Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 32)

— Власне, вже ніч… — усміхнувся Арсен. — А це чудо зветься сіном. Чи про яке ви говорите?

— Про оце, — дівчина вхопила обома руками невеликий оберемок трави, притисла його до грудей.

— Це я від батьків привіз. Справжнє сіно. Із Землі.

— Це ви привезли? Сіно? А що таке сіно?

— Скошена трава, що висохла під сонцем.

— Яка вона прекрасна, трава скошена, яка потім висохла під сонцем!

— Скільки вам років? І, взагалі, пробачте, хто ви?

— Скільки мені років? Вже багато… Вже було сімнадцять… А хто я, навіщо вам знати?

— Пробачте, я загалом не дуже допитливий. Але як звати вас?

— Марією мене звати. Ви пробачте, що я тут так… Я взагалі не знала, що це сіно, і що привезено воно вами аж із Землі. Але воно таке духмяне! І ось цей песик… Це ваш песик? Він так радів цьому сіну. Я спершу просто дивилася, а потім і сама… Пробачте.

— Це не мій собака, Маріє. Який кудлатий і симпатичний. Щоправда, ніби охлялий. Правда? А ви не поспішаєте додому, Маріє? Вже пізня година…

— Ні, я не поспішаю. Я пішла з дому… А ви часто буваєте на Землі?

— Часто. Я відповідальний за енергетику на дев’ятнадцятій машині «Орбітон-Планета». Я на Землі буду завтра увечері. Але як розуміти, що ви пішли з дому?

Дівчина винувато потупилась:

— Я не повинна була вам цього казати. Я розумію… Але зараз ночі стали такими прохолодними, і так буває сумно і самотньо, що я вже інколи… Я не знаю, що говорю… Я не знаю, що треба говорити… Я вже третій день не їла.

Кудлатий песик лизнув Арсенів черевик. Арсен нахилився і взяв волохате створіння на руки.

— Як ви сказали? Третій день не їли?

— Пробачте. Я погано сказала… Я просто не хочу повертатися додому.

Арсен несподівано для самого себе розсміявся:

— Ходімте. Я тут живу. Он мої вікна. Сподіваюсь, ви не боїтеся мене?

— А чому я вас маю боятися?

— Навіщо ви пішли з дому?

— А з ким мені там бути? Мати — геолог, батько — косморозвідник. Вони вдома бувають раз на кілька років. Спершу зі мною бабуня панькалась. А зараз усі кажуть, що я вже доросла. А я не можу сама в порожній величезній квартирі. Я божеволію…

— А де бабуня?

— Немає. Вже другий рік.

Вони повільно йшли до Арсенового помешкання, кудлатий песик сумирно припав до Арсенових грудей, час від часу вдячно лизав його руки.

— Ви навчаєтесь?

— Вчилася. І працювала. Втекла… Ви справді часто буваєте на Землі?

— Справді. А куди ж ви тікаєте, маючи власний дах над головою?

— Не знаю. Виходить так, що я тікала до вас… — І раптом вона затремтіла мов у лихоманці. — Пробачте, я сама не усвідомлюю, що кажу. Але… Так холодно… І людині неможливо жити самій, навіть якщо довкола неї наймудріші автомати. Пробачте. Це для вас, мабуть, дуже сумна історія. Але, якщо дозволите, я чекатиму на вас… Адже, якщо ви на Землі буваєте часто, то й вдома, на орбітоні, також буваєте. Правда? А це запашне чудо я ніколи не кинула б ось під цими вікнами… Я занесла б його до кімнати. І згадувала про вас. Кожного дня, кожної миті. Про вас думала. Але кого зараз чекати? Батьків? Ви пробачте мене, будь ласка. Сама не розумію, що я зараз говорю. Так холодно увечері! Ви не гніваєтесь на мене?

Кудлатий песик раптом запручався, заборсався на руках, зістрибнув на землю, на шорсткі сірі квадрати хідника, побіг до копички сіна, зарився в неї, заскавулів тихенько, мов розсміявся, перекрутився кілька разів і прожогом побіг до Арсена.

— Спасибі вам, — тихо мовила Марія, переступаючи поріг. — Але все це сумна історія, на жаль… Правда?

МІСЯЦЯ СРІБНИЙ РІЖОК

Вже не зосталося жодної непідкованої блохи, а цвяшків була ще повна жменя.

Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше — до шереги телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовхнути і тебе.

Микола зайшов до вільної кабіни, квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з’єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна:

— Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи?

— Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор?

— Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії…

— Фідель Ворич?

— Так… Ми порадились… Вирішили, що ваша кандидатура….

— Спасибі, товаришу директор. А чи є ще претенденти на цю посаду?.. Вже немає? Спасибі, дуже вдячний, товаришу директор.

Поміж Миколою Цвіркуном та директором Максом Берном віддавна встановилися стосунки ділового взаєморозуміння й довіри. Цвіркуна директор майже відразу полюбив за відданість. Щоправда, не міг Макс Берн однозначно визначитись — за відданість науці, колективу, просто цікавій роботі чи йому особисто? Але відданих людей директор любив. Принаймні він добре знав, як з ними працювати. А що від керівника вимагається вміння працювати з людьми, цього ніхто не заперечить. Ще як Цвіркун був звичайним лаборантом із вищою освітою, директор доволі часто дозволяв собі зайти увечері в лабораторію, де працював Микола Цвіркун, аби перемовитись кількома словами. Інколи невимушені розмови затягувались до півночі. Директор любив працівників, які затримувались на роботі допізна. Він сам таким був із студентських років. Хіба що не ночував на кафедрах та в бібліотеці. Тому запопадливість молодого лаборанта припала Максові Берну до душі.

Варто сказати, що Микола Цвіркун та Макс Бери були людьми дуже відмінними, майже ні в чому не схожими, проте Микола мав одну щасливу здатність — відчувати товариша-ворога шкірою. Відчувати й відповідно реагувати. Миколине життєве кредо було розважливе: прогнівити легко, а помиритися — важко. А жити всім треба в мирі. «Слабосилі цвіркуни не люблять жорстокості, вони бояться боротьби», — в’їдливо сказала йому колись одна подруга, Галина, і відтоді вони не бачились. «Хочете, щоб перед вами павичевий хвіст розпускали. Хочете, щоб перед вами навприсядки чудеса героїзму демонстрували, а самі…»

Наука цікавила Миколу насамперед як прекрасний засіб усамітнення й самоствердження. Мріяв, що стане колись доктором наук, матиме власний великий кабінет, секретарку, керуватиме лабораторією, а може, й цілим інститутом. Далі керування інститутом мрії не сягали. Пригадувалися батькові слова: «Горе тому, хто переоцінює власні сили».

Його батько все життя пропрацював офіціантом у найкращому ресторані міста, май удома все, чого душа бажала, але роботу свою не любив. І прикладав максимум зусиль, щоб прилаштувати сина до ВЕЛИКОЇ НАУКИ. А Микола з дитинства був слухняним хлопчиком.

«Шановний колего, що змусило вас затриматись так допізна, коли жодним науковим працівником, як кажуть, в лабораторії і не пахне?»

«Я вивчаю лабораторію. Я зовсім недавно у вас працюю», — відповів Микола того вечора, коли директор вперше зустрівся з ним уже майже поночі на робочому місці.

«Хвалю за ентузіазм. Знати гарно лабораторію — справа вельми потрібна. Особливо для лаборанта».

«Я не хотів би довго зоставатися лаборантом. Але, гадаю, добре знати свою лабораторію не завадить і науковому працівникові».

«Маєте рацію, колего. Мене радує ваш підхід до роботи і ваша впевненість у дні завтрашньому». — Директор сів до лабораторного столу, подумки відзначивши, що він вимитий майже до стерильної чистоти, однак нічого не сказав, побоявся перехвалити вчорашнього студента, навіть подумав дещо зле: «А може, він нічого і не вміє до пуття, лише ось так майстерно витирати столи та здмухувати куряву».

«Ви закінчували наш політехнічний?»

«Так».

«Сподіваюся, з відзнакою?» — не приховуючи іронії, запитав директор.

«Безумовно, — цілком серйозно відповів лаборант. — Якщо вже закінчувати інститут, то тільки з відзнакою. Мій батько сказав би, що навіть не дуже вдало зварений борщ варто розливати в красиві тарілки, від того борщ стає смачнішим».

«Ваш тато гуморист?»

«Ні, він просто знає діло».

«Даруйте, а хто ваш тато за фахом?»

«Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола.

Макс Берн не став уточнювати.

«Вас вабить до себе наука?»

«Так», — однозначно відповів Микола.

«А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?»

«А чому робота повинна лякати? Робота — не життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка».

Директор усміхнувся.