Александр Воинов – Відважні (страница 7)

Відтоді, як дядько Микита став у місті поважною особою, він найняв стару жінку, яка варила йому обід і пекла пироги. Він пускав її до себе в дім раз у два-три дні. Зварений обід зберігався в підвалі, а пироги лежали в буфеті. Розігрівав їжу сам дядько Микита на чадній керосинці.

Миколка знайшов на столі миску з вареним м'ясом, квашені огірки, чорний хліб і черствий пиріг з капустою. Побачивши все це, він озброївся ножем і з апетитом накинувся на їжу. Шматки м'яса ковтав майже не пережовуючи, огірки хрумтіли на його гострих зубах.

Хоч Миколка сумлінно розправлявся з м'ясом, його залишилося ще чоловік на п'ять — добрячий шмат на великій кістці… Черствий пиріг видався хлопцеві дуже смачним. Бракувало тільки чаю. Але, зрештою, можна запити сніданок і квартою холодної води.

Тепер Миколка відчув себе значно сильнішим. Він обійшов увесь дім і виглянув на ганок. Собака одразу ж глухо загарчав, вискаливши гострі білі ікла, і великими стрибками кинувся до нього. Хлопець устиг зачинити двері, коли мохнаті лапи вже торкнулися ґанку, і підбіг до вікна. Собака сидів на верхній сходинці, вичікувально дивлячись на двері голодними, злими очима. Миколка відчинив раму. Собака оскаженіло загавкав. Ні, з таким не порозумієшся. А чи не можна його підкупити? Хлопець одрізав шматок м'яса, свиснув і кинув собаці. Той понюхав і байдуже одійшов геть.

Так, дядько Микита знав, кому від доручає свого племінника.

Час минав… Сонце вже почало хилитися до заходу. Миколка бродив по дому, марно намагаючись придумати, як йому вибратися звідси. В кутку за грубкою він знайшов міцну довгу вірьовку і сплів з неї щось схоже на ласо. Кілька разів він пробував накинути його на шию клятому собаці, але той спритно відскакував і хапав вірьовку зубами, намагаючись її перегризти. Ця дивна гра тривала досить довго. Нарешті Миколка втомився і привалився спиною до віконної лутки.

Що ж робити? Поки він тут сидить, дядько Микита вже, мабуть, доповів Мейєру про нічного відвідувача. Тепер німці знають пароль і пошлють до вдови Полозневої свого шпигуна. А далі… Миколка раптом уявив собі Ген-надія Андрійовича, котрий лежить на землі з простреленою головою… І тут Миколка подумав про батька!.. Що з ним буде? Адже тепер дядько Микита знає, що він у таборі. Батька повісять… Ах, навіщо він сказав дядькові Микиті про батька!

Треба якнайшвидше вирватися з цього клятого дому. Будь-що усунути з дороги лютого пса… А що коли закутатися в ковдру і вибігти?.. Ні, ні!.. Пес все одно кинеться і розірве його на шматки. Отруїти б його, але чим?.. А може, вдарити залізною коцюбою, що стоїть за грубкою? Миколка зліз з підвіконня і взяв коцюбу в руку. Вимащена сажею, вона в двох місцях вже перегоріла і ледве трималася. А сокира? Миколка кинувся шукати її по всіх кутках. Та ні в кімнатах, ні в комірчині сокири не було. Мабуть, дядько Микита ховав її в сараї.

Знічев'я вийшов у сіни й застиг на місці од несподіваної думки. Між зовнішніми дверима і тими, що ведуть у квартиру, — невеликий простір. Що коли заманити собаку в цей маленький коридорчик, а потім… О, якби вдалося!

Хлопець зайшов у кімнату, взяв своє «ласо», розмотав його, потім повернувся в сіни, прив'язав кінець вірьовки до ручки зовнішніх дверей, а решту вірьовки протягнув через сіни всередину будинку. Потім прикрив внутрішні двері, але не зовсім, а так, щоб залишилася вузька щілина, і потягнув на себе вірьовку. Так і є! Зовнішні двері захлопнулися. Тепер він потягнув на себе і двері, то вели в кімнату. Вони зачинилися, міцно притиснувши вірьовку до одвірка! Для певності Миколка обмотав вільний кінець вірьовки навколо ніжки стола.

Так! Якщо собака опиниться в сінях, то з цієї пастки йому самому не вибратися.

Залишалося найголовніше — заманити в дім вівчарку, а самому встигнути заховатися за внутрішніми дверима. Але як це зробити? Кинути ще м'яса? Собака не з'їв і того шматка, який досі лежить у пилюці біля східців. Ні, треба придумати щось інше.

Миколка постояв, розмірковуючи. Хто б міг подумати, дивлячись збоку на цього худенького хлопця з блідими щоками і великими сірими очима, що він ладен вступити в боротьбу з великим, сильним і злим собакою, спеціально натренованим на переслідування людей.

Миколка вийшов на ґанок і зупинився на верхній сходинці. Собака лежав недалеко, на стежці, що вела до воріт, і, витягнувши вперед лапи, уважно дивився на нього. Здавалося, він стомився і тепер, знаючи свою силу, зайняв найвигіднішу позицію. Спробуй тут пройти!..

Хлопець постояв трохи, набираючись духу. Те, на що він наважився, могло закінчитися для нього дуже сумно. Вчора його врятував дядько Микита. Тепер, якщо пес наздожене, ніхто вже не допоможе.

Миколка труснув головою, зіщулився, наче плавець, який стрибає в крижану воду, збіг з ґанку на стежку і кинувся до вівчарки.

Собака схопився, злякано подався назад, але тут же, вискаливши зуби, приготувався до стрибка. Миколка пробіг ще кроків десять, повернувся і метнувся назад до ґанку, відчуваючи за своїми плечима важке дихання…

Не тямлячи себе, хлопець вихором влетів на ґанок, а звідти у сіни; помітивши, як промайнула услід за ним довга чорна тінь, захлопнув внутрішні двері і, зовсім знесилений, притулився до одвірка.

Розлючений собака скажено дряпав лапами двері. Отямившись, Миколка трохи прочинив двері й потягнув вірьовку. Зовнішні двері стукнули. Пастка замкнулася.

Пес вив і метався у вузькому просторі, але тепер він уже був не страшний. За кілька хвилин Миколка переліз під парканом у тому ж місці, що і вчора. Ось він і в сусідньому дворі. Вийти через хвіртку не наважився, боячись, щоб не зустріти на дорозі дядька Микиту, і дворами перебрався на іншу вулицю. Відчувши себе в безпечному місці, присів на купу звалених колод.

Що ж тепер? Цілий день він так був захоплений прагненням втекти з дому дядька Микити, що не подумав про те, куди ж йому потім податися…

Повертатися додому не хотілося. В пам'яті залишилася та страшна ніч, яку він провів на самоті після страти матері… Треба швидше дістатися до села. Який пароль? «Чи не можна води напитися?» Якщо він піде швидко, то до ночі вже буде на місці.

Миколка попрямував до воріт, за якими виднілася вулиця. На вулиці він про всякий випадок оглянувся. Здається, ніякої небезпеки. Пройшли якісь жінки, мабуть, з базару. По той бік вулиці повільно походжає поліцай. З ним краще не зустрічатися.

Миколка обернувся і пішов у протилежному напрямку.

На перехресті вулиць він почув за собою шаркаючі кроки, оглянувся і хотів тікати, але було вже пізно. Чиясь рука чіпко схопила його за плече.

— Куди ти, куди, хлопчику? — промовив лагідний чоловічий голос. — Та не виривайся! Не бійся мене. Дивись, який ти нещасний! Замучений… Ходімо зі мною. Тобі не можна залишатися на вулиці. Ти загинеш.

І чоловік, який міцно стискував Миколчину руку, силою повів його за собою. Нелегко старому нести в лівій руці триногу, а правою тягнути хлопчиська, який до того ж упирається. Але фотограф з базарної площі не міг покинути ні триноги, ні руки хлопчика. Без триноги він не зміг би заробляти на прожиток, а без хлопчика?.. Він не уявляв собі, як проживе на цій непривітній землі маленька, покинута всіма людина.

Розділ шостий

НОВІ ВИПРОБУВАННЯ

Якушкін ішов, важко човгаючи ногами і глибоко зітхаючи. У нього був вигляд вкрай змученої, хворої людини. Раптом він зупинився.

— Ну, Миколко, — сказав фотограф, — більше силоміць тебе не тягнутиму. Якщо хочеш, можеш іти — ось дорога, але в мене тобі буде добре. А залишишся сам — загинеш!.. Ходімо краще зі мною. Не шкодуватимеш. — Його вицвілі, примружені очі дивилися лагідно, і в усій сутулій постаті було щось таке, що викликало довір'я.

— Дайте мені триногу, — сказав Миколка. — Я її понесу.

— Неси, неси! — Якушкін охоче простягнув йому дерев'яний штатив. — Тільки обережно! Не упусти…

Такого довір'я Миколка не чекав. Скільки разів йому кортіло хоч поторкати апарат, біля якого чаклував старий фотограф, але це здавалося йому настільки неможливим, що він і не пробував. А тут несподівано сам несе триногу. На вигляд вона така важка і масивна, а насправді зовсім легка, з сухого ясеня.

Миколка йшов поруч з Якушкіним, уявляючи себе його зброєносцем.

— Житимеш у мене, — казав Якушкін, — я тебе багато чого навчу…

— І фотографувати?

— Звичайно.

— А це дуже важко?

— Важко, але ти, напевне, зможеш, якщо будеш старанним і працьовитим…

Миколка уважно глянув на Якушкіна — чи не жартує він, але той легенько поплескав його по плечу:

— Станеш добрим фотографом… Ми з тобою таке діло розгорнемо!.. Я сидітиму в касі, а ти фотографуватимеш…

— Великим апаратом?

— Авжеж, найбільшим.

Вони без пригод дісталися до будинку Якушкіна, що стояв на околиці, за перекошеним дерев'яним парканом, колись зеленим, а тепер брудно-сірим. Будиночок був невеликий і наче врослий у землю. Збудований ще в середині минулого століття, він змінив чимало господарів, які, видно, не дуже про нього дбали. Стіни побуріли від часу, розхитаний ґанок загрозливо рипів, коли на нього ставала нога, а на вхідних дверях висіли клапті повсті. Всередині будинок теж був запущений і непривабливий. Як не дивно, майже ніщо в ньому не свідчило про професію господаря. На стінах не висіли великі фотографії, не видно було альбомів, тільки в темній комірчині, що прилягала до кухні, стояли банки з розчинами, фіксажем та інші речі, без яких не може обійтися фотограф.