Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 31)
Хлопчик усміхнувся до мене так приязно, відкрито, лагідно. Я сидів на м’якому дзиґлику, поруч зі мною гнула кирпу на такому ж дзиґлику білява кучерява потвора, я й зараз чомусь не люблю кучерявих. І Антосик, це вже я тепер знаю, що його кличуть Антосиком, дивився на мене так бентежно і, нарешті, вигукнув: «Мамо, ти поглянь, який він симпатичний! Хай живе у нас. Добре?» Господар того дня був не в гуморі, буркнув щось на зразок: він не для того прийшов на виставку, щоб когось брати, а лише показати синові тварин; а погавкати, мовляв, він і сам зможе, якщо його попросять. Проте по деякій паузі він примирливо сказав, що не заперечує проти мого існування, але й не обіцяє бодай палець об палець вдарити заради нової істоти, яка з’явиться в домі. Надалі я зрозумів, що всі вони того дня говорили неправду. Господар відразу полюбив мене, і це — незважаючи на те, що я тихцем гриз його черевики. А що, хіба молоде щеня нечмає на те права? Господар тільки для годиться сварився. Я від щастя повискував, особливо у ті хвилини, коли робив невелику шкоду. «Коли знаходиш сили пробачити, ото і є справжня любов», — казала моя мама. «Або цілковита байдужість», — похмуро додавав мій тато.
Як давно те було.
Антосик першим скоро охолов до мене, хоча саме його лагідними словами і приязним поглядом я спокусився свого часу. Ромашка дивилася на мене спокійно, хіба що підігравала часто Антосикові, а особливо господині в імітації любові до мене. Безумовно, любов до тварин так облагороджує. Шкода тільки, що я ні на крихту не облагородився від стосунків з людьми.
Господар почав мене бити погризеними устілками й понівечиними капцями. Всі поспішають. Робота, школа, дитячий садочок, прибіг, побіг, уроки, розмови…
А навіщо я? Щоб сидіти, підібгавши хвоста, під шафою? В мене вже геть зіпсувався характер. Мій старший брат колись випадково випав з вікна на асфальт із четвертого поверху. Після цього в нього дуже зіпсувався характер. Але в мене? Немає ж ніякої вагомої причини. Але я став зовсім іншим… Навіщо ви мене брали? Я так хотів догодити усім вам. Але кому я потрібен? І навіщо робити з мене дурня?
Пригадую, одного вечора, як і кожної п’ятниці, увімкнули сильний вітер. Ми з Антосиком поверталися з дитячого садка. Антосик тримав Ромашку заруку, а я біг попереду. Сильний порив нараз розчинив великі залізні ворота, роз’єднавши ненадійну защіпку. Ворота зарипіли у нас за спиною, широко розчахнулися стулки, мало не зірвалися із петель. Я розгавкався, зупинив Антосика і Ромашку, бо вони спершу взагалі не звернули уваги на жалібне постогнування важких воріт. Я нестямно гавкав, намагаючись примусити зрозуміти, що ворота нівечаться, що їх треба зачинити. Страхітливе скрипіння просто душу виймало. Діти зупинилися. Вони дивилися на мене і сміялися, під’юджували погавкати якнайдовше. Коли вітер вщухав, то вони самі розгойдували стулки воріт, гримкотіли ними. Цього вже я не міг стерпіти. Вони вважали мене недоумком? Замість того, щоб зачинити ворота, вони розважалися, тішились моїм лементом. Я ображено замовк і побіг додому сам.
А згодом діти взагалі перестали брати мене з собою. Я обтяжував їх, хоча й намагався поводитись якнайчемніше.
І от я наважився поставити останню крапку в цій сумній історії. Я втікаю до мами й тата. Соромно усвідомлювати, що життя не склалося, але… Мама поспівчуває мовчки. А тато, мабуть, буркне: «Може, ти й сам винен?.. До речі, не бачу ніяких трагедій. Я особисто вже третій рік тільки радію, коли на мене уваги не звертають. Аби лиш голод не проймав, а розваги й самому знайти можна». Ми посідаємо біля теплої трансформаторної будки на маминому подвір’ї. Тато, як завжди, час від часу позиратиме на вікна свого господаря. «Погано, що його зараз не випускають із хати. Так наш Кудланчик геть переведеться», — скаже мама. А тато зітхне: «Атож… Самому погано…»
Я втікаю. Ось вже третій день безпритульно тиняюсь величезним містом, намагаючись не потрапити під колеса машин і віднайти правильний шлях до мами. Третій день. Спершу я намагався якомога менше привертати до себе увагу. Але швидко переконався, що мене ніхто не помічає, ні в кого просто часу немає мене помітити — всі біжать, їдуть, летять, кричать, мовчать… І ніхто тебе не шукатиме, ні в кого не запитаєш дороги, і ніхто тобі не допоможе. Хіба що хтось подумає про розпрокляту тварину, яка мусить благотворно впливати на дітей, а вона втекла.
З кожним днем втрачається надія, що я зможу знайти маму. Я вже геть охляв… Хочеться їсти, але не хочеться красти. Та й немає ані найменшої можливості щось украсти — сміттєпроводи герметично зачиняються, до магазинів без хазяїна не проникнеш. Поскавуліти біля чужих дверей можна дозволити собі тільки остаточно втративши останню надію. Бачу, що це станеться дуже скоро.
… Арсен повертався додому пізно, провівши гостей, що затримались у нього майже до півночі. Завтра увечері йому вилітати на Землю. Черговий транспортний рейс «Орбітон-Планета». Арсен вже сьомий рік працює на дев’ятнадцятій машині відповідальним за енергетику. Власне, він відповідав за двигун і за все, що той вимагав для своєї роботи.
Колись Арсен прагнув літати далеко, за найдальші межі людської уяви. Але, кажуть, не судилося. Проте мав можливість переконатися, що все йде на краще. Довколоземний орбітон ніби те ж саме, що й Земля. Кілька годин польоту, і умови життя — прекрасні. Мешкав Арсен саме на орбітоні — проспект Героїв, перший поверх, третій ряд, сьомий сектор, тридцятий корпус, двісті тринадцятий відсік, помешкання сімсот тридцять п’яте. Коли він був справді молодим, був годен співати гімни людській всеможності. А нині зрозумів — аби бути щасливим, замало розуміння того, що ти майже все задумане можеш здійснити у житті. Здійснене тобою може виявитись цілком непридатним для твого ж власного існування.
Степан Степанович, перший пілот трансгалактичних, колись сказав: «Яке прекрасне паскудство — створене нами. Ми можемо все — і нічого». Арсен здивовано усміхався: «Звідки такий скепсис у космічного вовка?» — «Це я просто так жартую. Космічні жарти космічного вовка».
В Арсена сім’ї не було. І нікому не міг він пояснити у свої тридцять вісім років, чим зумовлене оте «ще не час». «Н’е знайшов себе, і мене ще не знайшли». В Степана трійко дітей, бруньок, як він каже. Арсен йому заздрив, але він не міг відважитися на рішучий крок. Степана тижнями-місяцями не бувало вдома, а Юлія спокійно і якось приречено поралася з дітьми. І навіть називала себе щасливою. Одного разу, вони зустрічали Новий рік разом. Юлія нестримно розплакалась, проте швидко притамувала свої сльози, притиснувшись до нього у танці; «Я справді щаслива, бо в мене є діти… А Степан і дітей не бачить місяцями». — «Але він не може без польотів. І він літає. Тож і він щасливий. Правда ж, Юліє?» А вона промовила тиха. «Всі ми щасливі, коли нас не позбавляють того, що вкорочує нам віку».
На Землі Арсен бував часто. На Землі жили його батьки, але саме батьків Арсен бачив не часто. Від транспортного космопорту їхати далеко. А часу завжди обмаль. І кожного разу хотілося по-справжньому відпочити після рейсу. Хай навіть просто посидіти з друзями у кав’ярні.
Але саме під час останнього свого прильоту він викликав таксі й поїхав до батьків. Посиділи вечір, погомоніли. На ранок батько раптом сказав: «Арсене, сіна хочеш взяти? Справжнього!» — «То все я його мучу, — сказала винувато мама. — Кажу, дістань і дістань сіна. Пам’ятаєш, як твій дід косив… А як же воно. пахне!..» Арсен навіть тоді покепкував із батьків, але несподівано йому і справді закортіло привезти на орбітон трохи, земного сіна. Натоптали в полістирольний лантушок. Батько з благоговінням зачинив двері міської кладовки, вдихаючи на повні груди п’янкий аромат сухої скошеної трави.
Вдома, на орбітоні, Арсен акуратно склав невелику копичку просто на хіднику двісті тринадцятого відсіку. Дехто із сусідів подивився на нього здивовано, але в тій копичці сіна було щось таке бентежне, що навіть найзатятіші прагматики, урбаністи, технократи не могли проходити повз неї без хвилювання.
Арсену здалося, що копичка рухається. Він раз у раз навіть зупинявся і уважно вдивлявся в сіно, освітлене кволим світлом нічного ліхтаря. Що за мана?! З копичкою справді щось діялося.
Арсен обережно пішов до неї. Чулося шарудіння і якийсь химерний, мов потойбічний сміх. Порівнявшись нарешті із купкою сіна на сірих квадратах хідника під вікнами свого помешкання, він зупинився зачудований.
Тихенько повискуючи, на сухій скошеній траві катався невеликий кудлатий песик, сам чорний, але з білою грудкою, білими вушками, захлинаючись від незрозумілої для нього радості; він заривався у сіно, виборсувався з нього, сопів, чмихав носом, знову заривався, оббігав довкола копички і знову кидався стрімголов у неї.
Арсен не відразу помітив ще й дівчину. Вона лежала, розкинувши руки, в темному комбінезоні, темне довге волосся, розплющені очі зоріли мов дві росинки. Видавалося, що дівчина спить з розплющеними очима. Це злякало Арсена, він кинувся до неї, намагаючись збагнути, що ж із нею трапилось. Проте дівчина, побачивши його, граційно підвелася і запитала:
— Що це за чудо? Добрий вечір.