Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 6)

Про всяк випадок вона натягнула рукав й затулила хут­ром йому рота, подивившись за спину, на ярангу — там точно вже прокинулися й слідкують через двері, але не втручаються, бо це не їхня справа. Ця справа — між старою вірою та дитиною, яка так любила фотографуватися й пішла у воду з брудним волоссям. І мама тепер має про все подбати.

Він довго вмирав, цей Теюттін, сильний чоловік, нехай йому там, нагорі, більше пощастить. Лилєкей відняла рукав від рота, поклала тіло на землю, витерла ніж об його сорочку й перевірила серце — мовчить. У яранзі, як і раніш, було тихо, вона нахилилася і шаснула за сарай. За сусід­нім будинком випрямилася й пішла спокійно, ніби у справах. Та так воно, скоріш за все, й було — ще багато справ, ще багато зірок на небі.

З малим Роптином вийшло ще простіше: це тобі не досвідчений мисливець і рибалка, а простий пастух, який ходив зі своїми родичами за стадом і на березі з’являвся тільки в путину — набрати ікри та риби, змінявши на шкури та роги. Він спав на батьківському подвір’ї, під навісом, що заміняв їм сарай, п’яний і з дівчиною. Якою саме, розбиратися не було коли, та й неважливо. Вона, мабуть, теж доб­ряче випила й навіть не відчула, як поруч хтось з’явився.

Лилєкей спочатку тихесенько зайшла до вагончика, який був у родичів Роптина замість дому, але там його не було, тільки якась дитина прокинулася, але поки вона вдивилася у півтемряву, причина тривоги вже зникла. Добре, що Лилєкей здогадалася зазирнути під навіс: а ось і Роптин. Вона подумала, а чи не спитати в нього — били сина баграми чи він сам…

Теюттін би не сказав — це вже особисте, а він гадав, що мав рацію, та, мабуть, сподівався на те, що мати визнає провину сина й мовчки піде. Ну, щось подібне мала нашептати йому стара віра, якої цей чоловік так тримався. Подумала трохи, вирішила — ні, не хоче вона цього знати, тому Лилєкей тихенько привітала хлопця: «Етті»[3], затулила йому рота і всім тілом загнала ножа йому в серце.

Наостанок вона зайшла додому — мама лежала спиною до дверей, озирнулася мокрим від сліз обличчям, придивилася й мовчки повернулася знов. Лилєкей усе вже знала й питати не було про що. Вона спокійно зібрала все необхідне, зняла зі стіни карабін, загорнула в капелюх усі пат­рони й склала до великого мішка, з яким взимку ходила на полювання.

Дістала з-під щілини під самою стелею гроші, розділила навпіл — частину поклала на стіл і придавила ополоником. Підійшла до синового ліжка, зняла зі стіни фото, потримала в руках, потім повісила на місце, понюхала його подушку й вийшла, так нічого і не сказавши мамі.

11

За три дні Чижов з незмінним Олексієм Ігнатовичем вийшли з управління і рушили до бухти. Починався приємний літній вечір, й опинись зараз поруч із ними мешканець материка, він міг би вирішити, що не така вже й страшна ця Чукотка — тепло, спокійно, ані вітру, ані мошки. Вулицею прогулювалося багато людей, більшість із них радо віталися із Сергієм Миколайовичем, немов бажаючи отримати від того благословіння на променад у вільний від роботи час.

Деяким начальник управління відповідав кивком голови, але більшість просто фіксував поглядом — знайомі чи незнайомі, тверезі чи п’яні, безпечні чи зальотні?

— Гагри просто, — сказав Олексій Ігнатович, про­воджаючи поглядом старшу дочку Піткіна, яка йшла на­зустріч із подругою, — дівчина за останній сезон ви­росла, раптом перетворившись із бридкого каченяти на чаплю, яку мама випустила з дому в короткій спідниці, ледь не шортах.

— Це точно, — відповів Чижов, і, як з’ясувалося, він теж усе бачив. — Петрову скажи, дочка доходиться в трусах: весь рецидив облизується, шкода буде дівку.

Олексій погодився, уявно занотувавши собі це питання, але спитав про інше:

— Так а чого не в нас збори?

— Ну, ЧП ж по їхній частині, не по нашій. Якби на копальнях щось таке або не повернувся хтось, а так — чис­та уголовщина.

— Все одно не розумію, а навіщо їм ви?

— Вона ж по нам числиться, нагороджували стільки разів, от і поради сподіваються. Або щоб ніби я вирішив, а вони під козирок.

Олексій Ігнатович сумно похитав головою, заклав руки за спину й спробував змінити тему на щось більш приємне:

— Так а що з відрядженням вашим?

— Їду, але треба документи подавати, допуск отримати.

— Таки в Америку?

— Так, перший секретар збирає делегацію, місто-побратим у нас буде.

— Сан-Франциско? — помічник грайливо повернувся до Чижова, наче Малюк, який перепитує в тата-Свантесона, чи правда, що в них відтепер буде собака. Чижов посміхнувся:

— Ні, Бетел. Там не по золоту побратим, по корінних.

— Як-як?

— Бе-тел!

— Як Бетельгейзе? Що ще за Лас-Вегас?

— Та через протоку… Таке саме гімно.

Вони підійшли до масивної будівлі відділку міліції й вступили у великі дерев’яні двері, які відкрилися, чинячи спротив. Сержантик на прохідній підскочив, побачивши шановних гостей, віддав честь і натиснув якусь кнопку, що відізвалася в глибинах будівлі класичним довгим «кряяя».

Вони зайшли за решітку, що відділяла залу від коридору, і повернули праворуч, у напрямку кабінету Лебедєва, де й було призначено зустріч. Їхні кроки були єдиним джерелом звуку — у відділку порожньо, з огляду на час це й зрозуміло — установа вже відпочивала, а тих, хто загуляє, сюди не заводять, для цього є окреме приміщення, що ховається від сторонніх очей на подвір’ї, між відділком і гаражем. Це логічно і зручно: якщо з КПЗ лунатимуть якісь зайві звуки, завжди можна завести машину — тутешні кадри трималися своєї старої віри не менш міцно за деяких чукчів.

Лебедєв був у себе — читав газету й пив чай, зрозуміло, що із залізної кружки. Він подивився поверх окулярів на представників геологорозвідувального управління, широко всміхнувся й посунув газету від себе:

— Заходьте, товариші, заходьте.

Усмішка здавалася щирою, але чогось у ній не вистачало — можливо, виразності очей, а можливо, заважало розуміння того, хто тут господар і з чого він живе.

— Про човен чули? — спитав він, вказавши спочатку рукою на вільні крісла, а потім підборіддям — на газету.

— Про атомохід? — для проформи перепитав Чижов, сідаючи та зморщуючись від болю в старих ногах. — Так, Льоша передав доклад. Котрий це вже у них по Півночі?

— Третій, — відповів Лебедєв, уважно поглядаючи на гостей і вже не всміхаючись. — Коли в Америку, Миколаїч?

— Та яка там Америка! У нас тут свій Техас.

— Так і є… Так і є… Гаразд, ми ще Саркісьянца чекаємо, але можемо й без нього починати, вважаю.

— Лади.

— Ой, — схаменувся Лебедєв, — забув, пробачте: чай будете? Я своїх відпустив, але можу й сам, по-старому, само­варчик поставити, чифірнемо?

Чижов підняв долоні:

— Ні, спасибі, ми вже зранку, вважай, пів банки вклали.

— Так, ну по суті щодо вашої орденоносиці ви вже в курсі? — спитав господар кабінету й дістав з-під газети папку.

— У загальних рисах…

— У загальних… Ну, короче, синок її, як там його, дай Бог пам’яті, — не суть, короче. Так, синок пішов на промисел у затоку, чистий туризм, узяв двох додіків зі стройотряду, які полосу закінчують. Вони замість бетон мішати вирішили на екзотику, значить…

Чижов хитнув головою, показуючи, що про це вони знають. Олексій сидів мовчки і прямо, дивлячись у вікно, розуміючи, що говорять зараз не з ним.

— Ну, вийшли вони та й вийшли, нічого кримінального, сезон дозволяє: якщо не по Червоній книзі, можна, а цим так взагалі… По нашій лінії маю вказівку не чіпати, нехай, значить, на підкорм, це саме, але без зайвого. — Лебедєв підняв обидва вказівні пальці догори, підкреслючи значення останніх слів.

— Ну, і?..

— Ну, і, значить, синок цієї Лілі вашої звалився з човна, за свідченням додіків: вони біля крижини сивуча брали, але не зрослось у них це діло…

— Звалився то й звалився, з ким не буває, це ж не вбивство, — ледь помітно всміхаючись, сказав Сергій Миколайович, якому, вочевидь, не подобався ані Лебедєв, ані ситуація, яку вони мали обговорювати.

— Та ясно, хто ж каже про вбивство? — так само з легкою усмішкою парирував міліціонер. — Ніякого вбивства немає… Поки. Є нещасний випадок на полюванні… Три.

— Три?

— Три.

— Ну, я чув, що Ліля з… колегою сина розібралась. Думав, з одним.

— Ні, два. — Лебедєв перегорнув сторінку справи й почав читати: «Як вдалося з’ясувати зі свідчень робітників стройотряду КМ89-Д Дяченко Олег Тарасович, шістдесят сьомого року, уродженець Первомайського Миколаївської області, Савін Олександр Якович, шістдесят п’ятого, Таштагол Кемеровської області, 22 липня цього року вони відправилися на полювання в поселенні Тавайваам з трьома місцевими жителями. Одного з них рекомендували друзі, яких вони утрудняються…»

— Утрудняються вони, — незадоволено скривився він, закрив папку, зняв окуляри, дістав з пачки цигарку й почав шукати по столу сірники.

Олексій Ігнатович миттєво витягнув з кишені запаль­ничку й подав міліціонеру. Той прикурив, роздивився її і, не повернувши власникові, поклав на стіл поруч із попільничкою:

— Значить, Андрія цього, згадав, Лілін котрий, так їм хтось із будівництва порадив. Ці туристи, блядь, у робочий день зрулили з об’єкта… вашого об’єкта…

— Вони в підпорядкуванні комсомолу, це по їхній лінії, у нас договірники.

— Може бути, може бути. Не суть… Значить, Андрій цей узяв із собою двох місцевих, а сам звалився з човна. Ну, а ці корінні, як їх там, не пам’ятаю, тир-мир, бир-тир, двоє цих батирів з Таймиру, короче, давай його добивати. Типу, заведено так у них.