Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 25)

Субота, вже не криючись, глянув на Діану — може, й вона у складі суду, праведного і непідкупного? Але та сиділа в звичайному вигляді, дивилася на естраду, однак у руці в неї з’явилося гусяче перо, а на столі — чорнильниця і жовтуватий пергамент зі слідами якихось стародавніх знаків.

А на естраді тим часом відбувалося щось дивне. Там виник невідь-звідки потворний залізний стілець, якась пародія на трон, з парою хижого вигляду наручників на підлокітниках. Від стільця віяло лютим холодом і незатишністю, весь він був у якихось дірках.

Двоє в чорному вивели на естраду довготелесого підтоптаного чолов’ягу з масивним носом, роздвоєним підборіддям, короткою зачіскою з сивиною та білястими бровами. Брови були вигнуті вгору, немовби питали здивовано: але ж ми в чому винні, але ж нас за що, люди добрі?!

Чолов’ягу, видно, заскочили зненацька. Одягнений він був дико й недоладно: у синій футболці з чиєюсь фізіономією на грудях, у спортивних блакитних трусах, синіх гетрах і таких самих кедах. На цьому тлі блідо і пронизливо визирали голі коліна. Така вдяганка годилася б для тренажерного залу, але аж ніяк не для величного судилища.

Ті ж двоє чорних посадили підсудного на залізний стілець, з брязкотом замкнули на руках вкриті іржею наручники. Підсудний не став опиратися, тільки стріляв очима туди-сюди, але сидів як камінь і не зміг би втекти, навіть якби вистачило сміливості. Він зіщулився, скам’янів, живими залишалися тільки рухливі оченята та криво вигнутий рот, який шепотів чи то молитву, чи то прокляття.

— Дозвольте, ваша честь, відкрити засідання? — звернувся Леонард до хіліарха. Той кивнув. Церемоніймейстер утупився в підсудного і кілька секунд пильно роздивлявся його. Нарешті, задоволений побаченим, заговорив:

— Пане Каїн-Голдевський, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?

— Я… — чолов’яга дрібно затрусився, — я нічого не робив, слово честі. Ось — бігав у лісі, у мене там пес…

— Я не питаю, чим ви займалися, — Леонард підвищив голос, — я питаю, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?

— Не можу знати, — з переляку, мабуть, чоловік уживав якісь старорежимні звороти, які не пасували ні до його конверсів, ні до хамовитого модернізму всієї фігури. Ще й на додачу Субота помітив, що принт на майці, який він помилково спершу сприйняв чи то за Христа, а чи за Че Ґевару, зображує не когось іншого як самого пана Каїна. Чи то самопоклоніння, потяг до власної особи, чи то простий нарцисизм.

— Георгію Михайловичу, доводжу до вашого відома, що ви присутні в ролі підсудного на так званому Радамантовому суді…

Гострі очиці під пшеничними бровами забігали ще швидше, надзвичайна прикрість відбилася на безбородому обличчі бігуна.

— Як, даруйте? Радамантовому? — забурмотів він. — Що означає… Чи я, вибачте на слові, вже помер?

Чоловік із жахом оглянув суддів і гостей, які безмовно сиділи на задньому плані, і з відчаєм звів очі до високих балконів і стелі. Невідомо, що він там побачив, тільки раптом скрикнув диким вовчим голосом, що відбився луною під склепінням. І тут же, немов злякавшись, вдавився й замовк.

— Радамант[9]…— приречено мовив він, — отже, всьому кінець… Але де ж Мінос, де Еак?

Пропустивши повз вуха питання підсудного як такі, що не стосуються справи, Леонард продовжив:

— Ви винні в безлічі гріхів і злочинів, з яких головним є нелюдська гординя… Бо немає нічого огиднішого, ніж зарозумілість, властива нікчемі. Багато років ви безглуздо топтали землю, перебуваючи в заслуженій безвісті й забутті. Однак, улаштувавшись завдяки протекції на скромну посаду диктора радіо, ви уявили себе надлюдиною.

— Я? Надлюдиною?..

Обвинувач, однак, не дозволив підсудному виправдатись і продовжував гриміти:

— Ви поширювали брехню й некомпетентність… Ви вдавали, що маєте переконання, але всього лиш виконували вказівки начальства і потурали власним примхам. Ви обмовляли гідних людей і підносили нікчем!

Таких звинувачень Георгій Михайлович витримати не міг.

— Але ж усі так роблять, — відчайдушно закричав він, — абсолютно всі! Це журналістика, не йти ж із професії! Чим я гірший за інших?

— Пристойна людина має бути не гіршою, а кращою, — раптом подав голос князь, який мовчав до цього моменту. З його кам’яних вуст це прозвучало так несподівано і мало не сентиментально, що Субота здивувався. Чого не можна було сказати про підсудного.

— Та якби я був пристойною людиною, я б давно на цвинтарі лежав! — із запалом заявив Каїн-Голдевський, вимахуючи голими безволосими ногами. — Фокус у тому й полягає, щоб не бути пристойним, а видаватися. Ось у чому хитрість, а решта — для лохів.

— Дамо лохам спокій, життя в них і так несолодке, — знову вступив Леонард. — Дозвольте дізнатися, напівшановний, з якого дива ви читаєте лекції з літератури, та ще й берете за це гроші? Ви професор чи дійсно на цьому розумієтесь?

— А зараз будь-хто професор, — нахабно відповів Каїн, — будь-хто при посаді. А якщо й ні, то це нескладно — були б гроші. Лекції зараз читає кожен, кому посада дозволяє.

— Посада?! — похмуро повторив хіліарх. — А решта, отже, не має значення?

— Чому не має? Воля — велика річ, рішучість, зв’язки. Треба вміти себе подати. А хто не може, того геть із професури!

У залі на цих словах раптом почулись оплески, які тут же злякано стихли.

— Та ви хоча б Франка від Франкенштейна відрізняєте, професоре? — з важкою неприязню запитав князь.

— Аякже, ваша честь, — Каїн із надією засовався на своєму стільці,— аякже. Франко — шість літер, Франкенштейн — дванадцять…

— Як я розумію, ви людина високоморальна? — нетерпляче перебив його князь.

— Саме так, ваша честь. Про народні традиції читаю, навіть вірую… трохи, — погодився підсудний.

— Тоді чому ви кинули дружину?

— Яку саме? — улесливо уточнив Каїн. — У мене їх три.

На безпристрасному обличчі князя з’явилася гримаса огиди, але тут же зникла, немов муху змахнули.

— Я маю на увазі вашу першу дружину, яку ви залишили з дитиною на руках.

— Чи ж лише я такий! — раптом заверещав зі свого крісла підсудний — він узагалі, схоже, був людиною нервовою, реактивною. — Так склалося, розумієте! Невдала трапилася — дика, неосвічена… Важко мені з нею було… — із запалом вів далі Каїн, брови його рухалися вгору і вниз. — Самі подумайте, хто я тоді був? Дрібний гівнюк, у школі викладав… А зараз я — зірка, своя передача на каналі, читаю лекції, викликаю добрі почуття. Знаєте, як про мене кажуть? Педагог милістю Божою! І дружина в мене нова, і машина нова, скоро і квартира буде нова! Ще й як! Зі мною великі люди добре знайомі: політики, поети, художники, олігархи всілякі! А чому? А тому, що можу на всю країну людину розхвалити, а можу й змішати з багном, це ж радіо, хіба не ясно?!

Чолов’яга на залізному стільці страшенно завівся, смикав ногами, бризкав слиною, кричав — ніби радіо могло спокутувати не тільки гріхи, але й усі можливі злочини.

— Ну досить, — сказав князь, скривившись. Його багряні очі дивилися похмуро. — Вам надається останнє слово, після чого присяжні вирішать вашу долю. Говоріть!

Підсудний спрямував хитрі оченята за спини суддів, у залу. Дивився лагідно й прохально, голос його зазвучав проникливо.

— Панове присяжні… По-перше, прошу вибачення, що промовляю сидячи. По-друге, радий бачити настільки шанованих людей. Багатьох з вас я впізнаю, бо ви бували в мене на передачах. З іншими особисто не знайомий, але чув чимало хорошого. Та й не можуть бути поганими люди, які заробили стільки грошей…

Його слова перекрили оплески, гучніші з кожною секундою. Князь обернувся і з бридливим обуренням глянув на людей, що сиділи за столами, плещучи в долоні.

Підбадьорений несподіваною підтримкою, Каїн заговорив голосніше.

— У чому, власне, мене тут звинувачують, питаю я вас? У якійсь там гордині… І в чому ж гординя? У тому, що колись дружину кинув? Але ж я завів нову, і це ще не кінець. Та якщо за таке судити, панове, жодного невинного не залишиться. Ніхто не святий, недарма сказано. І хто я такий, щоб судити інших, а тим паче — самого себе? І якщо ви зараз мене засудите, то потім прийде хтось інший і за те саме засудить вас. Подумайте про це, панове присяжні, не дозволяйте задурити вам голову. Як кажуть, готуй сани влітку, і воза теж. Я все сказав, дякую за увагу.

По тому підсудний кокетливо схилив стрижену, непропорційно велику голову, чекаючи на оплески. І оплески справді загриміли були, але тут же стихли. Діана застрочила гусячим пером на пергаменті, князь сидів насупившись. Леонард уїдливо посміхався.

Продовжуючи посміхатися, він ступив наперед і одним поглядом окинув розчепурену юрбу.

— Отже, панове присяжні, голосуємо. Усіх, хто вважає підсудного невинним, прошу підняти руки.

Ліс, як кажуть у таких випадках, рук миттю виріс над столиками. Тягли руки зрілі мужі, не відставали від них прищаві молодики зі стійким фінансовим станом, нетерпляче махали долоньками дівчата й пані, недбало, немов гукаючи офіціанта, демонстрували мляві кисті люди місячного сяйва…

— А хто вважає його винним? — не змінюючи виразу обличчя, поцікавився Геніус.

Смикнулися були вгору дві-три боязкі кінцівки, пролунав чийсь обурений голосок, але в наступну мить їх змів шквал захоплення й галасу.

— Невинний! — гриміло під склепінням. — Невинний!

Леонард посміхнувся, Діана продовжувала строчити в пергаменті, князь мовчав, опустивши очі долу.