Александр Воинов – Відважні (страница 22)
В таборі тримали близько шестисот ув'язнених. Серед них були і військовополонені, і чоловіки призивного віку, і ті, кого гітлерівці просто вважали неблагонадійними. Більшість людей розмістили в бараках. Але місць для всіх там не вистачило, і решту ув'язнених поселили в дерев'яних будинках на прилеглих вулицях. Всю цю частину міста обнесли високою колючою огорожею. Вартові стояли через кожні сто метрів.
Юренєв оглянув жовті стіни, сплетені з тонких і сухих стебел. Якщо в бараці щось загориться, стіни спалахнуть миттю, вогонь пожиратиме їх з неймовірною швидкістю. Ніхто звідси не вискочить. Так, на гарне дільце послав його Курт Мейєр, хай йому все лихе!
Скоро Юренєв познайомився з людьми, які його оточували.
З одного боку сусідом по нарах виявився Олексій Охотников, той самий чоловік, що так дружньо обійшовся з ним у хвилину його відчаю, з другого — мовчазний боєць Єременко. Він мучився від старої рани на нозі. Ще в червні його взяли в полон десь під Воронежем, і він досі не міг звикнути до ув'язнення: кректав по ночах, стогнав і глухо лаявся. Юренєв розповідав їм, як намагався втекти, які важкі допити витримав у гестапо, натякав на те, що зв'язаний з підпіллям, його молоде відкрите обличчя з втомленими очима, у яких відбивалося пережите страждання, мимоволі викликало симпатію. Йому повірили. Він близько зійшовся з Олексієм Охотниковим. Обоє були з одного міста. Юренєв докладно розповів Охотникову про події, пов'язані з смертю Каті. Він добре знав її. Вони зустрічалися в студії, коли Юренєв виступав по радіо.
Лиш одна обставина утримувала Охотникова від повної одвертості із своїм новим знайомим. Що б Юренєв не говорив, що б не робив, неспокій ніколи не облишав його. То він раптом починав озиратися, наче боячись, що його підслухують, то несподівано нахилявся до вуха свого співбесідника, говорив пошепки про речі, про які вільно можна було сказати вголос, то подовгу сидів замислившись, з похмурим обличчям. А часом без видимої причини пожвавлювався, ставав товариським. Іноді на нього находила безпричинна лють, і тоді обличчя його спотворювала гримаса, він довго лаявся. Вираз його очей при цьому ставав тупим і безтямним. Так собаки брешуть на місяць…. Ці часті зміни в настрої, настороженість у погляді, чудна поведінка мимоволі примушували Охотникова придивлятися до свого нового сусіда.
Спочатку артисту Юренєву вдавалося перевтілюватися, але потім, втративши віру в майбутнє, розчавлений духовно, він уже не знаходив у собі потрібних сил.
Охотников намагався зрозуміти його стан. Він завжди з пошаною ставився до людей мистецтва. Яким щастям було для нього, коли Катя, молода артистка, погодилася вийти заміж за нього, майстра паровозного депо! Більшість друзів у неї були з артистичного світу. Як же не зрозуміти йому стан молодого актора, відірваного від театру, від мистецтва. Юренєв мимоволі нагадував йому про Катю, і він прагнув допомогти йому. Яке далеке і яке безповоротне минуле життя! А проте будинок, у якому жили Охотникови, на відстані лише п'яти хвилин ходу від цього барака!
Одного разу Юренєв розповів йому про хлопчика, який врятував його від переслідування. Юренєву потрібно було зміцнити своє право називатися підпільником. Коли ж він назвав ім'я хлопчика, а потім, на прохання Охотникова, докладно описав його зовнішність, то був просто вражений тією зміною, яка сталася з його співбесідником. У Охотникова зблідло обличчя, руки судорожно вчепилися в гімнастьорку, наче йому забракло повітря.
— То ж був мій син! — видихнув він. — Миколка!
Коли Юренєв сказав, що все це сталося у дворі Микити Борзова, в Охотникова зникли останні сумніви. Він засміявся так весело, що всі в бараці притихли. Люди одвикли від веселого, душевного сміху. Тут, серед страждань і горя, він здавався глумом.
— Та замовкніть, ви! — крикнув хтось високим надірваним голосом з іншого кінця барака.
Охотников обірвав сміх, глянув на Юренєва і мимоволі відсахнувся — так пронизливо той дивився на нього.
Деякий час вони сиділи мовчки, і почуття тривоги все більше огортало Охотникова. Сталося щось таке, чого він не міг зрозуміти.
Цілу ніч Охотников не спав, заважали роздуми. Він згадував Катю, знов і знов уявляв собі, як його маленький відважний син рятує Юренєва. Тепер у цьому хлопчику — все його життя! Чи побачаться вони коли-небудь?
Нещасний той день, коли під час відходу наших військ його контузило вибухом бомби. Опритомнівши, він побачив навколо себе ворогів… І знову уявив собі маленьку постать Миколки, який, спотикаючись, бреде за колоною полонених…
В потилицю йому дихав Єременко. До грудей щільно притулилася широка спина Юренєва; він лежав нерухомо, якось завмерло. Охотникову здавалося, що він не спить, а тільки затаїв подих. Коли черговий крикнув: «На правий бік повернись!» — і всі автоматично повернулися, Охотникову видалося, що в темряві блиснули очі Юренєва. І неспокійне, вороже почуття, якого він не міг позбутися, стало ще більш відчутним і певним…
Юренєв справді не спав. Він напружено думав про те, як йому бути. Звичайно, Курт Мейєр зрадіє, коли він видасть комуніста, чоловіка Охотникової, який користується серед полонених довір'ям. Але чи заплатить він ту ціну, яка дозволила б йому вибратися звідси?.. Ні, Курт Мейєр надто хитрий, з ним треба торгуватися, а для цього потрібно мати більше товару. «Терпіння, — сказав собі Юренєв, — терпіння, Михайле! Ти на вірному шляху. Умій мовчати, і ти переможеш. Що більша ставка, то вагоміший виграш!..»
Розділ чотирнадцятий
РОЗВІДКА
Рано-вранці Колесник одержав повідомлення, що на станцію Синельничі прибув незвичайний ешелон — тридцять платформ із сіном. Судячи з того, як старанно сіно спресоване у великі тюки, і ще з деяких інших ознак, його, напевне, везуть здалеку, можливо з самої Німеччини.
Дивна річ! Як правило, німці для своїх обозних коней забирали сіно в селах. Правда, на середньому Доні, у мадьярів, була кавалерія, але й для неї ніколи не доставляли сіно цілими ешелонами.
За півгодини в бліндажі відбулася військова рада. Колесник докладно розпитував одного партизана з місцевих жителів, що то за станція Синельничі, а Геннадій Андрійович, розстеливши на столі карту, уважно вивчав дороги, які вели до неї.
Партизан докладно розповів про свій район. До війни Синельничі були невеликим полустанком з трьома коліями і навіть без водокачки. Але тепер цей полустанок набув дуже великого значення — він став крупною тиловою базою гітлерівців. Підходи до нього укріплені, в багатьох місцях споруджено доти, довгими смугами тягнуться дротяні загорожі і мінні поля. Прорватися до станції без бою неможливо.
— Ось що, — вислухавши його, сказав Колесник, — я мушу все перевірити своїми очима. Сходимо в розвідку, а тоді й вирішимо.
Через дві години невеликий загін з п'яти чоловік заглибився в ліс. До станції навпростець було не більше десяти кілометрів. Крім Геннадія Андрійовича і Колесника, йшло ще троє партизанів-автоматників. Колесник взяв їх з собою про всякий випадок: а раптом доведеться послати зв'язкового назад у табір — та мало які обставини можуть скластися в дорозі.
Півтори години вони пробиралися болотами; партизани вели їх ходженими стежками; під ногами хлюпала і пухирилася гнила вода, проте товстий мох витримував вагу людей.
йшли, розтягнувшись один за одним, зрідка зупиняючись, щоб відпочити і попоїсти. Колесник помітно втомився. Він був з тих силачів, які можуть вижати багатопудову штангу, але не переносять тривалого фізичного напруження; Геннадій Андрійович до крові понатирав п'яти, він приховував біль, старався не відставати, рухався слідом за молодими партизанами, які йшли, тихо перемовляючись, наче й не було тут на кожному кроці небезпеки.
Раптом зовсім близько, за деревами, протяжно і хрипко загув паровоз. Усі мимоволі зупинилися, немовби гудок попереджав про небезпеку. Колесник послав одного з молодих партизанів розвідати обстановку — вздовж залізничного насипу, мабуть, розставлено пости. Тепер головне — зуміти їх обійти і непомітно наблизитися до станції.
Партизан ходив хвилин десять, а коли повернувся, на його круглому, розчервонілому од вітру обличчі з короткими рудуватими вусиками, які він відпустив, щоб здаватися старшим, була розгубленість. Ще здалеку він безнадійно махнув рукою, і Колесник пробурчав крізь зуби:
— Цього Куликова ніколи більше не посилатиму. Завжди доповість щось неприємне!..
Але справа була зовсім не в Куликові. Щойно пройшов поїзд з німецькими солдатами, і вздовж насипу через кожні двісті метрів стоять вартові. На крутому вигині дороги, там, де колія починає поступово спускатися до моста, побудовано великий дот з кулеметами і гарматою. Ще два-три дні тому його не було…
Вирішили знову заглибитися в ліс, зробити гак і вийти до порослого деревами горба, з вершини якого можна роздивитися, що відбувається на станції.
Про цей перехід Геннадій Андрійович згадував потім довго. Грубі онучі, якими він невміло обмотав ноги, здавалися йому терпугами.
Нарешті Колесник помітив, що Геннадій Андрійович кульгає, зупинив загін. Побачивши його скривавлені ноги, він скрушно похитав головою і звернувся до партизанів:
— У кого чоботи великі?