Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 5)

Той міг би й сам збирати туристів і водити такі човни, але тримався старих правил і погано розумів російську. На відміну від Омрина, який так легко сходиться із заїжджими людьми. Андрія, як вони його записали…

Помічник щось розповідав про відомі йому трагічні випадки, але Лілія думала про своє, обравши собі ціль для погляду — залізну голову лисого чоловіка, що стояла на шафі. Голові все одно, а їй треба кудись дивитися — куди завгодно, аби не в очі цій людині, що повідомляє найгірші новини.

Значить, по-перше, треба знайти Теюттіна… Він брехати не стане, коли сталося так, як вона гадає. Якщо не рахувати Лилєкей, він був єдиним дорослим у селищі, який принципово не вживав алкоголю. Старі навіть натякали, що безмужній жінці слід перейти до його яранги, стати його лимлим — другою дружиною, надто вони схожі. Давня віра не забороняла мати кількох жінок, особливо в скрутні часи, а радянська влада й не дізналася б, вони й так нас плутають щоразу. Але він їй ніколи не подобався. Ні-ко-ли.

— Тіло не знайшли поки, — сказав Олексій і розвів руками. — Я повідомлю прикордонникам. Якщо знайдуть, тоді вже… зараз організуємо машину, дамо вам супровідника, і прийміть ще раз…

Лілія нарешті відвела погляд від залізної лисої голови й сказала:

— Мені до туалету треба.

Вона поставила мішок на підлогу, але рюкзак узяла з собою і вийшла в коридор. Там серед черги сиділа Альбіна й витирала сльози хустинкою. Лілія мовчки повернула за ріг і зайшла до жіночого туалету.

Олексій вийшов за нею, підхопилася й Альбіна.

— Ну що? — спитала вона.

— Сказав — нещасний випадок. Треба розібратися на місці, зняти показання у цих хлопців зі стройотряду, а потім уже її відпускати — вона ж такого може накоїти! Не можна її відпускати.

— Дикі люди, — тихенько погодилася з ним Альбіна Ігорівна. — Про чоловіка її чули?

Та, не дочекавшись відповіді, схаменулася:

— Піду, напевне, до неї, поговорю.

Вона відчинила двері й смачно матюкнулася — у туалеті було відчинене вікно, а в нішах ліворуч — порожньо. Пере­хилившись через підвіконня, вона подивилася на двір — а там нікого, лише різкий південний вітер свище між будівлями, надолужуючи своє.

9

Вона звикла все рахувати в зірках: багато — це зоряне небо, а небагато — кілька зірок, що з’являються першими. Лілія йшла вулицею, закинувши рюкзак за спину, і зірок перед очима все більшало й більшало: вона намагалася осягнути все, що сталося, і що їй тепер робити, і в якій послідовності.

Омрин загинув, і єдине, що їй лишалося, — розібратися з тими, хто йому не допоміг. З тими, хто не врятував її дитину, з усіма, хто був поруч, і нехай морські духи навіть не пробують натякати на давні борги — стара віра лишилася для тих, хто її тримається. А Лилєкей тепер було все одно — що старе, що нове мали відповісти за смерть сина. Дурну, погану смерть.

Вона хутко йшла поміж бараків, рухаючись якнайдалі від вулиць, де її могли б знайти. А вони шукатимуть, бо ця влада не дозволяє чукчам вбивати одне одного — скільки таких випадків було, коли забирали в тюрму тих, на чиєму боці була правда і кров! Вона неодмінно дізнається, хто пішов учора з сином у море, і вб’є їх усіх. А що буде потім, її вже ніяк не цікавило.

Біля крайнього барака, за яким починалися сопки, сиділи навпочіпки троє бічів і пили з пляшки, передаючи її по колу.

— Слиш, хазяйка, дай курить! — з посмішкою звернувся до неї один з них, але Лілія просто подивилася кудись углиб його голови й пішла далі.

Тут і серед дня могли напасти, а лихого люду на Півночі вистачало — кожен третій, мабуть, табори топтав та й лишився. Колишні зеки завжди сідали саме так — на­впочіп­ки, витягнувши руки вздовж землі. Але й луораветлани завжди так сиділи, і невідомо, хто від кого більше набрався й чого саме.

Ще вчора вона засікла б їх здалеку й оминула, тільки з ножем можна і не впоратися. Але сьогодні їй було все одно: що більше нарветься — то менше буде думок, менше справ, які з’являлися перед очима безкрайнім зоряним небом…

Вирішила зайти до селища згори, огледітися, а потім уже вирішити, що робити далі. Хоча спочатку треба облаш­тувати собі сховок, десь неподалік. Як зробить справу — буде де перечекати перші дні. А потім у них щось зміниться — пожежа якась чи повінь, як завжди.

Маленька євражка висунулася з нірки й уважно подивилася на жінку, яка йшла схилом. Вона ніби посміхалася й кликала родичів подивитися на таке диво: «Нумо, погляньте, а це не та Лилєкей, що не догледіла єдиного сина?»

— Шшш, — трохи рипнулася жінка, і євражка миттю зникла.

За кілька хвилин вона знайшла місце під скельним козирком і вирішила зробити тут базу. Шкода, що мішок лишився в управлінні: там були консерви, але добре, хоч рюкзак прихопила. Тепер він буде подарунком самій собі: про братових дочок нехай сам брат і дбає, мамі вже не до подорожей, Юрі такого не треба — він живе у місті, а більше… більше нікого й немає.

Лилєкей зробила поміст із моху, застелила зверху кухлянку, а рюкзака поклала під голову. Викурила люльку й кілька годин поспала — так менше хочеться їсти, а полювати буде потім. Зараз їй знадобляться сили, десь ближче до ночі, коли всі винні позасинають.

З нірки неподалік вилізла євражка, подивилася на неї й побігла у своїх справах. Може, та сама, а може, й ні.

10

Сонце наблизилося до обрію, темніше вже не буде — Лилєкей вийшла на верхівку сопки, з якої було видно широку смугу будівель біля води. Був би бінокль чи гвинтівка з оптичним прицілом, вона могла б роздивитися і знайти свій дім, капітальний, на відміну від більшості сусідів, — вона ж була гарною мисливицею і дбала про родину.

Йшла обережно, нахиляючись до землі — навряд чи хтось тут пильнує, але так спокійніше. Так звичніше й більше скидається на полювання на ведмедя чи лося, аніж на те, до чого вона наближається. Помаранчевий рюкзак лишився у сховку, а кухлянка така сама жовто-коричнева, як і все навколо, для того й шилася.

Скрізь підіймався дим — курилися яранги й труби будинків, усі або ще вечеряли, або вже лягали. Влітку можна було не дотримуватися звичного розкладу, та й узимку теж — спи хоч весь день, усе одно темно. Але люди жили за звичкою й лягали тоді, коли втомилися. Тільки чайки кричали, кружляючи над берегом, там, де завжди різали здобич, та собаки скрізь безперервно брехали.

Лилєкей спускалася по дузі, аби вийти так, щоб дорогу бачити в обидва боки. Жодна машина не проїхала, поки слідкувала за селищем, зараз вона б почула їх іще здалеку, але мусила бути обережною — ніхто за неї цю справу не доробить. Нахилившись, швиденько перебігла дорогу й узяла ліворуч — так, щоби йти не через селище, а підібратися з боку води.

Теюттін жив на самому березі — щоб недалеко було тягти здобич до великого сараю, який притулився до яранги. Дим звідти вже не йшов, мабуть, усі спали — крива дружина, син і та донька, що вижила. Лилєкей приластила двох собак, які підбігли, щойно вона з’явилася. Ті впізнали сусідку, від якої часто пахло м’ясом, і пішли, перевіривши, чи нема в неї раптом із собою чогось смачного.

Підібралася до яранги й прислухалася — ніби тихо. Сиділа довго, вичікуючи, а потім дістала ніж, заправила його до рукава й тихенько потягнула двері на себе. Теюттін, як і слід було очікувати, лежав ближче до входу, десь посе­редині між дверима та центральним стовбуром. І він не спав — у світлі, яке вона впустила за собою, велика фігура сіла й узялася за щось, що лежало поруч.

Лилєкей зазивно хитнула головою й виповзла задом через проріз. Не відразу, але з’явився й господар. Він подивився на жінку, що стояла біля сараю, потім глянув навколо — чи не привела вона раптом когось із собою (а кого їй було брати, не Альбіну ж із Піткіним), погладив собак, що миттєво підбігли до входу, і нарешті підійшов.

— Тивик[2], — наказала вона й присіла. Він сів напроти, поклав перед собою невеличку сокиру, закурив папіросу й заговорив. Виходило, що Омрин узяв із собою двох студентів, по десять рублів з кожного. В поміч пішли Теюттін та Роптин, не той, що старий, а молодий, пастух.

Вони відійшли на човні Омрина, недалеко, і підбили невеличку нерпу. Але один з тих студентів так хотів на тюленя чи моржа, що пішли далі. І ще далі, аж поки не знайшли кілька сивучів. Обрали найменшого, відігнали решту й почали його гарпунити. Вони б упоралися, але Омрин так хотів зробити це яскраво, що не втримався в човні, не встигнувши навіть гарпуна встромити.

Той студент, що хотів на моржа, робив «чік-чік» (Теюттін показав руками, як саме), і Лилєкей зрозуміла, що йшлося про фото. Омрин так любив фотографуватися — коли випадала нагода й заможні заїжджі, він обов’язково вдягав усе красиве й народне, щоб його сфотографували, і завжди просив, щоби картки йому надіслали в місто, до запитання, на пошту.

За його словами виходило, що Омрин сам помилився, що сам винен — хизувався, аби добре вийти на цій картці… Лилєкей важко зітхнула: «Некем», дістала люльку, упустила її, зітхнула ще раз, нахилилася підняти й одразу кинула ніж, знизу вверх, від землі й у горлянку.

Теюттін підскочив, рушив до неї, намагаючись підняти з землі сокиру, але його занесло вбік. Вона підхопила тіло, що падало, і притулила до сараю. Він дивився на неї, тримаючись за горло, і хрипів. Лилєкей ледве відігнула його руки, аби дістати ніж. Як з’ясувалося, вона трохи промахнулася, поціливши під кадик, але кров усе одно витікала, і чи не все одно, як швидко він помре?