Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 4)

Я ненавиджу їх усіх, я хочу, щоб сюди прилетіли американські бомбардувальники і розбомбили цей їхній маленький дикий світ, зрівняли із землею це містечко, цю площу, цей відсталий народець. Щоб вивітрилися звідси назавжди запахи смаженого м’яса і сухої трави. І щоби потім поставили сюди рекламний щит, на якому по-справжньому щасливі люди будуть пригощати один одного жуйкою Orbit.

Я хочу, щоб тут були хвилі піску, щоб холодний нічний вітер грав піщинками, щоб протяжна пісня пустелі звучала тонкою мелодією. І щоб тут стояв рекламний щит жувальної гумки Orbit.

Мене розбудив дзвінок мобільного. Я лежав під теплою ковдрою і думав, що в неділю зранку все одно не може бути невідкладних і важливих справ. Телефон вібрував секунд п’ятнадцять, потім той, хто телефонував, зрозумів, що відповіді не дочекається, – і звук припинився. Я за­плющив очі і поринув у роздуми, що сьогодні маю зробити. Телефон задеренчав знову. Що ж, інтерес до наполегливості того, хто телефонував, змусив мене під­вестися. Підійшовши до телефону, я побачив напис «Марина». Швидко розвів руки в сторони, відганяючи від себе різким рухом сон та ніби шукаючи у повітрі додаткову енергію, і натиснув кнопку приймання виклику.

– Що, розбудила? Просто потім я буду зайнята, а зараз у мене є годинка, щоби зустрітися з тобою. То що, змо­жеш? – на мене полився потік закликів до дій, до якого я не був готовий.

– Котра година? – запитав я

– Восьма.

– Так сьогодні ж неділя! – вдавано обурився я.

– То ти зможеш чи ні? Давно тебе не бачила, хотіла розповісти історію. Потім їду за місто. Можемо зустрітися о 8:30 в «Шоколадниці» на Саксаганського.

– Гаразд, пішов умиватися, – сказав я і натиснув кнопку відбою.

Ми з Мариною були знайомі не так вже й довго, трохи більше року. Та інколи мені здавалося, що я знав її завжди. А іноді – навпаки, ніби ми побачили одне одного не більше, ніж секунду тому.

У наших зустрічах склався певний ритуал. Вони завжди незаплановані: просто хтось із нас телефонує іншому та призначає час і місце. Зустрічі короткі, займають саме стільки часу, щоби лише хтось один зміг розповісти свою історію. І за цей час зустрічі ми маємо випити не менше трьох горнят кави. До третього горняти зустріч не закінчується.

Я, позіхаючи, поплентався до ванної. Відкрутив кран, з якого линув струмінь холодної води. Дивився якийсь час на воду, уявляючи, наскільки вона холодна, зробив глибокий вдих, гучний видих, затримав дихання, склав долоні човником і підставив під струмінь. Вода запінилася в долонях, обпекла їх холодом, я швидко нахилився і виплеснув її на обличчя. Подих перехопило, але тут головне – не зупинятися. Швидко повернув долоні під воду і вихлюпнув з них на обличчя другу порцію. І так іще п’ять разів. Подивився на себе в дзеркало. Так набагато краще: майже прокинувся. Зробив коротку руханку та пішов у душову кабінку під теплу воду – змити залишки сну.

Потім вимкнув воду, витягнув уперед ліву руку. Почекав, поки на середньому пальці збереться велика краплина води, впаде і розіб’ється на дрібні бризки, відкрив розсувні дверцята душової кабінки, виліз і витерся. Вийшовши з ванної, подивився на годинник. Восьма двадцять.

Пішов на кухню і вже збирався зварити каву, та згадав, що незабаром мене чекатимуть щонайменше три горнятка, і повернувся до кімнати. Натягнув шкарпетки, джинси та светр і пішов сушити голову феном. Під потоками теплого повітря волосся куйовдилося і стирчало в різні боки. О 8:35 уже натягував на себе черевики і, захопивши куртку, збігав сходами униз.

Стара плита, поворот, одягаю куртку, другий поверх, поворот, череп під рок-гуртом, застібаю замок аж до самої шиї, поворот, недопалок на десятій сходинці на місці, поворот, шість кроків сходами до виходу, відкриваю важкі металеві двері і натягую каптур.

Моя машина стоїть за десять метрів від будинку. Швидким кроком долаю їх, сідаю на тверде, холодне і скрипуче крісло, вставляю ключ у замок запалювання. Повернувши його, чекаю, поки кілька секунд двигун міркує, відвикнувши їздити, а потім заводиться.

Переїхавши сюди, думаю про те, що коли настане весна, на роботу ходитиму пішки, а мій Ford Mondeo чекатиме на мене біля будинку. Не чекаючи, доки двигун прогріється, вирулюю на дорогу. За хвилину чую вібрацію телефону в кишені.

– Ти з молоком будеш? – вона не питає, де я знаходжусь і коли буду.

– Так, тільки щоб молоко було гаряче та окремо, нехай не наливають його в каву, – кажу суворо.

– Міг би не уточнювати, – пирхає і кладе слухавку.

Рухатися центром Києва недільним ранком приємно: вулиці порожні, тож мій шлях забирає лише п’ять хвилин. Спустившись Володимирською, я паркую автомобіль на перетині із Саксаганського, переступаю через металевий парканчик і заходжу в кафе «Шоколадниця». Марина потягує тонку коричневу сигарету на диванчику на межі зон для курців та для тих, хто не палить. Побачивши мене, вона примружується і вказує долонею на горня, над яким підіймається пара.

Я йду до столика, беру горня і роблю маленький ковточок. Гіркувата рідина, пройшовши крізь моє горло, спускається стравоходом і досягає шлунка, змушуючи його стиснутися і випустити зворотний сигнал до мозку.

– Привіт, – кажу я.

– Привіт, – відповідає вона.

Я знімаю куртку, кидаю її на спинку стільця й сідаю навпроти Марини. Кладу в каву ложку цукру, додаю молока. Однотонна поверхня кави збурюється й перетворюється на нервово-нерівні круги, світло-коричневі та брудно-білі. Одним духом випиваю каву і кажу офіціантці, що проходить повз:

– Повторіть, будь ласка.

– З молоком? – уточнює вона.

– Так.

Марина гасить об попільничку свою сигарету – і приємний аромат її диму змінює затхлий сморід. Робить зі свого горнятка маленький ковток і питає:

– То що, готовий слухати?

– Давай, – удавано недбало відповідаю я, старанно приховуючи власну цікавість.

Історія про японця

Його звуть Цутому Ямагучі, і він живе в Японії. 2006 року йому сповнилося дев’яносто років. Один зі ста тридцяти мільйонів японців. У країні, де середня тривалість життя складає понад вісімдесят років, такий вік – не рідкість. Але ця людина особлива. Щоб зрозуміти це, потрібно повернутися в середину двадцятого сторіччя.

Друга світова війна. 7 травня 1945 Німеччина оголо­сила про капітуляцію. Проте в Радянському Союзі ви­­рі­­шили, що його роль у війні такої капітуляцією аж ніяк не підкреслюється, тож це нікуди не годиться, та ого­лосили про необхідність публічної та представницької процедури. Як наслідок – пізно ввечері 8 травня за центральноєвропейським часом або вже вночі 9 травня за московським провели урочисте підписання Акту капі­туляції Німеччини. Так цей день і відзначають: у світі – 8 травня, а на просторах колишнього Союзу – 9 травня.

Здавалося б, усе закінчено, перемогу здобуто. Адже Німеччина була ключовим супротивником. Запитай, коли закінчилася Друга світова війна, – усі скажуть: 8 чи 9 травня.

Утім, Японія поки не капітулювала і з війни не вийшла. Мені здається, їй би і не дали вийти просто так – безкарно, без сиво-кривавого диму помсти.

5 серпня 1945 року Цутому Ямагучі приїхав у від­ряд­ження до Хіросіми. Він працював інженером у компанії «Міцубісі», був одружений. Спершу подружжя вирішило, що діти з’являться після того, як закінчиться війна. А потім війна зробилася частиною життя – і здалося, що чекати не варто. Так у світі з’явився маленький Кацутоші. Цутому мріяв про донечок. Тепер уже після війни.

6 серпня американці скинули на Хіросіму атомну бомбу. Командир екіпажу Пол Тіббетс назвав бомбардувальник, на якому вони летіли на операцію, на честь своєї матері Еноли Гей. B-29 «Енола Гей» о восьмій ранку 6 серпня 1945 скинув бомбу, що мала кодову назву «Малюк». На честь кого назвали бомбу, не знаю, але кількість жертв у Хіросімі склала сто сорок тисяч. Сто сорок тисяч убитих, зниклих безвісти або померлих унаслідок вибуху.

Цутому перебував лише за три кілометри від епіцентру. Він бачив, як у небо здіймається величезний білий гриб, як усе навколо поглинається білим світлом. Він кричав і не чув свого голосу. Він біг, але нічого не бачив. Падав, вставав і біг знову наосліп. Спершу це супроводжувалося надпронизливим свистом, що пробирав до кісток і всверд­лювався в ошалілий від жаху мозок. А потім раптом він стих, наче звук відключили. Щось падало, люди від­кривали роти, але звуку не було. Він зіштовхнувся з якимось чоловіком, впав на коліно, розірвав штани і поранив ногу до крові. А він думав у той момент, як за­сму­титься дружина, адже вона купила йому ці штани в подарунок, ще зовсім недавно вони разом ходили в ательє та підшивали їх. Штани були дорогі, але вона так хотіла, щоб чоловік виглядав статечно й елегантно.

Готель. Цутому прагнув лише добігти туди в божевільній упевненості, що варто увійти в ошатний хол готелю – і весь цей жах закінчиться. Перед очима з’явилася сіра пелена. З кожним кроком вона темнішала. Він рвався в тому напрямку, де, здається, мав бути готель, та хтось всередині його голови вимовив: «Усе. Стоп». І свідомість відключилася. Він не пам’ятав, як побачив відчинені двері в підвал бомбосховища і на якихось глибоких інстинктах кинувся до них, впав на сходах і геть несвідомий заповз усередину.

Цутому отримав опіки лівої сторони обличчя й тим­часово осліп. Переконавшись, що його серце б’ється, чиїсь дбайливі руки вклали його на лаву біля стіни. Лікар того дня до нього не дістався, надто багато людей у значно гіршому стані потребували допомоги.