Александр Воинов – Відважні (страница 21)

— Все одно, справа дуже рискована, — мотнув головою Колесник. — Обабіч шосе — поля, — ніде заздалегідь сховатися. У конвої в них, напевне, буде загін автоматників. Риск великий, а чи доб'ємося результатів?

Доводи Колесника звучали переконливо.

— Що ж ви пропонуєте? — поцікавився Геннадій Андрійович.

— Я пропоную піти іншим шляхом. Зв'язатися з війсковополоненими. Організувати групу, яка б давала нам інформацію безпосередньо з будівництва…

— Пропозиція слушна, — мовив Геннадій Андрійович. — В концтаборі у нас є надійна людина — Олексій Охотников. Його дружину повісили гітлерівці.

— А як ми його впізнаємо? — стурбовано запитав Колесник. — Не підеш же в табір з Микитою Борзовим.

— Але це може зробити син Охотникова.

— А де він?

— Тут, у таборі.

— Оце добре! — вигукнув Колесник. — Один з цих хлопчиків? Який саме?

— Худенький. Він здається молодшим за другого, а насправді і розумніший, і старший…

Тепер ініціатива розмови повністю перейшла до Стременного. Він чудово знав розташування концтабору. Хоч його суворо охороняли, жителі все-таки мали стосунки з військовополоненими, передавали їм одяг і продукти. Пропозиція Геннадія Андрійовича зводилася до того, що Миколка, загубившись у юрбі жінок, які щодня приходять до колючої огорожі, передасть торбинку з хлібом і картоплею полоненим, гукне батька і тим самим покаже його підпільнику, котрий стоятиме рядом. А потім уже партизани знайдуть, як передати Олексію Охотникову необхідні інструкції.

Цей план не сподобався Колеснику. Риск надзвичайно великий, а наслідки сумнівні. Подумавши, вони зійшлися на тому, що людину, яка піде до табору, треба знайти в самому місті. Перебравши кількох, вони зупинилися на Клавдії Федорівні. Вона добре знала Олексія Охотникова. Їй не обов'язково підходити близько до огорожі — вона може стояти збоку, спостерігати за тим, що відбуватиметься по той бік колючого дроту, і подати знак Охотникову, щоб той зрозумів: його пам'ятають, ним цікавляться, він потрібен.

Колесник запропонував послати до Клавдії Федорівни зв'язкового, щоб повідомити їй завдання.

Але остаточне рішення, виявилося, прийняти не так-то й просто.

Цілу добу зв'язковий добиратиметься до міста, день пробуде там. На всякі непередбачені затримки в дорозі треба додати день. А там ще потрібно два-три дні, щоб нарешті Олексій Охотников опинився в полі зору. Адже, напевно, доведеться чекати якийсь час, поки він зможе пройти біля тієї частини огорожі, де за ним спостерігатимуть. День піде на те, щоб зв'язковий повідомив про наслідки в загін. Таким чином, на виконання завдання доведеться витратити цілий тиждень.

Хай йому біс! Тиждень тільки на те, щоб побачити за огорожею потрібну людину! Скільки ж треба буде часу, щоб зв'язатися з ним, а потім організувати підпільну групу? Чи не можна зробити це швидше?.. Адже за тиждень багато води утече. Одного ранку може виявитись, що табір порожній, а всіх військовополонених вивезли в невідомому напрямку.

Раптом скрипнули двері, і в щілину просунулася розкуйовджена голова партизана. Очевидно, хтось заважав йому зайти, тягнув назад. За дверима була якась метушня. Проте, учепившись за двері, партизан не давав себе відштовхнути, на його обличчі застиг відчай.

— Антоне Мироновичу!.. — прохрипів він. — Вийди-но на хвилинку!.. Термінова справа!..

Колесник встав і, важко ступаючи, вийшов з бліндажа.

«Десь сутичка!» — подумав Геннадій Андрійович.

З-за тонких стін бліндажа сюди долинали збуджені голоси партизанів, серед яких виділявся басовитий голос Колесника. Поступово гомін віддалявся і нарешті затих.

Незабаром Колесник повернувся. В руках він тримав зім'яту записку і стурбовано її перечитував.

— Тут важливе повідомлення, — сказав він. — Учора я доручив Куликову проникнути в Стриженці, з'ясувати, чи є там карателі. А він повідомляє, що в селі з'явилося два підозрілих чоловіки. Кажуть, що втекли з концтабору… Самі ж серед білого дня заховалися в сараї, недалеко від дому поліцая. Його жінка носила їм потай обідати.

— А хто такий цей поліцай? — запитав Геннадій Андрійович. — Може, він співчуваючий? Ви його перевіряли?

— Перевіряли, — похмуро глянув на нього Колесник. — Хитрий лис!.. Одне обіцяє, інше робить. При першій же нагоді ми його усунемо… Ну що ж… — Він подумав. — Нехай Куликов їх приведе. Допитаємо, і все стане ясно…

— Все стане ясно, — повторив Геннадій Андрійович.

Колесник вийняв з планшета потріпаний блокнот і сів писати відповідь Куликову.

Розділ тринадцятий

ТАБІР „ОСТ-24»

Втеча двох дітей розгнівила Курта Мейєра не тому, що вони були йому потрібні. Це був непорядок. Виходить, погано працює поліція. Сьогодні тікають підлітки, а завтра втечуть дорослі.

Про всякий випадок він послав до Малинівки загін на трьох машинах і виставив на дорозі посилені пости. Це нічого не дало.

Останнім часом Мейєр взагалі не міг похвалитися успіхами. Тільки-но він дізнався про ім'я керівника підпілля, як той подався до партизанів. Тепер доводилося шукати інші шляхи. Один з них — засилка до партизанів двох чоловік, які нібито втекли з концтабору.

Протягом кількох днів після того, як двоє агентів пішли в ліс, Мейєр нетерпляче вимагав повідомлень про їхню долю. І коли на п'ятий день йому передали нарешті секретний пакет з партизанською листівкою, він, прочитавши її, довго сидів у важкому роздумі, вирішуючи, що ж робити далі: засилка не вдалася — обох піймали і розстріляли!

В інсценіровці розстрілу Юренєва тепер потреба відпала. Він не міг ризикувати цінним агентом.

Юренєв принесе більшу користь у концтаборі: він інформуватиме про настрої ув'язнених. Там треба мати надійну людину. До початку робіт в укріпрайоні залишаються лічені дні. Скоро почнуть перекидати робочу силу. Можливі всілякі неприємності.

Дізнавшись про нове рішення Мейєра, Юренєв благав не посилати його. Жити рабським життям ув'язнених, працювати разом з ними, перейти на їхній злиденний харч — він цього не витримає. Не таким уявляв собі Юренєв співробітництво з Куртом Мейєром. його примушують виконувати найогиднішу, найчорнішу роботу. А що, коли він виб'ється з сил, і наглядач, який не знатиме про те, хто він такий, пристрелить його? Ні, ні, куди завгодно, тільки не на будівництво укріпрайону!

Але Курт Мейєр залишився глухим до його благань. Єдине, що він зробив для Юренєва, — наказав добре нагодувати. До нього в одиночку принесли вечерю з офіцерської їдальні і пляшку вина. Він випив її, а потім у припадку п'яного розпачу довго лаявся і бив ногами в двері, вимагаючи, щоб його випустили. Але тюремщик навіть не заглянув у вічко.

Вранці Юренєва під конвоєм відправили в концтабір. Щойно за ним зачинилися двері барака, всі привілеї його закінчилися. Він став ув'язненим без імені, під номером 564. Всі свої донесення він мав передавати начальнику табору капітану Бергу, не вступаючи, проте, з ним в особистий контакт. Для цього йому повідомили систему конспірації.

Сидячи на нарах, встелених зіпрілою соломою, Юренєв проклинав той час, коли запропонував свої послуги гестапо. Він став убивцею і зрадником. Тепер його послали майже на вірну гибель. Разом з усіма він копатиме землю, тягатиме мішки з цементом, потерпатиме від голоду. А якщо з ним поведуться особливо жорстоко, він не зможе навіть поскаржитися, щоб навколишні не запідозрили його у зв'язках з гестапо. Він стане таким самим рабом, як і всі, хто зараз навколо нього, до того ж безчесним і підлим. Він продаватиме своїх товаришів і кожної хвилини чекатиме викриття і кари. Підпільний суд суворий і невмолимий, вирок тільки один — смерть.

Так, він потрапив у пастку, з якої не вирвешся. Він приречений. Тільки чудо може його врятувати. У відчаї Юренєв упав на брудні нари і затулив обличчя руками. Він лежав довго наче в забутті.

— Не занепадай духом, товаришу, — почув він низький, трохи хрипкуватий, спокійний голос, — через усе треба пройти.

Юренєв підвів голову, розплющив очі. Поруч нього сидів високий, худорлявий чоловік у старанно залатаному червоноармійському обмундируванні, його вузьке, довгобразе обличчя з випнутим уперед підборіддям виглядало змученим, але в той же час було в ньому щось привабливе — сильне і вольове. Такий чоловік знає ціну і слову, і вчинку. Він співчутливо дивився на Юренєва примружений сірими очима. Юренєв підвівся і сперся на лікоть.

— Це просто так, — сказав він ніяково, — розпустив нерви.

Барак, в якому вони знаходилися, був зовсім недавно збудований самими ув'язненими з великих очеретяних плит. Він захищав від вітру, але не від холоду. У бараці спорудили двоповерхові дерев'яні нари, на яких, тісно притулившись один до одного, ночували ув'язнені. Місця для кожного залишалося рівно стільки, щоб лежати на боці.

Вночі через кожні дві години черговий командував:

— Повернись на правий бік!.. Поверни на лівий бік!..

І всі поверталися. Цілу ніч на одному боці не вилежиш.

Годували двічі на день: о сьомій ранку і о п'ятій вечора. Кожен одержував по шматку хліба і півказанка пшоняної юшки. Іноді в ній плавали маленькі шматочки м'яса.

Кухня містилася в іншому кінці табору, і по юшку посилали чергових.

Під час роздачі їжі завжди був присутній єфрейтор Гундер, високий опасистий чоловік. Він стояв, широко розставивши ноги, заклавши руки за спину і зневажливо поглядав на ув'язнених. Ритуал роздачі обіду був розроблений ним до тонкощів. Помах черпака, і людина відходить. Наступна робить крок уперед і простягає казанок. Знову помах черпака… Якщо діставалося менше, скаржитися не можна. Поряд — великий мідний таз з нарізаним хлібом. Бери шматок — відходь!