джипи, а де не виходило потіснити — завилюючи колесом на зустрічну смуту. Зустрічні, вивертаючись в останню мить, люто сигналили вслід. Субота конвульсивно застебнув пасок, уп’явся нігтями в сидіння…
— Скільки там лишилося? — крізь зуби спитав Мишко.
— До найближчої вантажівки, а там — зі святими упокій… — буркнув Субота.
— Я питаю — передача скільки триває, жартівнику! Це початок чи кінець? Скільки в нас Часу, щоб дістатися?
Субота знав, що ця програма, разом із рекламою та новинами, триває трохи більше, ніж півгодини. Але скільки залишилося, визначити одразу не виходило.
Утім, питання вирішилося саме собою, — пішли новини, які зазвичай давали в середині.
— Хвилин п’ятнадцять…
— Не встигнемо, — просипів Мишко, тиснучи на газ щоразу, коли в потоці машин відкривалася найменша шпарина. — А в ефір зателефонувати можна?