Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 11)

16

Вона не опритомніла, вона просто не хотіла їх бачити й розмовляти з ними. Вона мовчала, коли її обшукували, мовчала на допитах у лікарні, мовчала на допитах після лікарні, коли державний адвокат (свого часу вона продала йому кілька шкур наліво) намагався пояснити їй речі, які здавалися йому важливими. Вона мовчала. Вона мовчала довго.

Частина друга

1

Заступниця начальника колонії, підполковник внутрішньої служби Ніна Іванівна Чудова на прізвисько Куклачова вперше прокинулась о четвертій. Вигнала з хати молодого дубака Іштикова, бо любила спати сама, і ще урвала у ночі найсолодші хвилинки.

О пів на п’яту вона прокинулася вдруге й остаточно, за давністю років будильник був їй вже не потрібен, Штірліц би заздрив.

Поставила чайник, а вийшовши з туалету, заварила собі велику кружку розчинної кави й закурила одразу дві цигарки — нещодавно перейшла на легкий «Parla­ment», а він їй не вставляв як слід. Докурила, дивлячись у вузьке вікно, і почала збиратися на роботу.

Залишки вчорашнього муляли око, але прибирати не було сенсу — все одно сьогодні Новий рік, отже, спочатку вони святкуватимуть у штабі, а потім… Потім буде потім, і навряд вночі її турбуватимуть порожні пляшки чи повні попільниці — до них додадуться нові, першого числа відразу все й прибере. Або ще краще — дати пару руб­лів бабі Ані, нехай сусідка тут все й зачистить.

Друга кружка набиралася аромату, п’ята цигарка чекала у блюдці, а Куклачова нарешті приступила до ритуалу, який останнім часом люто ненавиділа — всілася за макіяж. Спочатку вона думала, що гучне прізвисько[9] прилипло, бо вона фактично була дресирувальницею диких кішок, але ближче до п’ятдесяти стало остаточно зрозуміло — схожа, зараза: ніс ніби все більшає і більшає, а обличчя все круглішає і круглішає.

Так, дивись, у шістдесят будеш схожою на Олега Попова. Гаразд, на шістдесят у неї свої плани, та ще й треба дожити до них — вирішила Ніна Іванівна і почала наводити марафет. Очі, які були колись великими й радісними, ховалися в глибоких провалах над щоками, але вона зробить червоні тіні, додасть рум’ян і сяятиме — сьогодні ж свято!

Але самомотивування не спрацьовувало й здавалося штуч­ним знущанням — щось не давало спокою, хоча, з огля­ду на нічні події, все мало бути навпаки. Куклачова сумно підвелася, поклала до кишені кітеля пару пачок цигарок, надибала у шафі свіжу сорочку й за кілька хвилин була на вулиці.

Холодно, зараза, забула подивитися на термометр, але мінус п’ятнадцять є точно, може, й більше. Селище теж уже прокинулося — дві зони плюс колонія-поселення, у кожному вікні по дубаку, у кожній хвіртці по дулу, всі збираються на зміну, аби о пів на шосту бути на місці. Зіщулившись у своєму форменому кожусі, вона хутко бігла на роботу, намагаючись зрозуміти: що ж її сьогодні так муляє зранку?

Похмілля? Ні, вчора недобрала, якраз вчасно зупинилася з червоним, таке рідко, але буває. Сержантик Іштиков? Взагалі не варіант. Щось на роботі сталося, забулося за п’янкою, а тепер гризе зсередини? Ну так розберися в собі, на те ти й заступниця з виховної роботи!

Тож що це могло бути? Сьогодні Новий рік і всіх доведеться допустити на помивку, навіть дванадцятий загін, який остаточно запоров грудневий план, за що мав працювати досі, не лягаючи з учора, — відшивати форму для залізничників до останнього куранта. Якраз вона ввечері ­повідомила їм цю прикру новину, прийшовши до другого швацького цеху. Ну, понили, ну, заплакав хтось. Ні, не це.

У помивці перед святами є свої ризики — хтось когось обов’язково поріже, не в душовій, так у прожарочній камері. Скільки таких випадків було за всі роки, ніби у зечок свій генеральний план на рік і вони теж намагаються встигнути виконати його до промови президента. Тут або на всіх не вистачить гарячої води й буде кіпіш до неба, або води вистачить, та станеться щось інше. Однак кіпіш на Новий рік буде що так, що так.

Ще вчора довелося двох молодих поставити на вітер у самих футболках і шкарпетках, але вони самі були винні — вирішили підкласти активістці ножиці під подушку й стукнути, але спалилися. Кажу ж — самі винні, особливо та, гонорова, що кричала їй прокльони. А сама? А сама переши­ла собі костюма та ще й косинку зав’язала не так, як треба!

Стоп! Куклачова так різко зупинилася, що хтось позаду хрипло виматюкався й оминув її, боляче зачепивши плечем.

— Альооо! — з готовністю визвіритися просто тут і зі­рватися на будь-кому почала Ніна Іванівна, але чоловік, який її випередив, хутко повернув уліво, а їй треба було прямо. Гаразд, падло в ондатровій шапці, ще попадешся — високий, сутулий, чорне пальто — не забути.

Вона рушила далі, намагаючись повернутися до думки, яка мала навести її на щось важливе. А, точно, косинка! Вчора вона розкладала пасьянс-косинку, а заступник з безпеки й оперативки спустив їй донос на Сатарову, яку сьогодні слід випускати, а вона його не прочитала, відклала на потім і забула! А якщо там щось важливе, а її випустять? Усіх, хто мав вийти в грудні, притримували до останнього, для порядку. Двох з активу відкрили ще першого числа, а решта хай посидить — завжди так було й не нам міняти давні правила.

Отже, по-перше, треба загальмувати оформлення звільнення, прочитати донос, затребувати справу. Якщо відчує, що щось є, тоді закривати на ізолятор, провину потім підберемо — щось заборонене в речах. Воно, скоріш за все, дурниця з тим доносом, але Сатарова їй ніколи не подобалася: вона не могла її розкусити — і не актив, і не отрицаловка, ходить десь собі попід стінкою, нахиливши голову, а ти міркуй, що в тій голові коїться, бо на тобі ж відповідальність!

Як завжди, донос надійшов з новоприбулими — щойно приходив етап, ув’язнених спочатку закривали на допити, де кололи на явку з повинною, навіть норма була — на десятеро прибулих закрити дві нові справи. На практиці це озна­чало, що колються наркоманки — здають бариг, які, своєю чергою, здали їх, ставши причиною засудження. Із задоволенням здають, аж бігом!

З крайнім етапом прийшла якась зечка, яка знає Сатарову — мабуть, рецидив — і хоче повідомити адміністрації щось важливе. Ну, щоб себе зарекомендувати як актив, зона ж червона, ось і вистрибує на випередження. От що не давало їй спокою — Куклачова прискорилася з полегшенням, ніби хтось із лєпіл їй витягнув скабку, яка цілий день стирчала в подушці пальця й заважала жити.

2

Зона ще досипала останні хвилини — лиш подекуди сяяли вікна, до шлюзу під’їхала вантажівка, і вертухаї лаштувалися перевіряти її під світлом прожектора. Пройшовши повз них і навіть не відповівши на статутні вітання, Ніна Іванівна дійшла до другого КПП, через який на зону проходили працівники.

Біля сталевих дверей, як завжди о такій порі, стирчав черговий помічник начальника колонії, сьогодні це був Куций. Старий служака знав, як і що слід робити, і відразу повів Куклачову на обхід — ані хазяїн, ані заступник з безпеки та оперативки так рано на зоні не з’являються, тож треба доповісти третій за статутом особі, як минула ніч.

— У нас все тихо, у сьомому загоні бура кипіла, вгомонили, — почав Куций, прилаштувавшись біля її правого плеча.

— Сильно кипіла? — уточнила Куклачова, прямуючи до жилої зони, відокремленої від решти блоків ще одним КПП.

— Нічого особливого, — відповів помічник, але після крихітної паузи, тож Ніна Іванівна зробила собі другу й не останню за сьогодні зарубку на пам’яті — треба дізнатися, що там уночі сталося в сьомому.

Вони підійшли до столової з чорного ходу й зайшли досередини. Серед пари носилися зечки й гучно лаялися — наближався сніданок, а тут завжди кіпіш: то вода для чаю не встигне закипіти, то щури манку поїдять. Упіймавши першу-ліпшу жінку, Куклачова спитала, що сталося.

Зечка стала струнко й доповіла, що зранку не запустився один із двохсотп’ятдесятилітрових чанів під окріп, тому обід можуть не встигнути, але зі сніданком усе буде добре. Ніна Іванівна автоматично відмітила зелену мітку в тієї на ватнику й зробила ще одну зарубку — не слід допускати до кухні схильних до самогубства. Ще отруїть тут усіх, треба дати завідувачці столової по рогах.

— Скажеш Дороніній, що я тебе наказала перевести на промзону, вільна, — відпустила вона жінку й виразно подивилася на Куцого, намагаючись з’ясувати, чи помітив він мітку та зрозумів причину небезпеки. Схоже, не помітив. Ех, а це ж один з найкращих офіцерів — усе деградує, усе рушиться.

Вони пішли по кухні, перевіряючи меню й готовність до сніданку, а вона все собі думала: раніше охорона була — чис­ті звірі, завжди напоготові. «Крок убік — втеча, стрибок на місці — провокація» — з такими не пожартуєш, старі вовки, що зналися на порядку. Лише Маслов був з тих часів, і то…

А тепер самі алконавти з мертвими очима, підсікають у душовій за сцикухами-наркоманками, у яких жодної пристойної статті — та дитину народила й у віконце кинула, ця батька зарізала. А раніше й люди сиділи цікаві: коли вона юною дівчиною прийшла сюди після навчання, на зоні можна було зустріти дружину міністра зовнішньої торгівлі СРСР — серйозна дама, між іншим. Або крадійок старої школи, які ще Крупській на вокзалі ридикюль різали. Ні, все деградує, все валиться, і кінця-краю тому не передбачається.