Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 21)

Першим на черзі виявився сценарний відділ.

— Сценарний? — перепитав Субота. — Кіно знімаєте?

— І кіно теж, — дещо невизначено відповіла Діана. — 3 ухилом у реалізм.

Невідомо, що за реалізм тут знімали, але в сценарному відділі панував тотальний сюр.

Це було велике, погано освітлене приміщення, у кутках якого панував морок. До стін липнув чорний оксамит, що стишував звуки, та й рухи теж. Подекуди темрява розчинялася сяйвом смолоскипів, які стриміли просто зі стін, або напівмертвими лампами, що вихоплювали з мороку шматки простору, як крокодил вихоплює рибу з води.

Спочатку Суботі здалося, що вся кімната втикана розташованими по периметру скульптурами. Потім він зрозумів, що це все-таки живі люди, тільки аж надто нерухомі. А придивившись, здригнувся: нерухомість виявилася не найстрашнішою, набагато гіршим був зовнішній вигляд.

Здавалося, що купа мерців різних ступенів розкладу підвелися з безодні пекла й розсілися всюди, а деякі навіть стояли, жахаючи обвислим лахміттям гнилої плоті. Поки що вони не бачили Суботу, але він чомусь знав, що коли його виявлять — уся зграя кинеться вперед, роззявляючи в голодних корчах бездонні пащі. Не зводячи з них очей, Субота замахав руками позаду, намацуючи двері, але Діана штовхнула його вперед, а сама плеснула в долоні.

Від цього світло спалахнуло яскравіше, стали помітні деталі. Не на цвинтарі вони опинилися в ніч на Геловін, а на театральній виставі, моторошнуватій, але ефектній. Так, це був саме театр, причому невеликий, заштатний, а персонажів тутешніх у жодну психлікарню не пустили б, не кажучи про звичайний цирк.

Найближче до дверей сидів кудлатий, похмурий, як ніч, запнутий у безбарвний вовняний гіматій, у сандалях, із довгою палицею в руці, надійно впертою в підлогу, з вигляду могутній, міцний, — і притому безтілесний, більше схожий на похмуру тінь, крізь яку зяє прірва. У його очах, порожніх, підземних, мерехтіли червоні вулканічні спалахи.

Діна поглядала на Суботу, насолоджувалася його сум’яттям.

— Схожий? — несподівано запитала вона.

— На кого? — розгубився Субота.

— На Гадеса…

Він знову кинув погляд на кудлатого. Той не ворухнувся, але якось відреагував — смертним жахом, холодом пекла повіяло від нього. Мабуть, схожий… якби владика Аїду не був богом, а мав смертне тіло, напевне, саме так би він і виглядав… У сценарному відділі явно готувалися до стародавніх містерій — і далі, наскільки сягало око, можна було розрізнити всіляких чудовиськ у людській подобі. А деякі, пригадував Субота, не лише в людській.

Йому хотілося ще раз поглянути на Гадеса, але він побоявся. Здалося, що актор, відокремлений від них коконом страшної ролі, раптом виломиться зсередини назовні і, охоплений чорним божевіллям, виявиться не зовсім актором або навіть зовсім не актором…

За кудлатим Гадесом сиділа жінка. Червоний пеплос вільними складками стікав з її сильного тіла. На поясі висіли довгий кинджал і важка зв’язка ключів. Поруч горіли два смолоскипи, розріджуючи електричне світло, надаючи йому непевності, біля ніг жінки, тихо попискуючи, корчився в судомах, помираючи, чорний цуцик. Очей жінки не було видно, їх приховувала чаклунська маска, що складалася з трьох облич: одне дивилося прямо, інші — ліворуч і праворуч. Жінка здригнулася, глянула на Суботу фальшивим ликом, і волосся на її голові заворушилося: немов ожило безліч змій. Субота відсахнувся, але одразу ж збагнув, що йому здалося: просто замиготів поблизу смолоскип.

Він озирнувся на Діану з острахом і захопленням.

— Геката?

Діана кивнула.

— Богиня смерті й чаклунства, княгиня пекла.

Ні, Субота не помилився: це була масштабна містерія, з виходом і представленням богів, і не лише античних.

Наступний сидів просто на підлозі — напівголий червоношкірий індіанець, довгий шкіряний фартух прикривав його стегна, спадаючи до колін. Точніше сказати, до коліна — нога в нього була лише одна. Вона стояла в невеличкій купці борошна, вставлена в неї навіки. Обличчя індіанця було розфарбоване чорним і посмуговане жовтими поперечинами, очі, вкриті кіркою льоду, нерухомо дивилися всередину. Прибите до скроні тонким цвяшком мідне дзеркальце нічого не відбивало — з нього сотався назовні, каламутячи простір навколо, ріденький сірий дим, — а на грудях божества висіло на жовтій стрічці кругле шкіряне кільце, темне, нещадне.

Цього бога Субота не знав, і Діана підказала:

— Примхливий володар, ворог, серце гір, сіяч розбрату… Великий і страшний Тескатліпока…

Ацтекський божок раптово вишкірив дрібні жовті зуби, посміхнувся, затягнув курявою все довкола: щось невимовне рвалося назовні з мідного дзеркальця, мороз повз по спині… Субота здригнувся, прискорив крок, залишивши примхливого владику позаду: ні, куріть краще без нас.

Далі стояв, дивлячись із викликом, чоловік без віку в чорно-червоному шкіряному вбранні, у чорних м’яких чоботях, з русявим, сивим, випаленим вічною темрявою волоссям, з гордовитим і злим поглядом. Ліва рука його в срібній рукавичці стискала короткий отруєний спис.

Його Субота впізнав легко: це був принц Нуада з фільму «Хелбой. Золота армія».

— Аргетламх, — пробурмотіла тихенько Діана, і в голосі її, зазвичай трохи глузливому, Субота вловив тінь дивної поваги.

Ще далі завмер єгипетський бог з головою віслюка — чудово зробленою, не відрізнити від живої. Біля ніг його схрестилися дві променисті сталеві кістки, гарячі вітри пустелі віяли навколо. Він щось тихо бурмотів собі під ніс, тонким голоском, як у євнуха, не турбуючись тим, чи його чують і розуміють.

З-за чолов’яги з головою віслюка раптом виринула індійська апсара з оголеними грудьми, уся в блискучих намистах і браслетах. Посміхнулася, підморгнула Суботі так, що спалахнув у ньому — в серці і нижче пояса — хтивий вогонь. У високій золотій шапці у вигляді ступи, в прозорих широких шароварах і зовсім гола вище пояса, вона була негарна, грубувата на обличчя, але фігуру мала довершену. Надзвичайна, відчайдушна спокуса струменіла від неї, такі спокусливі бувають тільки негарні жінки. Субота раптом відчув, що ось-ось утратить голову… Але Діана застережливо глянула на апсару, прикрила від неї Суботу, і він відчув, як морок відступає. Йому стало страшенно соромно, він зашарівся.

— Хто це? — вибачливо запитав він.

— То таке, — спохмурніла Діана, — одна індійська повія. Уявила себе богинею, мерзотниця…

Далі косяком пішли індійські боги.

Володар загробного світу Яма сидів на залізному троні весь у червоному, в руках петля з мотузки — витягати душі з могильного мороку. Підібгавши короткі ніжки, сердито озирався стародавній карлик Вішну в золотих обладунках. З’явилася ще одна жінка, але зовсім інакша — з чорним зі злості обличчям, плямистою шкірою і намистом з дрібних черепів на шиї. То була Дурга, велика господиня, гнівна, жахлива… Останнім мерехтів і клекотів ворог Будди, жахливий Мара з синім брехливим обличчям — безмірний, нищівний, повелитель майї.

Субота, наче обмарений, ішов далі. На якусь мить укотре затьмарилося в голові, здалося, що ніякий не театр перед ним… Невідомо навіщо зібрали тут справжніх богів, змусили шкіритися, кам’яніти, виблискувати очима. Чи розрахована ця вистава лише на нього, а чи планується якесь набагато грандіозніше видовище?

— Адже це все — професійні актори? — запитав він без будь-якої впевненості.

Діана нічого не відповіла на це, лише загадково посміхалася.

— У всякому разі, свої ролі вони знають добре…

Тут вона глянула вбік — пильно, стурбовано. Субота повернувся туди ж — і на мить глипнула на нього з-під сплутаного сивого волосся старезна, жахливого вигляду баба, в примружених очах якої палахкотіло божевілля. Він перелякано застиг. Але, на щастя, мара тут же розсіялася. Ніякої баби не було — перед ним стояла молода жінка з ясним поглядом, неземної сили і краси.

— Володарка Заходу Сіванму… — шепнула Діана.

Субота насилу відірвав погляд від вічної відьми і не повірив очам: перед ним сидів його святість Далай-лама, — який же він там за номером, дай Бог пам’яті, здається, чотирнадцятий? Звичайно, ніякий це був не Далай-лама, просто справжній двійник, актор, схожий на нього як дві краплі води. Червона з жовтим ряса, велика голена голова, густі брови, що злітають над окулярами, хитрувате і зморшкувате старече обличчя — час не щадив удаваного будду, женучи віковічним прокляттям до нових і нових перероджень… Великий геген коротко реготнув, очі пробіглися обличчям Суботи, і той виразно розгледів: на дні цих добрих очей хлюпотіла брехня архата — грандіозна, незборима. Невдале слово, незграбний жест, недоречний погляд збоку — і ця брехня вихлюпнеться назовні, заллє півсвіту..

Субота почувався спустошеним. Усі ці боги, ідоли, темні духи висмоктували з нього залишки сил, свідомість його здригалася, мерехтіла, ледь сяяла, падала в пітьму… Він ледве стояв на ногах, хотів прилягти, не чути й не бачити нічого, хотів, але не міг.

— Годі, прошу тебе!

Але Діана не слухала, вела твердою рукою до глибокої ніші, запнутої сірою шторою. Субота відчув за нею щось жахливе.

— Не треба, — пробелькотів він. — Будь ласка!..

Діана відсмикнула штору. Перед ними сидів Чорнобог — повелитель Наві, володар смерті, цар божевілля. Був він темний, димний, без обличчя, лише вуса срібніли зоряним вогнем. Сидів мовчазний, закривавлена коса сяяла в лівій закрижанілій руці — і чорний вінець на голові.