Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 26)

Тут Леонард знову підняв руку, закликаючи до тиші, і тиша настала. Лише совався на залізному стільці чи не одностайно виправданий Каїн.

Повільно, ніби знехотя, підвівшись, і дивлячись упритул на Каїна, князь проголосив:

— Підсудного визнано невинним. Засуджується до подальшого відбування життєвого строку за місцем постійного проживання.

— А як щодо роботи? — уточнив Леонард. — Як завжди, на радіо?

— Ні,— суворо відповідав хіліарх, — ніякого радіо, там і без нього дурнів досить. Вигнати до біса, нехай заробляє на життя чесною працею.

Тут же набігли двоє в чорному, спритно забрали зі стільця пройдисвіта Георгія Михайловича і, копаючи в зад, кудись потягли. Друга пара молодиків у чорному, практично нічим не відмінна від першої, впаяла в залізне сідало нового підсудного.

Це був не старий ще чоловік із бородатим і настільки солідним обличчям, що в його присутності хотілося шанобливо встати. Весь він був доладний, викликав довіру, чому сприяли і білий медичний халат, і дорогі черевики. І тільки скривджений вираз обличчя й очі щирої блакиті виказували в ньому затятого шахрая.

Знову ступив наперед Леонард, знову було сказано про Радамантів суд, Діана черкнула щось на пергаменті, і засідання почалося.

З промови обвинувача стало ясно, що підсудний був лікарем, не надав належної допомоги пацієнтові, в результаті чого той помер. Лікар із промовистим прізвищем Лікаренко геть заперечував свою провину.

— Як це так, колеги? — гув він натужним басом, яким користуються девіантні підлітки і впливові комуністи. — Я не розумію, на якій підставі? Лікування було прописане згідно з діагнозом, загляньте в медичну карту…

— Неодмінно заглянемо, — заспокоїв його Леонард, клацнув пальцями, і розтріпаний жовтуватий зошит опинився у нього в руках. При цьому Лікаренко страшенно зблід: схоже, він чекав чого завгодно, тільки не появи злощасної карти.

— Але як? — пробурмотів він, коли до нього повернулася здатність говорити.

— Що? — Леонард підняв ліву брову. — Ви, мабуть, думали, що карти цієї немає вже на світі, знищена згідно з інструкцією. А чи відомо вам, що докази не горять?

— І не тонуть, — несподівано вставив Субота і тут же спіймав на собі схвальний погляд Леонарда.

— Саме так, — кивнув той, — дуже слушне зауваження. Не горять, не тонуть і не розчиняються в сірчаній кислоті. Нумо, подивимося, що тут у нас.

Він розкрив зошит і з цікавістю заглибився в нього: шурхотів сторінками, кректав, повертався до початку, коментував.

— Аналізи… аналізи… знову аналізи… — бурмотів Леонард. — Забагато, звичайно, ну то що ж, кожен грошей коштує, клініці ж треба якось виживати, правда? Ось іще аналізи, ще… Ага, а тут і процедури пішли… Гм, досить дорогі, чого вже там… Але де ж пацієнтові взяти грошей на таке лікування, панове? Де — якщо він не олігарх і не має ресурсів у заморських офшорах?.. Можна, звичайно, продати що-небудь непотрібне — наприклад, квартиру. Непогана ідея, справді непогана… Що, зрештою, дорожче — життя чи квартира? Смішне запитання. Ось і наш пацієнт так вважав… Знов аналізи, процедури, аналізи… А ось, до речі, і збір коштів на лікування через Інтернет… навіщо ж суспільству залишатися осторонь, нехай розщедриться… Далі знов аналізи, процедури, підтримувальна терапія… і блискуче завершення курсу лікування — смерть!

Леонард закрив карту, відкинув геть і іронічно подивився на лікаря. У цьому погляді не було осуду, але якби поставити поруч із лікарем його пацієнта, то невідомо, хто б виглядав більшою мірою небіжчиком.

— Вітаю вас, шановний, чиста і… м-м-м… професійна робота, — схвально промимрив Леонард, киваючи підсудному. — Високий клас… Проте дозвольте спитати, скількох пацієнтів ви отак уколошкали?

Лікаренко сидів мовчки, втупившись у підлогу, потім підвів мученицькі очі на князя.

— Це помилка, — промовив він гірко, — жахлива, катастрофічна…

— Згоден, випадок нікудишній, — закивав розпорядник, — але точно помилка?

— Так, так, — в очах лікаря спалахнула відчайдушна надія. — Помилка, клянуся вам усіма святими.

— Ось тут дозвольте вам не повірити, — Леонард скривив гримасу. — Лікарська помилка — це коли замість проносного хворому дали ціаністого калію. А от коли ставлять чортзна-який діагноз, призначаючи купу дорогих аналізів і процедур, про помилку навряд чи йдеться. І до речі: за нашими даними, це не єдиний випадок. О так, далеко не єдиний!

Тут лікар збунтувався. Він заверещав, почав хвицятись і викручувати руки з наручників.

— Ви не маєте права! — волав він, миттю втративши солідний бас. — Я не визнаю цього судилища! Усе це брехня, наклепи ворогів! Вимагаю негайно звільнити мене!

Князь гидливо скривився — вереск різав вуха. Але Леонарда, здавалося, вся ця сцена тільки потішила.

— Запевняю вас, шановний, у нас усе гаразд зі слухом, — вигукнув він. — І ми неодмінно вас звільнимо, якщо на те буде воля панів присяжних.

— Яких ще присяжних?! — не вгавав лікар. — За яким правом? Це жалюгідні, нікчемні люди, вони не мають права мене судити!

— А ось це ви дарма, — раптово зауважив хіліарх. — Наші присяжні — люди надзвичайно пам’ятливі. Думаю, така поведінка не полегшить вашу долю.

Судячи з гнівного галасу в залі, саме так воно й було.

— Бажаєте скористатися правом на заключне слово? — поцікавився князь, звертаючись до підсудного.

— Я вас зневажаю! — вигукнув той.

— Світ складається з людей, — глухо промовив князь. — Померла людина — всесвіт став меншим. Наблизився його край — обірваний, нерівний. І видно, як безпорадно тріпоче він, мов ненапнуте вітрило на космічному вітрі. А за ним — чорна, глуха безодня…

Князь кивнув Леонардові, той обернувся, подивився в залу. Десятки очей — похмурих, злих, ображених — витріщилися на нього.

— Панове присяжні, хто вважає пана Лікаренка винним? Прошу підняти руки!

І знову в єдиному пориві злетіли майже всі руки — тільки цього разу з осудом і звинуваченням. Двоє в чорному стягли Лікаренка зі стільця, але не повели, а залишилися на естраді, тримали так міцно, що засуджений не міг поворухнутися.

— Що… що ви хочете зі мною зробити? — задихаючись від хвилювання, заговорив він. Голос його звучав хрипко, скрипуче, немов стерся.

Відповів йому князь:

— Хоч ви й не визнаєте нашого суду, але іншими, набагато впливовішими інстанціями його визнано єдиним і остаточним. Суд цей правий і справедливий, а вирок його неможливо оскаржити. І якщо вже мова зайшла про злочинця і його жертв, то буде справедливо, якщо сама жертва виконає вирок.

Лікаренко здивувався.

— Як… яка жертва?.. — Він облизав пересохлі губи і забігав очима по обличчях, не розуміючи. — Звідки жертва… вона… вона…

— На тому світі, ви маєте на увазі? — люб’язно поцікавився князь. — Так, не буду сперечатися. Скажу тільки, що заради вас ми готові піти на деякі… м-м-м… відхилення від законів природи й професійної етики.

Хіліарх клацнув пальцями, Леонард на сцені здійняв руку, і світло в залі стало потроху згасати. Лише два мертвотно-сині прожекторні промені викусили з темряви чорні постаті й застигле з жаху обличчя лікаря. Через секунду звідкись знизу почулося важке гудіння, підлога завібрувала, захиталася, загупали по столах шматки штукатурки, падаючи із золочених стін і розписаних склепінь. Стогін жаху пронісся в рядах гостей, пані чіплялися за кавалерів, а ті й самі сиділи ні живі ні мертві.

Субота про всяк випадок намацав руку Діани. Та відповіла йому теплим, заспокійливим потиском.

Тим часом гомін наростав, вібрація посилювалась, і коли вже здавалося, що барабанні перетинки ось-ось луснуть, пролунав жахливий тріск. Естрада розпалася навпіл. З розколини, глибокої, як прірва, піднялася темрява, огорнула медика, заповнила його рот, вуха й очниці. Вартові негайно відпустили його і позадкували, але засуджений продовжував стояти нерухомо, широко розкривши очі й розвівши руки.

Так тривало кілька страшних секунд. Раптово все його тіло здригнулось. Очі скажено вирячились і зупинилися, з грудей вирвалися хрип і клекіт.

А за секунду до того — це бачили всі — перед естрадою виникла людина в подертій лікарняній піжамі, виснажена й ослаблена настільки, що здавалася тінню. Тінь ця була безтілесною, але на диво об’ємною, немов голограма з іншого виміру. Від мерця віяло пеклом, а його обличчя було затьмарене якоюсь скорботною думкою. Він із сумом і гнівом дивився на лікаря, який задихався, ловив повітря губами і не міг вимовити ані слова…

— Я помер, — сказав небіжчик, не зводячи з Лікаренка мертвих очей. — Хочу, щоб ти був зі мною. Там страшно, водночас холодно і жарко, і мозок кипить, і тіло холоне… Тобі там місце. Ходімо!

Він простяг руку до лікаря, той посинів, двічі судомно вдихнув, схопився за груди і впав на підлогу. Посланець пекла секунду постояв над його тілом, після чого розтанув у повітрі.

Двоє в чорному потягли бездиханне тіло геть, щілина в підлозі зімкнулася; прожектори згасли, а замість них загорілися люстри. Секунду публіка сиділа мовчки, потім гримнули оплески — як після надзвичайно захопливого циркового номера.

Субота мимоволі озирнувся на публіку — та немов збожеволіла, аплодувала, волала. Серед безлічі спотворених облич його увагу привернув чоловік, чиї риси видалися йому ніби знайомими, хоча до цього дня він бачив їх тільки на фотографіях.