Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 2)

Незнайомець не сприйняв ці слова серйозно і чекав якогось підступу. Однак ситуація його цікавила, тож він оперся на прилавок, зняв капелюха і поклав його поруч, потім присунувся ближче до продавця.

– І де ж ваші покупці?

– Розумієте, є певні правила, – відповів Джордж. – Річ у тім, що одна людина може придбати лише одне бажання. Після цього за жодних обставин вона не зможе звернутися сюди. Проте це бажання здійсниться обов’язково. Усі жителі містечка вже скористалися своїм правом, а інші люди, як розумієте, потрапляють до нас нечасто.

– Але я не розумію, – трохи роздратовано відповів Незнайомець. – Я не помітив у вашому містечку нічого незвичайного. Так, воно виглядає дещо старомодно. Таке враження, ніби я здійснив подорож у часі. Або сам час зупинився тут перепочити та вирішив залишитися. І все ж ваше місто виглядає буденним і геть не схожим на таке, де люди мають можливість виконати будь-яке своє бажання. Як так могло статися?!

– Розумієте, як виявилося, з бажаннями відбуваються дивні речі, – зітхнув Джордж Кедді. – Часто люди за­га­дують те, що для них важливо сьогодні. А потім виявляється, що вони цілком можуть обійтися без цього. Тоді їхні бажання припадають порохом в коморах і на горищах. А ще бувало таке, що містер Адамс захотів собі великий гарний будинок, а після цього містер Сміт вирішив, що хоче, аби у містера Адамса такого будинку не було. Так обидва отримали свої бажання, але в підсумку нічого не змінилося. Буває, що покупці приходять сваритися, вимагають заміни свого бажання, посилаючись на законодавство, яке дає їм таке право, якщо товар не підійшов. Проте ми працюємо за встановленими правилами, інакше не можемо. Одна людина отримує тут лише одне бажання.

– Що ж, – посміхнувся Незнайомець. – То спробую і я.

– Ви вже визначилися з бажанням? – уточнив прода­вець.

Незнайомець замислився. На його обличчі проступила нерішучість. Схоже, вибрати йому було нелегко.

Тієї миті до крамниці забігла дівчинка років восьми. Біляві кучері весело розлетілися навколо рум’яного личка. З-під червоної сукенки визирали гострі колінка. Вона дзвінко розсміялася, підняла ногу і поправила ремінець на білій сандалі, стрибаючи на одній нозі.

– Вітаю, дядю Джордже! – голосно вигукнула вона, потім перевела погляд на Незнайомця, зніяковіла і повторила вже трохи тихіше і йому:

– Вітаю вас!

– Привіт, Мюренн! – відповів продавець.

– А діти також можуть придбати бажання? – поці­кавився Незнайомець.

– Ні, – відповів продавець. – Ми не продаємо бажань дітям до повноліття. Вважаємо, що вони ще не готові до таких серйозних справ. Утім, діти виростають і стають моїми новими покупцями.

– Так, а у дорослих це виходить значно краще, – зауважив із сарказмом Незнайомець, міркуючи про своє власне бажання.

Дівчинка підбігла до кота, який дрімав на прилавку, дмухнула йому на ніс і потріпала за вухо. Білий кіт невдо­волено поморщився, розплющив очі, неохоче підвівся і зістрибнув на підлогу за прилавком. Тоді увага дівчинки зосередилася на капелюсі. Вона захоплено оглянула його, потім перевела погляд на Незнайомця і сказала:

– Хотіла б я погратися таким капелюхом.

– А я б із радістю побавився з цим найгарнішим у світі котом. Хоча він такий свавільний! Та нехай таким і лишається, – посміхнувся їй у відповідь Незнайомець.

– А у вас є дитинка?

– Так. Донечка, така сама кучерява, як і ти.

Мюренн посміхнулася йому, при цьому на її щоках з’явилися милі потішні ямочки, і вибігла з крамниці. Незнайомець розсміявся і підійшов до вікна, але дівчинка вже десь щезла. Вулиця з вікна крамниці здавалася темно-бузковою.

Незнайомець повернувся до прилавка і виявив, що продавця бажань немає. Озирнувся, але не знайшов іншого виходу, крізь який продавець міг би залишити приміщення. Перехилився через стійку і подивився вниз. Потім уважно пройшов поглядом весь простір невеликої кімнати, намагаючись привести думки до ладу і згадуючи недавній діалог з Джорджем Кедді. Вслухаючись у тишу, він чекав. У пам’яті виринали постаті дивного продавця і безтурботної дівчинки.

Незнайомець подивився на стіл. Жовтаве світло лампи лилося на книжку й окуляри, які лежали на ній. Знизавши плечима, Незнайомець зайшов за прилавок і ступив до стола. Він акуратно переклав окуляри на стіл до красивої золотистої ручки поряд із чорнильницею і взяв книжку. Вона була товста важка і приємна на дотик, без жодних написів на обкладинці бордового кольору. Незнайомець навмання відкрив її та глянув на сторінки. Вони були м’якими і жовтуватими, приємно пахнули.

Але ці сторінки були порожніми. Незнайомець перегорнув одну, потім кілька, потім кількадесят. Жодних сум­нівів не залишалося – книжка не містила в собі ані слова. Білий кіт підійшов до Незнайомця, потерся сво­їм боком об ногу, витягуючи задні лапи і ледь чутно муркотячи.

Незнайомець залишив книжку розкритою на столі, присів і погладив кота. Той провів пухнастою головою по долоні, відійшов убік і сів, скоса поглядаючи на Незнайомця. Жовтаві промені світла від лампи падали на них згори. Велика безформна тінь чоловіка з’єдналася з маленькою витонченою тінню кота.

Незнайомець підвівся й повернувся до стола. Потри­вожена його рухом сторінка розкритої книжки почала повільно рухатися, застигла на мить вертикально, а потім вигнулась у протилежний бік. Чоловік допоміг їй закінчити свій шлях, розгладив долонею, потім вмочив ручку в каламар, дав стекти краплі чорнила з кінчика пера і зробив запис впевненими замашними літерами. Тоді подмухав на нього, допомагаючи чорнилу висохнути, закрив книжку, акуратно поклав її на те місце, звідки брав, а потім, подумавши, повернув на неї і окуляри.

Вийшов з-за прилавка, забрав свій капелюх і попря­мував до виходу.

Зробивши крок на вулицю, на мить осліпнув від яскравого сонця і заплющив очі.

За секунду розплющив, і центральна площа Вінслоу стала поступово набувати своїх колишніх обрисів. Спер­шу Незнайомець ніби зібрався продовжити свій шлях містечком, але зупинився, подумав і повернувся до машини.

Місіс Ріккерлі бачила, як незнайомий чоловік вийшов із крамнички, зупинився на хвилинку, роздумуючи, а потім підійшов до своєї новенької витонченої американської машини. Він подивився кудись униз і відчинив задні дверцята. Їй не було видно, що він робить там, з проти­лежного боку машини. Незнайомець нахилився, повністю сховавшись за автомобілем, потім випростався. Його обличчя осяяла посмішка. Обійшовши машину, він постав перед місіс Ріккерлі в повен зріст, повернувся до неї, широко доброзичливо усміхнувся і привітався кивком. Потім сів у машину, відкинувся на м’яке сидіння, зняв із себе капелюх і поклав поруч. Двигун шумно завівся – і автомобіль рушив у напрямку, звідки приїхав.

Виїхавши із центру містечка, Незнайомець несподівано побачив Мюренн. У руках у дівчинки був чорний капелюх, саме такий, як у нього. З голосним сміхом вона підкидала капелюх догори, той крутився в повітрі та падав униз. Дівчинка ловила його на льоту і знову підкидала. Про­їхавши далі, Незнайомець поглянув у дзеркало заднього виду. Йому здалося, що він на мить побачив двох дітей, Мюренн і хлопчика її віку, які бігли, тримаючись за руки. Капелюха в руках Мюренн вже не було. Але цієї миті автомобіль підскочив, наїхавши на горбок, промінь сонця відбився в склі, засліпивши чоловіка на мить, – і картина у дзеркалі зникла.

Автомобіль виїхав із міста і попрямував дорогою, що петляла поміж зелених пагорбів. Вінслоу залишився позаду. Хмари білої дорожньої куряви здіймалися за машиною, застигали у повітрі, а потім повільно розчинялися.

Десь біля Вінслоу підпливав до берега рибальський човен. У містера Ріккерлі сьогодні був навдивовижу вдалий улов. Його задоволена посмішка губилася в густих вусах. Він уже уявляв, як буде вражена й здивована його дружина, як вона розповідатиме сусідам і рідним, який спритний і вправний у неї чоловік, і саме його удача буде найважливішою подією сьогоднішнього дня для всього міста.

На морі панував штиль. Хвилі неспішно накочувалися на скелі, нашіптуючи тиху мелодію.

Незнайомець подивився на свій годинник. Він пока­зував чверть на сьому. На задньому сидінні автомобіля, витягнувши передні лапи, дрімав пухнастий білий кіт.

Ховаючись у каптур від холодних поривів зимового вітру, я наближався до дверей будинку на вулиці Гого­лівській.

Взявшись за холодну металеву ручку, потягнув двері на себе. Замерзла пружина з гудінням піддалася, я ступив усередину.

Вітер лишився за спиною, я зробив глибокий вдих, відчув сирий запах старого під’їзду. Відпустив двері, які зі скрипом зачинилися, після чого декілька секунд нама­гався звикнути до темряви. Проте очі вперто не бажали знаходити обриси предметів навколо, тож, знявши з голови каптура, я рушив напомацки.

Коли повторюєш один шлях багато разів, тіло знає його вже краще, ніж очі, пам’ятає, якої висоти сходинки та скільки їх, де хитається плитка на підлозі й навіть як у цілковитій темряві з першого разу втрапити ключем у замковий отвір.

Та тут я був лише вп’яте чи ушосте в житті, тож дово­дилося вивчати простір, вмикаючи на повну потуж­ність усі органи чуттів: вдивлятися в темряву, обмацувати стіни, дослухатися до шурхотіння.

Складним був шлях з шести сходинок до першого сходового майданчика, де перегоріла лампочка. А вже далі досягало тьмяне світло з верхніх поверхів, полегшуючи дорогу. Дещо розслабившись, я неспішно рушив нагору, рахуючи дорогою сходинки. Отже, пройдено шість найтьмяніших на початку шляху.