Александр Воинов – Відважні (страница 5)

Але Миколка забився в куток і дивився звідти на дядька поглядом, сповненим ненависті. Чому це мати наказала йти до нього? Він, мабуть, і її зрадив, тільки вона про це так і не дізналася.

—Їж, Миколко! — наполягав дядько і присунув тарілки ближче до хлопчика. — Їж, кажу тобі. Лізеш не в свої справи…

Миколка не рухався. Він так багато пережив за останні дні, що зразу став дорослішим. Ще недавно його маленьке довірливе серце ладне було повірити Микиті, але тепер він боявся і ненавидів його. «Швидше, швидше тікати звідси!» — тільки й думав він, притаївшись у своєму кутку.

Микита Кузьмич сидів, поклавши руки на стіл, і, наїжившись, дивився на Миколку.

— Ти довго гратимеш на моїх нервах? — пробурчав він. — Ось виведеш з терпіння, то я тебе ременем провчу.

— А мене й батько ніколи не бив, — вороже відповів Миколка.

— Шкода! Старших не слухаєш. Все характер, характер свій показуєш… Скільки тобі років? Уже, мабуть, тринадцять?

— Скоро буде…

— От бачиш — тринадцять!.. Не маленький! Повинен розуміти…

Миколка підвів злі очі:

— А що розуміти?

— А от що. Тебе до мене мати послала?..

— Мати, — тихо відповів Миколка.

— На смерть ішла, а до мене послала! Виходить, добра тобі хотіла! Кажи, чого мовчиш?..

— Не знала вона, яка ви зла людина, дядьку Микито.

Микита Кузьмич схопився на ноги і ударив кулаком об стіл так, що забряжчали тарілки.

— Малий ти ще, малий, шмаркач, щоб дорослих судити! Не знаєш життя. І як воно дається, якою кров'ю обходиться!.. — Борзов схопився рукою за серце, важко ступаючи, вийшов у сусідню кімнату, де стояло ліжко, і майже повалився на нього.

— Дай води, — сказав він.

Видно, йому було дуже погано. Він лежав на ліжку такий маленький, старенький і беззахисний, що у Миколки мимоволі защеміло серце.

Він швидко приніс із сіней кухоль холодної води, дістав з буфета, куди показав дядько Микита, якісь порошки. Прийнявши ліки, Микита Кузьмич кілька хвилин лежав мовчки, з заплющеними очима. Миколка сидів біля нього на краю ліжка і пильно дивився в дядькове бліде, зморщене обличчя. Він думав про те, що йому далі робити. У табір до батька його ніхто не пустить. Туди навіть іти небезпечно: гітлерівці можуть дізнатися, що в цього полоненого на площі повішено дружину. Адже тоді вони уб'ють і батька. Розповісти про це дядькові Микиті? Але чи можна йому довіритися? Чи допоможе він батькові?..

Хвилин через десять Микита Кузьмич розплющив очі і мутним поглядом подивився на Миколку.

— Відпустило! — з полегшенням зітхнув він. — А то мало богові душу не віддав… Добре, що ти був поблизу.

Борзов ще трохи полежав, а потім сів на ліжку і почав застібати на грудях сорочку.

— Куди ви, дядьку Микито?

— А нікуди, вдома побуду. Лежати ж довго не можна: серце зупиняється. Ну добре, іди поїж.

Миколка покірно підійшов до стола і одрізав шматок м'яса.

— Більше їж, — сказав дядько Микита, підсівши до стола з іншого боку, — намазуй хліб маслом…

Миколка їв швидко, а дядько Микита мовчки дивився на нього. Раптом він помітив, що в Миколчиних очах з'явилася якась допитлива думка. Хлопчик пильно глянув дядькові в обличчя, а потім одвів погляд і потупився.

— Дядьку, а навіщо ви того чоловіка поліцаям видали?.. — раптом запитав він тихо.

Микита Кузьмич спалахнув.

— Слухай! — крикнув він, втрачаючи самовладання. — Ти що — мені допит учиняєш? Скажи краще, як він до мене у двір потрапив.

— Я його заховав.

— Ти?! Та коли б дізналося гестапо, то за це і мене, і тебе розстріляли б!..

— А ніхто про це й не дізнався б.

Микита Кузьмич тільки розвів руками.

— Ну що з тобою, дурнем, говорити! Велике щастя, що я його в сараї знайшов… Прийшли б увечері з обшуком, як би я виправдався? Сказали б: навмисне переховував.

— А його можна було б випустити.

— «Випустити!» — передражнив Микита Кузьмич. — Це легко сказати, але важко зробити.

Миколка відсунув тарілку.

— Чого ти? — стривожився Микита Кузьмич.

— Погана ви людина, дядьку Микито. Краще я від вас піду.

— Підеш?

Миколка уперто нахилив голову:

— Я краще в табір піду, з батьком житиму.

— В табір? — здивувався Микита Кузьмич. — В який табір?

— Ну, в той, що на околиці міста, за дротом!..

У Микити Кузьмича на переніссі зійшлися глибокі зморшки. Він зосереджено дивився в обличчя хлопчика, намагаючись збагнути, про що він говорить.

— Батько? Хіба він там?

Миколка осікся. Ні, він не скаже дядькові більше ні слова.

— Чому ти сказав про батька? Ти що, бачив його?

Миколка знову зіщулився у своєму кутку. Як це він проговорився! Тепер загине й батько. Ні, ні, дядько більше нічого не дізнається від нього.

— Ти бачив його в колоні полонених? — впритул наблизився до Миколки Микита Кузьмич. — Кажи! Бачив?..

Миколка намагався витримати його напружений погляд.

— Ні, не бачив… Це я так просто сказав. Вигадав…

Микита Кузьмич недовірливо похитав головою.

— Такі речі просто так не кажуть. Особливо зараз, коли ти втратив матір… — Він знову сів і запалив цигарку. — Ось що, племінничку, — сказав він, подумавши. — Я забороняю тобі виходити навіть за ворота. А прийде час, я сам скажу тобі, куди йти і що робити… Сподіваюся, ми домовились?

— А я втечу, — тихо, з ненавистю відповів Миколка.

— Ну гаразд, коли так!

Замок двічі клацнув.

Миколка кинувся до вікна. В раму були вставлені товсті залізні прути. Таких за день пилкою не перепиляєш.

За кілька хвилин дядько Микита, одягнутий в пальто з піднятим коміром, вийшов з двору, не забувши спустити з цепу собаку.

Миколка залишився сам. Його пойняв розпач. Він щосили смикав двері, натискав на них усім тілом, намагаючись висадити, бив ногами. Але дубові двері могли витримати натиск і сильнішої людини. Вони тільки двигтіли і глухо гули під ударами. Ні, з кімнати виходу не було. Миколка навіть заглянув у піч, але комин був надто вузький. Він лише вимастив собі сажею ніс і щоки.

Куди ж пішов банщик? Він, напевне, подався в гестапо, щоб повідомити про батька. «Що я наробив, що я наробив! — шепотів Миколка. — Як допомогти батькові? Як його врятувати?..»

Нехай тільки повернеться дядько Микита! Він уб'є його, уб'є оцим ножем, що лежить на столі. І Миколка схопив великий кухонний ніж. Так, він його вб'є…

Швидко смеркало. За вікном хрипко гавкав собака. Осінні дерева повільно хитали своїм почорнілим гіллям. В сусідній кімнаті лунко цокав стінний годинник…