Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 9)

Вони всілися, Юра уважно подивився в обличчя Лилєкей й обійняв її однією рукою.

— Омрина знайшли? — спитала вона про головне, вже знаючи відповідь: ні. Де ж його там знайдеш, та й не шукав, мабуть, ніхто. Юра заперечно хитнув головою й почав пошепки розповідати все, що йому було відомо.

Отже, її шукали, а ті двоє надворі прийшли по її душу. До Юри на роботу приходив якийсь офіцер і розпитував про Лилєкей — де її слід шукати, як вона поведеться в цій ситуації та чи не може Юра її знайти або повідомити органам про місцеперебування? Йому настирно рекомендувалося відвідати селище, розпитатися в місцевих і скласти доповідь. Навіть машину дали для цього з двома озброєними міліціянтами.

Виходить, Лилєкей все правильно тоді на сопці відчула — добре, що не спробувала знайти Юру, спустившись додому. Ще він дізнався, що тих двох руських про всяк випадок тримають у сусідній з військкоматом будівлі — у прикордонників, що один з них — родич якогось начальника, але вже наступного ранку їх відправлять рейсовим літаком на Велику землю, якомога далі від небезпеки.

Оце вже погано! Дуже погано — вона сподівалася, що вони працюватимуть, як і всі, до кінця літа й вона встигне розібратися з обома. Але головне, він їх там бачив — обидва молоді, один маленький, товстий і смішний, а другий високий. Лилєкей кілька разів перепитала про прикмети — колір волосся, одяг. Ніби обидва були в зелених штормівках, у маленького темне волосся, у високого світліше, вусів немає, а зачіски звичайні, патлаті.

Юра не питав, навіщо вони їй, він усе розумів: своя кров завжди важливіша за будь-яке золото. Лилєкей підхопилася та підійшла до дверей — ранок уже за кілька годин, їй треба терміново вирушати й уже дорогою міркувати, де краще зустрітися з людьми, які не захотіли врятувати одного красивого хлопчика з довгим волоссям. Мабуть, на летовищі — так, на летовищі, там більше простору, у прикордонників завжди є люди, причому озброєні люди.

Вздовж вікна, зачепившись за відчинену кватирку, висіла Юрина форма — гімнастерка й кітель, а на підвіконні лежав кашкет. Так, дядько був значно більший за племінницю, але якщо вона прибере волосся, то здалеку здаватиметься невеличким солдатом чи молодим офіцером. І тоді зможе підібратися ближче. Вона повернулася, зняла кітель, узяла кашкет і поклала до мішка.

Наостанок про всяк випадок наказала Юрі, що робити, якщо їй не пощастить: продати їхнього човна, а гроші віддати мамі. Розповіла, де шукати половину золота й гвинтівку, що вона їх закопала в кам’яній щілині над обривом — тим, що ближче до траси, але дивиться в протилежний бік. Лилєкей дочекалася, поки Юра старанно повторить прикмети того місця, і відімкнула двері, не попрощавшись із чоловіком, який мав дерев’яну ногу і, мабуть, сильно любив свою племінницю.

На першому поверсі все ще сиділи біля буржуйки — влітку є час на теревені, але в коридорі було темно, всі вікна зачиняли, аби полярного дня люди мали змогу спати. Тож вона їх бачила, вони її — ні, і Лилєкей спокійно вийшла надвір, відразу кинувши око на ту лавочку та на ріг будинку — нікого. Можна йти.

І що далі вона опинялася від барака, то схвильованішими були її думки — як же їй встигнути на аеродром, до якого було майже двадцять кілометрів і який містився на іншому березі затоки? Взимку за потреби вона могла більш-менш швидко пробігти цю відстань, але взимку все було б значно простіше.

Вона зупинилася на розі — серце гупало, у скронях стукало; може, все ж таки вирушити до прикордонного управління? Спробувати дістати цих людей, коли їх виводитимуть до машини? Вона вже майже вирішила ризикнути, але давній інстинкт сказав, що там на неї чекатимуть і, якщо до Юри прийшло двоє, скільки їх буде там?

І що вона зробить з одним ножем? У Юри зброї не було, він якось влаштувався жити без цього. Мабуть, треба було брати гвинтівку із собою, може, лишити її десь біля міста. Мабуть… Тоді б можна було підстрелити їх з відстані.

Виходить, за всіма навичками треба ловити звіра тоді, коли він на це не чекатиме. Їх довезуть до аеродрому, заведуть усередину й заспокояться, вирішивши, що небезпеки вже нема. Якби їй опинитися в тій залі, де всі чекають на рейс… Вона там бувала кілька разів, востаннє привозила Альбіні хутра прямо під літак і пам’ятала, що охорони вистачало, але хіба це проблема для секретарки Чижова? Наказала, її завели, й усе.

Альбіна… Ні, Альбіна їй не допоможе в жодному разі — згадати тільки, як та тоді в управлінні повелася. Вона тільки вдає дружню людину, але своїх вони захищають, а місцеві для них чужі попри все. І завжди такими й залишаться.

Та була ще одна сильна людина, яка постійно вештається біля аеропорту й поводиться так, ніби в неї є зброя… За попереднім планом Лилєкей, вона мала розшукати Аслама й спробувати продати йому частину золота, щоби в мами були паперові гроші — багато грошей, на які можна жити, навіть не виходячи з хати.

Він був начальником купи людей дивної нації — дагестанців, які тримали тут торгівлю чорним золотом і чомусь не опинялися за ґратами. Так давно повелося, що саме люди Аслама купляли пісок у тих, хто боявся везти його сам або взагалі не збирався на материк.

Якось воно так поділилося, що прикордонники через свої кораблі й літаки переправляли на материк рибу, будівельники — ікру, Альбіна — хутра, а дагестанці — ­золото. Лилєкей навіть не збиралася осягати ці дивні правила людей Великої землі, які на словах дотримуються своїх суво­рих законів, а насправді порушують їх на кож­ному кроці.

Кажуть, Аслам завжди сидить неподалік летовища, в машині, а його люди ходять проміж тих, хто відлітає, і натякають їм, що краще продати пісок тут, бо все одно знайдуть, і тоді ані грошей, ані волі. Дехто погоджується — Альбіна розповідала, що всі про це знають, але нічого тим дагестанцям не стається.

Значить, з усього виходило так — треба підібратися до аеропорту, знайти Аслама, віддати йому пісок за зброю чи можливість зайти на територію непоміченою. І краще б Асламу швидко погодитись на її пропозицію, тому що іншо­го виходу в неї немає.

Лилєкей повернула праворуч і прискорилася — благо різкий південний вітер допомагав, штовхаючи у спину. Вийшовши за межі міста, вона побігла, забираючи далі від порту, віддаляючись від мети, але наближаючись до берега, на якому можна буде поцупити човен, їх там у сезон — як зірок на небі. Краще б катер, але хто лишить його з мотором і пальним, коли навколо повно людей, які звикли геть усе вважати своїм?

На легкому човні вона зможе перетнути затоку, а потім уже добігти до аеродрому. Там є машини, які зустрічають пасажирів з теплохода, але їй слід триматися осторонь, наразі це головне.

За кілька хвилин вона вискочила до берега й побігла вздовж нього, виглядаючи човни. Купи чайок уже прокинулися й кружляли над місцями, де різали морську здобич.

Літо — пора, коли треба збирати рибу та ікру. Що чайкам, що людям.

Попереду вона побачила перший із катерів, витягнутих на берег. Він був надто великий, його не зсунути з місця, тому вона навіть не зупинялася, аби пере­вірити, що там з мотором. Ще один катер, не­величкий, якраз такий, як їй треба, але з нього на ніч зняли двигун.

Тут зазвичай працювали ті, хто не хотів попадатися на очі інспекторам, ніби й поруч з містом, а ніби й далеко від влади, тут стільки всього, що за всім не встигають. За нею ув’язалися кілька собак, ніби відчувши початок полювання, залишки від якого можуть дістатися їм. Лилєкей гиркнула на зграю, не збавляючи ходи: «Ша, конаки!», але цим було все одно, як завжди тут кажуть: «Не спи — замерзнеш», — от вони й не збиралися спати.

І тут, уперше з часу Теюттінової сокири, їй пощастило: крізь собачий гавкіт вона почула, як десь попереду працює двигун, прискорилася й вибігла до невеличкого рогу, за яким показався залізний човник із двигуном, що вже стояв у воді, а якийсь хлопчик у величезних гумових чоботах перекидав до нього з берега знаряддя.

З першого погляду стало зрозуміло, що хлопчик щойно завів двигун, отже, й тато десь неподалік, вони готуються вийти в море. І що хлопчик — місцевий, не їхній, цілком можливо, що вона знала його батьків, та й родичами вони теж могли бути, адже корінних лишилося мало для цієї великої пустелі на березі моря.

Лилєкей на ходу витягнула ножа, закричала: «Ей!» — і забігла у воду. Хлопчик упустив з рук багра, навіть не спробувавши захиститися, і смикнувся вбік.

— Ергатик![6] — прокричала йому Лилєкей.

Так — завтра, все завтра, все повернеться, тільки не заважай.

Вона засунула ніж у зуби, підтягнулася за борт й залізла до човна. Хлопчик кудись біг далі берегом — вочевидь, по своїх. Їй усе одно поспішати, але краще б його родичам не втручатися, бо вода вмістить усіх, хто заважатиме їй зробити все як слід. Лилєкей увімкнула передачу й газонула на повну — дякую за човен, боже Пегитгене, помагай і надалі.

15

День видався вітряний, і катер стрибав по хвилях, наче маленька нерпа, яка поспішає за своєю зграєю, водночас граю­чись та пишаючись тим, що може рухатися швидко. Лилє­кей намагалася тримати курс так, щоб опинитися правіше від вугільних копалень і причалу, але й так, щоб її не винесло у відкрите море.

Маленький двигун ревів щосили, і вона ледь не про­пусти­ла звук літака, який підіймався над затокою. Кинула руль і спробувала роздивитися, але низьке сонце било в очі й не дозволило побачити, що це — військовий чи цивільний. За її розрахунками, було ще рано, а регулярні рейси злітають піз­ніше, але як знати? Лишалося тільки сподіватися. І рухатися.