Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 20)

— Тоді я так само кави.

Він дивився на неї, а вона на нього: який він сонний і скуйовджений, — і серце її млосно стискалося.

Субота всівся за стіл. Вона виклала на тарілку яєчню, поряд — кусень хліба, виделку і ніж… Ну, без ножа він би цілком обійшовся. Повагавшись трохи — ніби нашвидкуруч підрахувавши калорії — вона поклала яєчню й собі, потім сіла навпроти. Усе було так буденно і просто, ніби вони разом тисячу років.

Він скуштував яєчню. Смачно. Дуже смачно, надзвичайно смачно — такої яєчні він у житті не куштував. І ніколи не їв нічого схожого. Він хотів сказати про це, але вона подивилася на нього з несподіваним сумом, і слова тут же застрягли у нього в горлі. А наступної миті остаточно провалилися в шлунок разом із шинкою.

Деякий час їли мовчки, і він намагався не дивитися на неї, щоб якось випадково не виказати себе. Потім вона налила кави, поставила перед ним шматок торта. Він скуштував — і торт був чудовий. А, може, річ зовсім не в торті, а в тому, що вона сиділа навпроти? Він пошукав у собі ті відчуття, які завжди супроводжували ранки: головний біль, прикрість, розчарування. Нічого цього не було. Тільки ясний, ледь відчутний смуток, та й не смуток, мабуть, — сумна радість…

— Хто такий Дій? — раптом запитав Субота.

Вона завмерла. Потім відклала ложечку, підвела очі, глянула допитливо, уважно. Затремтіли довгі вії, під ними жила болісна таємниця.

— Звідки ти знаєш про Дія?

— Випадково почув. Князь і цей… Леонард між собою говорили.

— І що ж вони говорили?

— Князь сказав, що Дій не дозволить…

Вона кивнула. З хвилину, мабуть, мовчала, опустивши очі.

— Дій — це закон, — сказала вона нарешті так, ніби й сама не була цілком певна. — Це шлях, це світло і темрява, життя і смерть.

— Ви що — йому поклоняєтеся?

Вона спохмурніла.

— Ми виконуємо закон…

Ще трохи помовчали, Субота збирався з думками.

— А він… схожий на людину, цей ваш Дій? Його можна бачити, говорити з ним?

— Тобі цього знати не треба. І так забагато було сказано…

Діана знову взялася за торт. Не дивлячись на нього, спитала байдуже, ніби несамохіть:

— Що снилося?

Субота знав цей тон. Дівчата завжди так кажуть про найважливіше. Але Субота вирішив не виводити її на чисту воду і чесно розповів про Рубінштейна. Діана завмерла, не донісши ложку, спохмурніла, стулила губи. В очах її, щойно м’яких і сумних, промайнула важка лють.

— Отже, кулею в голову? — процідила вона, граючи загостреними вилицями.

— Просто в лоба.

Діана відклала ложку, підвелася. На її щоках поволі розквітав отруйний рум’янець.

— Їдьмо до Лоцмана!

— А торт? — збентежено запитав він.

Йому насправді хотілося торта і чаю. Шматок льоду, який дзеленчав, холодячи груди, вже багато днів поспіль, здавалося, починає відтавати — і все це завдяки її очам, цьому чаю, торту…

Діана мовчки взяла і жбурнула торт у відро для сміття. Прицільність не мала значення: торт ляпнувся об стіну і з ганебними кривляннями поповз униз по кахлях.

— Збирайся! — повторила вона…

За півгодини вони вже стояли перед знайомими дверима з повішеним Малевичем. Негри в печері на дверях навпроти притихли, не подавали ознак життя. Видно, справи коїлись дійсно нечувані.

У кабінет увійшли без стуку — спочатку Діана, потім Субота. Князь, схоже, чекав гостей: сидів у своєму кріслі чорний, багряні очі дивилися просто в нутро, в серце, як місяць темної ночі дивиться в колодязь, розмірковуючи: впасти чи не впасти?

— Кажи! — звеліла Діана Суботі.

— Уже на «ти», — хіліарх похмуро всміхнувся. — Без брудершафту, гадаю, не обійшлося?

— Кажи, це важливо, — повторила Діана, проігнорувавши кпини.

Юрій Олексійович, злегка плутаючись, оскільки слів виявилося більше, ніж треба, переказав свій сон також князеві.

— Отже, просто в голову? — так само, як Діана, запитав той.

Субота кивнув, почуваючись дедалі більш незатишно. Щось насувалося — погане, страшне. «Догрався, — ущипливо зауважив внутрішній голос, — продав душу великому бізнесу. Тепер не нарікай, мусиш розплачуватися…»

Князь перевів погляд на Діану.

— І що ти про це думаєш? — запитав він.

— Я думаю, що це ти, — відповідала вона, не відводячи погляду.

Обличчям князя, як змія, ковзнула звивиста посмішка.

— Я… — повторив він з гіркотою. — Хоч би що сталося, завжди винен я.

— Слухай, Геніусе, заспокойся, — квапливо мовила Діана. — Так не можна, ти робиш помилку за помилкою… Рубінштейн — це вже занадто. Дій тебе не похвалить.

Хіліарх раптом грюкнув кулаком об стіл, підскочивши мало не до стелі.

— Дій! — закричав він. — Знову Дій, усюди Дій! Дій не дозволить, Дій не похвалить! Я був тут задовго до нього… Це моя єпархія! І жили ми зовсім непогано. З якого дива він диктує тут свої закони? Усі ці угоди, манускрипти, усі ці незліченні рубінштейни — ми цього не хотіли, ми нікого не кликали, жили своїм розумом. І раптом він падає на нас із небес…

— Князю! — урвала Діана, очима вказавши на Суботу, але той тільки відмахнувся.

— Та чорт із ним… Дій звалюється на нас і починає порядкувати тут. А я маю кланятись, усміхатись і коритися його наказам? Не буде цього! Досить із мене, я ситий!

— Не святотатствуй… — тихо, але твердо сказала Діана. — Ти знаєш своє місце.

— Моє місце тут! — крикнув хіліарх так, що на столі злякано дзеленькнула ложкою порожня склянка. — Я тут був і буду до кінця віків. Я — Геніус-Лоцман, я князь! А Дій… Дій нехай іде туди, звідки з’явився! Це моє останнє слово!

Грюкнувши дверима, князь вийшов з кабінету. Діана глянула на Суботу.

— Не слухай його, — сказала вона. — Він дурниці верзе, з ним таке буває. Раніше князь був тут головним, а тепер ні. Він це зі зла, розумієш?

Субота похмуро кивнув.

— Дуже добре розумію…

Діана стояла сумна, опустивши очі долу. Минула хвилина, друга, і вона немовби зовсім забула про Суботу. Аж ось зітхнула легенько, потягла його за рукав… Через мить вони якось мимоволі опинилися в адміністратора.

— Хай тобі грець, я тобі…— багатообіцяюче донеслося з темряви картини, де, схоже, уклали тимчасове перемир’я негри.

Субота здивувався.

— Вони що, по-нашому можуть?

— Навчилися, — байдуже відповіла Діана, машинально поправляючи волосся. — Адже зайнятися все одно нічим: бийся собі та чужі розмови підслуховуй.

— Зрозуміло, — кивнув Юрій Олексійович, хоча достоту нічого не розумів. Навіть якщо відкинути будь-яку містику і прийняти як даність, що на стіні висить планшетний комп’ютер, який, згідно з програмою, видає всілякі рідкісні звуки, все одно головне було незрозумілим — навіщо?

— Ходімо, я тобі покажу наше хазяйство, — сказала секретарка. — Тільки ти не дуже дивуйся, гаразд? Усе-таки контора в нас впливова, люди різні ходять, події теж різні трапляються. Списуй усе на місцевий колорит і гру уяви, так буде простіше.

— Як скажете, — погодився Субота.

— І давай все-таки на «ти», — попросила вона. — Сам скоро переконаєшся, що так набагато легше.

— А на брудершафт будемо пити? — пожартував Субота і, мабуть, не зовсім вдало, тому що обличчя Діани якось сіпнулось і вона нічого не відповіла.

А за мить Діана вже тягла його за собою нескінченними коридорами в спекотну утробу таємничої корпорації «Легіон». І куди тільки поділися її спокій, м’який смуток і погляд, який так його хвилював. Тепер перед Суботою була акула адміністративного сектора — рішуча, холодна, чужа.